Кращої долі за кордоном шукають 7 мільйонів українців

Наталка Тугузова, 5 канал: «За кордоном любити Україну починаєш значно міцніше. В цьому зізнається більшість українських заробітчан, змушених працювати на іноземних патронів. Одностайні вони також і в тому, що краще – ностальгія за батьківщиною, аніж злиденні будні на рідній землі."

Мармуровий під'їзд та мармурові сходи до власної квартири. «Португальска» мрія хмельницьких заробітчан стала реальністю. На матеріалізацію знадобилося шість років. Першопрохідцем став Микола Білокреницький. Він улаштувався будівельником до багатого португальця. Звісно, нелегально. Багато обов'язків, і – жодних прав. Зрідка телефонував дружині і говорив, як йому добре. Втім, Світлана відчула, що щось не те. І без дозволу чоловіка вирушила до нього. Те, що вона побачила, нагадало їй фільм жахів.

Світлана Білокерницька: «Працював у патрона який не платив грошей. Обманув. Жили у вагончику. Жили буквально як бомжі. Може наші бомжі українські ще й краще живуть через те що вони не працюють. Коли ми приїхали до чоловіків нас приїхало дві відважні жінки, вони нас не впускали. Ми без їхнього приїйали. Коли ми це побачили ми жахнулися. патрон пообіцяв легалізувати, І на цій обіцянці вони жили. Вертатися до дому не було з чим."

Після довгих бюрократичних митарств Миколі та Світлані вдалося легалізуватися і влаштуватися на пристойну роботу. Чоловік – будівельником, жінка – на птахофабрику. Почали сплачувати податки і відчули себе повноцінними людьми. Оплачувана відпустка, безплатна медицина та освіта. Саме це змусило замислитися – для їхніх дітей це єдиний шанс отримати вищу освіту. І кількість українських емігрантів поповнили доньки. Старша вивчила португальску мову за декілька місяців.

Віталіна Білокерницька: «Мама мене записала в школу. Прийшла я в школу. перші три місцяі для менеш була сплошна каторга, приходила зі школи. Починала плакати. Казала що хочу додому. Потом з часом почала понімати розмовляти більш менші якось не так сумно стало."

Середній заробіток українського емігранта – 1000 євро. Однак навіть така невелика, за мірками Євросоюзу зарплатня, дає можливість узяти житло у кредит. Микола Білокерницький вже дивиться у майбутнє впевнено. І до України повертатися не має наміру. І справа – не в теплому кліматі, океані та пальмах. На батьківщині вони жили б у злиднях.

Микола Белокеринцький: «Там де народився туде і хоче вернутися. мені кажеться це нормально. Но на даний момент я не хочу вертатися додому. Законі на Україні, які у книжках, вони не діють точно."

Зараз батьківщина зустрічає заробітчан єдиним – величезними поборами на українському кордоні. Заробітчан чомусь уважають грошовими мішками, для яких хабар – у 300-500 євро – це ніщо. Родина Білокерницьких поки що з черговими візитами у Хмельницький до родичів вирішили не поспішати.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати