Віктор Карпенко народився на Луганщині в місті Свердловськ. Обидвоє його батьків усе життя відпрацювали на вугільних шахтах Донбасу. Після смерті батька у 1968 році мати виходить заміж за іншого чоловіка і народжує молодшого сина Олексія.
"Ми вже змирилися, було, із втратою батька, аж тут через два роки - нова біда, -розповідає чоловік. - Утой час я навчався у інтернаті, додому приїздив тільки на вихідні. Якось навесні 1970 приїхав погостювати до мами. Щойно заніс до хати речі, і зразу гайда на вулицю, до друзів. Не пам'ятаю, хто з хлопців показав знайдений у полі снаряд часів Другої світової і ми давай його розглядати". Міна пішла по колу: кожен із хлопців цікавився знахідкою. Коли снаряд потрапив до рук Віктора - вибухнув. На щастя, решта підлітків не постраждали, а от Віктору вибухівка розірвала обидві руки. Коли ще свідомого юнака довезли до найближчоїлікарні, пришивати, на жаль, не було вже що. Лікарям не лишалося нічого іншого, як просто позшивати тканини, які ще були живі.
Відтоді Віктор живе майже без рук.
Спочатку було дуже важко звикнути до того, що нема чим підняти ложку, взяти до рук ручку, відчинити двері... Але Віктор учився жити так, як розпоряди-лася його доля. Втой час почали розвиватися творчі здібності юнака. Він брав єдиним пальцем лівої руки пензля і пробував малювати, захопився живописом, ліпкою, радіоконструюванням.
"Через два роки родину спіткало нове горе: померла мама. Вітчим забирає брата Олексія і їде з ним на Дніпропетровщину, а мене під опіку бере тітка", - каже він. З тих пір Віктор мріє лише про одне: вступ йти до художнього училища. Але після закінчення восьмого класу родичі чомусь не дозволяють йому розвивати свої художні здібності. Можливо вважають, що така робота не принесе заробітку, і тому не варта уваги. Через два роки - після отримання атестату про повну середню освіту - Віктор вступаєу школу для інвалідів. А через кілька років він таки добивається свого: втілює мрію про освіту художника в життя.
"У 1979 році я познайомився із своєю першою майбутньою дружиною Тетяною і разом ми переїхали до знайомих на Закарпаття. А через рік в нас народився син. Мені треба було дбати про родину, тому працював то на одному, то на іншому підприємстві художником, різьбив по дереву". У 1983 році Віктор розлучається і вдруге одружується із закарпаткою Іриною. Та через десять років бере третій шлюб - із Марією. А ще через вісім років у подружжя народжується донька Ніка.З тих пір чоловік живе у Руському Полі.
Вже довгий час Віктор Карпенко захоплюється фото- та відеозйомкою весіль, урочистостей: тримає у селі фотосалон. Допомагає йому в цьому дружина Марія. Але в останні роки, за словами чоловіка, не вигідно стало займатися цією справою, адже навколо стільки конкурентів.
"Ще кілька років я займався пасікою, - ділиться. - Тримав бджолосім'ї, щоб отримувати мед для родини. Збирав щороку по кілька десятків літрів цього продукту. Але недавно мої бджоли почали пропадати, тому пасіку довелося закрити". Раніше Віктор Карпенко часто виїздив у гори - малював закарпатські пейзажі. Та останнім часом трохи закинув улюблену справу. Більше уваги приділяє основній роботі - на підприємстві "Укртелеком". Там пан Віктор працює за комп'ютером. Не цурається він, незважаючи на ваду, і роботи по господарству: завжди допомагає жінці вкосити трави чи нагодувати худобу.