Закарпатка Ірина Мадрига написала роман про газетярів, любов і Незалежність

— Думаю, література для вас - не випадковість... Та все ж таки, як ви прийшли до роману?

— Я почала його п'ять років тому. Якось спонтанно написала перший розділ, і він лежав у мене без руху до минулорічного травня. Аж поки не опинилася без роботи. Але ж не без бажання писати. З'явилося чимало вільного часу, і я згадала, що отих кілька сторінок рукопису ще у 2004 році прочитав і схвалив Микола Холодний. Тоді він ще був з нами і часто приїжджав на Свалявщи-ну. Микола Костьович знав про задуманий мною сюжет, і йому він видався цікавим. До появи "Чічі" причетний і наш незабутній Петро Скунць. У 2003 році Петро Миколайович написав передмову до моїх віршів, які, як він вважав, могли б вийти окремою збіркою. Загалом похвалив, але й зачепив: зауважив, що без постійної наполегливої праці над словом навіть талановитому автору в літературі робити нічого.

— Тож спочатку, були вірші...

— Поетичної збірки я так і не видала, бо мені здалося, що видавати кілька десятків віршів і потім, можливо, не написати більше жодного - це, як мінімум, завести себе на манівці марнославства. Але саме ці вірші згодилися в романі для створення емоційної атмосфери довкола головної героїні.

— Чи присутня в романі Свалява? Чи цікава вам доля провінційного містечка загалом? Яким воно є сьогодні?

— І Свалява, й Іршава, і Перечин... Бо вважаю, що така історія могла відбутися у кожному з малих містечок і нашого краю, й будь-якого іншого регіону України. Звісно ж, провінція завжди цікава, бо життя на периферії не менш насичене й драматичне, аніж у мегаполісах. Та й історія однієї людини іноді буває варта історії цілого народу. 1 в світовій літературі є повно таких прикладів-Фолкнер, Шолохов, Мор Йокаї, Шаламов, Кобо Абе... Цей список можна продовжувати до безконечності. А яким сьогодні є провінційне містечко? Гадаю, менш відірваним від столиць, ніж це було ще 50 років тому, і одночасно його середовище несе в собі ознаки сільського, а значить, природнішого й моральнішого життя.

—  А чого не вистачає вам у Сваляві або ж навпаки є його до переситу, а от мегаполісам бракує?

— Є усе, що потрібне для життя і для душі. А ось у мегапо-лісі, мабуть, не було б тихих, не наелектризованих ранків, коли так добре працюється, а ще - можливості в будь-який момент податися в ліс, щоб подихати свіжим повітрям.

— Чи потрапили до вашого сюжету знайомі?  І чи мають вони таку нагоду в майбутньому?

— Так, потрапили. У мене не надто бурхлива уява, письменника-фантаста з мене, мабуть, не вийшло б. Дехто себе впізнав. Поки що ніхто не намагався доводити, що він в моєму творі інакший, ніж насправді. Це трохи кумедно, але одна моя знайома, прочитавши "Чічу", просила, аби наступний роман я написала про неї та її рідних.

— Але чула про те, що за цим романом буде наступний. Це тільки чутки?..

— Не буду заздалегідь говорити про ще не написане. Якщо коротко, то ця річ буде про жінок і політику. Маю лише невеличкий розділ і робочий заголовок "Гострий психоз".- Треба, щоб відлежалося. Поки що набиваю руку на коротких прозових творах та на всіляких заготовках, які згодяться для роботи над наступною повістю.

— Хто з письменників вам нині  найбільш  близький? З  ким би  могли безкінечно розмовляти за чашкою  кави  про найцікавіші речі?

— З Петром Миколайовичем, якби він був з нами. Коли він нас залишив, мені здавалося, що я втратила точку опертя, життєвий стрижень. Та це лише здалося, бо насправді він і зараз щодня присутній у моєму житті. Це його спонуканнями я змушую себе працювати, робити всі наступні кроки в літературній творчості.
Для мене дуже важливою є підтримка Галини Пагутяк, яка живе у Львові. З нею ми щодня листуємося з допомогою Інтер-нету. Зустрічалися на Закарпатті й у Львові. Спілкуємося і на Інтернет-ресурсі "Проза.ру". Галина по-особливому мислить, вона - філософ і в житті, і в творчості. Письменники такого рівня, як Пагутяк, творять нову свідомість.

До речі, на "Проза.ру" у мене склалося гарне товариство з талановитих російських та українських письменників, у котрих маю чому повчитися. Дехто з них узявся мені допомагати з перекладом мого роману на російську мову. Ми ж з Галиною Пагутяк трохи перекладаємо російську коротку прозу на українську, а Петро Яценко - молодий талановитий львівський прозаїк розміщує ці переклади на сайті "Текст-контекст".

Із письменників-закарпатців залюбки випила б кави у товаристві Мирослава Дочинця, щоб розпитати, як це він вигадав таку гарну літературну страву, що називається у нього "Хліб і шоколад".

— Наскільки багато важить для вас спілкування? Як вибираєте собі приятелів, до прикладу, серед літературного гурту?

— Шаную людей творчих і працьовитих, які без галасу і метушні виконують свою справу. Я не є дуже активною в спілкуванні, не люблю так званих літературних тусовок. Мені здається, вони відбирають багато часу й енергії, які можна використати з більшим толком.

Та й взагалі не думаю, що це обов'язкова умова успішності. І категорично проти, щоб бажання сподобатися читачеві перетворювалося на самоціль. Інтерес читача до твору можна викликати і в інший спосіб. Зараз мою повість, наприклад, читають і жваво обговорюють в Інтернеті. За місяць мого перебування на "Проза.ру" текст переглянуло понад тисячу чоловік, відвідало сторінку й одне з відомих українських видавництв. А до того в рукописі та на електронному носієві її читали знайомі й незнайомі мені люди в Сваляві, Ужгороді, Києві. Більшість відтак телефонували, писали електронні листи, словом, зацікавлено ділилися враженнями від прочитаного.

— То чи можна сподіватися, що "Чічу" найближчим часом буде видано?

— Хотілося б, звісно. Та за нинішніх часів більшість видавців погоджується видати книжку, якщо сам автор знайде на це кошти. Я ж, мабуть, спонсорів не шукатиму. Наберуся терпіння і, гадаю, дочекаюся того видавця, який виявить інтерес до моєї творчості як такої, а не до її фінансової складової.

Теги: Ужгород, Свалява, література, роман, проза, Ірина Мадрига, журналісти, любов

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати