Світлана Пахомова: “Батько хотів уберегти мене від журналістики. У підсумку я не дописую в газету, а друкуюся в наукових журналах”

— Чи таким ти бачила свій шлях?

— Вже точно не таким. У дитинстві мріяла бути стюардесою або парашутисткою. Це було доти, доки в 2-му класі не пішли з піонервожатою на екскурсію до Хустського замку (в Хусті наша сім’я жила до 1969 року). Вона нас повела таким шляхом, що ми мусили пройти по замкових мурах. Це було жахливо: будь-якої миті ризикувала зірватися вниз. Я пройшла, та бути стюардесою розхотілося… А ще мені подобалося малювати, співати, грати на гітарі – усі ці захоплення пізніше знайшли своє втілення в студентському театрі “Гаудеамус”. У школі мені однаково легко давалися англійська й російська, математика й хімія. Та серйозним захопленням була журналістика. Школяркою я багато дописувала в “Молодь Закарпаття”, одного разу навіть стала переможницею конкурсу юних кореспондентів. У нас у сім’ї майже щотижня виходила гумористична стіннівки “За здоровий побут”, у ній виявлялися творчі, поетичні й педагогічні таланти моїх батьків. Мама у вигляді влучних текстів на мотиви актуальних шлягерів критикувала наші з братом недоліки. Мені бувало дуже соромно, коли ці пісеньки повторювалися перед нашими знайомими, а Сашко був задоволений від цього. До речі, брат пише і публікує прекрасні поезії, а от я свої ніколи не насмілилася надрукувати.

Коли постало питання, ким мені бути, тато (відомий журналіст Микола Рішко — авт.) висловився категорично проти того, щоб я йшла в журналістику. Він казав: “По-перше, скільки я бачив жінок-журналісток, у всіх у них важке життя. І по-друге, ти щодня повинна будеш щось писати. Знаєш, яка це робота?!”. Якби я була такою ж самостійною, як мої діти Сергій і Лада нині, напевно, поїхала б у Москву чи Київ. А тоді думка батьків важила більше за моє бажання. Зрештою обрали компромісний варіант, і я вступила на російську філологію в Ужгородський університет.

— А що, мама стояла осторонь?

— Не сказала б. Батьки — ідеальна пара, вони все робили разом. Але в цій ситуації пам’ятаю саме татові настанови — він як журналіст хотів уберегти мене від важкого журналістського хліба… І в підсумку маю таку роботу, коли так само ні дня без рядка; я не пишу в газету, проте друкуюся в наукових журналах.

Напевно, мені на роду було написано стати філологом, як і всі в нашій родині: бабуся, мама, тітка, тато. Я дуже рано, десь років до 4-х, навчилася читати. Причому сама. В мене була гарна азбука, з такими яскравими малюнками, що просто не можна було не поєднати букву із зображеними на сторінці предметами. Якось тато з мамою помітили, що я стою біля радіо і щось намагаюся вичитати. “Ану читай”, — сказали. А коли після “простеньких” “Київ та Львів” почули “Саарбрюкен і Люксембург”, зрозуміли, що дочка навчилася читати без них… У нас удома завжди було багато книжок. Тож Чехов, Лермонтов, Пушкін, Тургенєв… — доки могла дотягтися дитяча рука — були прочитані. Я легко писала твори — цього навчила мене мама (Валентина Іванівна майже 40 років пропрацювала вчителем російської мови та літератури — авт.). Перш ніж узятися за розкриття теми, я брала текст і читала його, підкреслюючи олівцем приклади, що підкріплюють її. Це згодилося, коли писала курсові, дипломну.

— Тобто вже тоді виявляла риси майбутнього науковця… А як ти ним стала?

— Коли на 3-му курсі постав вибір: спеціалізуватися з літератури чи мови, перевагу віддала першій. Ще б пак! Наприклад, з мови довелося б слухати спецкурси на кшталт “Фразеологія в творах Леніна”, а на кафедрі російської літератури — за творчістю Достоєвського у Віктора Івановича Ариповського! Я його — як і всі наші студенти – просто обожнювала. І курсову хотіла писати тільки в нього, причому мені було все одно, на яку тему, лише б у Віктора Івановича. Так і сталося. Під його керівництвом написала спочатку курсову, а потім і дипломну. Я дуже рано здала її, уже в січні. Поспішала закінчити до народження дитини, бо знала, що далі можливості писати вже не буде. Тож почала над нею працювати ще з літа.

На розподілі, де я першою мала право вибору (“йшла” на червоний диплом, до того ж моїй дитині було всього 4 місяці), довелося визначатися між учителюванням у Великих Лазах або ж в Ужгороді бути піонервожатою в 9-й школі чи вихователькою в дитсадку.

— … з червоним дипломом?!

— Я стою розгублена, а мене кваплять: не затримуйте, у вас такий вибір! Подумала: піонервожатою однозначно не буду, їздити в село не можу, залишається дитсадок. Його і вибрала.

— А в школу хотіла?

— Питаєш?! Прикладом була моя мама. Крім того, практику проходила в учительки першої школи Генріети Василівни Аркадової. Як вона викладала свій предмет і як любила своїх учнів! І мені вдавалося тримати дітей без крику, подобалося бути вчителем…

До роботи в дитсадку мала стати в січні, оскільки ще півроку “догулювала” відпустку по догляду за дитиною. А тут саме Павло Павлович Чучка зайнявся пошуком кандидата в аспірантуру на кафедру загального і слов’янського мовознавства, причому випускника російського відділення. На кафедрі російської мови йому рекомендували мене. Професор Чучка пам’ятав мене ще студенткою — він викладав у нас словацьку мову, крім того, під його керівництвом ми готувалися до Олімпійських ігор у Москві.

— Розкажи про це докладніше.

— На 3-му курсі ми цілий рік вивчали словацьку мову — як другу слов’янську. А влітку поїхали на місяць у Чехо-Словаччину на ознайомчу практику, по закінченні якої легко спілкувалися словацькою, так би мовити, вона в нас була на язику. Це було за рік до московської Олімпіади. Тоді в країні зайнялися активною підготовкою до неї, і з вересня при нашому університеті відкрили курси гідів-перекладачів з угорської та словацької. Записалася на них і я, а в кінці ми склали іспит й отримали “корочки”.

— Перекладачкою на Олімпіаді довелося попрацювати?

— Побувала на стажуванні в Москві, попередньо достроково склавши сесію за 4-й курс. А коли повернулася, потрапила до лікарні — як сказала лікар, довелося вибирати “або олімпійського мішку, або малюка”. Звісно ж, вибрала дитинку. Тож Олімпійські ігри дивилася по телевізору… Тоді, у 80-му, я й уявити собі не могла, що моє життя буде якимось чином пов’язане зі словацькою мовою. Якісь знаки долі таки є. Здавалося б: для чого потрібно було щодня після пар висиджувати ще по 4—6 годин на курсах? Можна було чимось іншим займатися… А знання через стільки років виявилися затребуваними.

Коли вступила до аспірантури — теж, певно, знак долі — йшла на першу консультацію до Павла Павловича. Тоді ще не знала, яку тему наукової роботи він мені запропонує. Дорогою зазирнула до книгарні і, зупинившись на “Русских фамилиях” Суслової та Суперанської, подумала: “Як цікаво!”. А коли Павло Павлович — знаний дослідник ономастики (науки, що вивчає власні назви, — авт.) — заговорив про власні імена, сплив епізод у книгарні. А згадана книжка стала першою в моїй ономастичній бібліотеці.

— Скільки їх нині?

— Мінімум п’ять сотень. Чимало з них подаровані авторитетними дослідниками в цій галузі.

— А ти встигаєш хоча б проглядати ці видання?

— Устигаю. Звісно, не можу сказати, що прочитую все від А до Я, бо ономастика має багато відгалужень. Та новинки з історичної антропонімії (історії власних назв людей) у слов’янських мовах намагаюся відстежувати регулярно. В аспірантурі я розробляла тему “Русские составные личные именования донационального периода”. Павло Павлович, як і Віктор Іванович, з першої ж консультації зацікавив нею, показав напрям, а ти побачила світло зорі і йдеш. Мені слід було опрацювати всі пам’ятки від початку писемності до XVII—XVIII століть і простежити, як система іменування людей трансформувалася від однослівних назв допрізвищевої епохи до складених сучасних… Роботу встигла написати за півроку до закінчення аспірантури. Гадаю, багато в чому завдяки професору Чучці: він був для мене не просто суворим науковим керівником, але настільки авторитетним наставником, що коли я йому пообіцяла здати розділ чи статтю в певні терміни, то мусила це виконати. Кандидатську дисертацію захищала 1985 року в Одесі (до речі, в день народження наукового керівника). Страшенно хвилювалася, та все пройшло успішно. Своїх опонентів — професора, засновника одеської школи ономастики Юрія Олександровича Карпенка та Ірину Михайлівну Желєзняк, котра тривалий час керувала сектором ономастики в Інституті мовознавства Академії наук України, — теж вважаю своїми вчителями. Ми з ними й нині плідно співпрацюємо.

Після аспірантури мріяла залишитися на кафедрі загального і слов’янського мовознавства. Проте на час мого закінчення на кафедрі російсь-кої мови були 3 вакансії, і там “горіло”. Тож направили на роботу туди. Студенткою я відмовилася спеціалізуватися тут, а доля таки розпорядилася по-своєму.

1994 року у зв’язку з тим, що російську мову забрали зі шкільної програми, почали скорочувати набір на російське відділення, а відповідно й профільні кафедри. Натомість на базі кафедри загального і слов’янського мовознавства відкривали словацьке відділення. Мене наказом ректора перевели туди. Звісно, залишати кафедру російської мови, де пропрацювала 9 років, яка за цей час стала рідною і де я читала улюблені курси історичної граматики, діалектології, спецкурси з ономастики, було нелегко. Довелося по-новому “вживатися” в колектив, розробляти з нуля лекційні курси — вступ до слов’янської філології, вступ до мовознавства, старослов’янську мову, загальне мовознавство і словацьку мову. Правда, практичні заняття з перших трьох дисциплін я вела, будучи аспіранткою. Тож тепер повернулася до них. Спочатку ці курси викладала на російському відділенні, потім додалося українське. А з часом, коли сформувалася кафедра словацької філології, стала читати лекції словацькою.

— Це було важко?

— Попервах так. Адже 13-річна перерва в мовній практиці давалася взнаки. Мені ж витягти зі своєї пам’яті словацьку “на язик” багато в чому допомогли заняття в літній школі SAS (Studia Academiсa Slovaca) в Братиславі. Сюди приїздять люди з усього світу і на 3 тижні занурюються у словацьке середовище.

Так було зі словацькою. Та доля посилала й інші знаки. У 1989-му нам на російську кафедру прислали двох арабів-фізиків, що навчалися в аспірантурі. Перший рік вони мали вивчати російську. Спеціальних викладачів, як і досвіду роботи з іноземцями, в нас не було. Тож кафедрали працювали з ними перший рік усі по черзі, А наступного один із аспірантів висловив бажання займатися лише в мене. Це було додаткове навантаження, і особливо йому я не раділа. Та жоден досвід не буває зайвим. Настали важкі 90-ті. Нам місяцями не виплачували зарплату, а на руках у мене було 2-є дітей. І от в один із моментів відчаю несподівано зустрічаю свою колишню студентку з англійського відділення. Виявилося, що кілька їхніх однокурсників по закінченні університету відкрили курси іноземних мов “ЛІК”. На певному етапі вони почали отримувати багато замовлень від швейцарців, котрі хотіли вивчати російську. Працювати з ними запропонували мені. Таким чином я підробляла й зуміла пережити важкі часи.

…Тепер іноді думаю, що, напевно, простіше було б залишитися російським філологом. Та, гадаю, в такому разі ніяку докторську точно не писала б, бо завжди казала: жінці не обов’язково бути доктором наук.

— Та все ж ним стала.

— Так. Коли ректор Сливка запропонував мені вступати в докторантуру, подумала: а чом би й ні? Я на той час мала багато публікацій. До того ж займалася дуже цікавою темою. На неї мене наштовхнула участь у колективній монографії “Ономастика Полісся”, над якою в 90-ті роки працювали вчені Інституту української мови НАН України. Тоді я опрацьовувала староукраїнські та старобілоруські пам’ятки і побачила свою тему зовсім іншими очима, тож у докторській дисертації простежувала, як відбувалася еволюція системи іменування людей в усіх слов’янських мовах. Бракувало тоді антропонімійного матеріалу серболужицьких мов. Над ним працюю тепер. Історична антропонімія – це золотий ключик від минулого наших предків-язичників. А водночас разом із кафедралами втілюємо чимало різних проектів. Наша кафедра словацької філології — одна з найменших в університеті, проте, переконана: так плідно, як ми, не працює ніхто. Лише торік побачили світ монографії Павла Чучки, Юлії Юсип-Якимович, наш із Ярославом Джоґаником перший в Україні підручник словацької мови, навчальні посібники Лесі Буднікової, Тетяни Ліхтей та Ольги Мадяр, Ірини Гойдаш. Кафедра випустила 10-й науковий збірник “Studia Slovakistica”. Чи не щороку проводимо конференції. От недавно приймали 13-ту Всеукраїнську ономастичну, а цього тижня відбудеться міжнародний семінар “Словацька мова як іноземна” за підтримки Міністерства освіти Словаччини. Тож усі зайняті справами, а я не втомлююся казати, яка наша кафедра маленька, та вправненька.

Це добре, якщо в тебе улюблена робота, від якої отримуєш задоволення, і водночас сама комусь даруєш радість пізнання. Коли зустрічаю в місті своїх як колишніх, так і нинішніх студентів і бачу, як радо вони мені усміхаються, для мене це означає, що працюю недарма.

Теги: філолог, УжНУ, російський, доктор, професор, Світлана Пахомова

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати