Довкілля - це наша оселя, каже головний географ Закарпаття Степан Поп

– Степане Степановичу, розпочнімо розмову з найактуальнішого. Сьогодні проблема працевлаштування молоді вельми гостра. Наскільки на нинішньому ринку праці потрібні професії, які здобувають перші ваші випуск­ники?..

 – Географічний факультет відразу після створення 2005 року розпочав підготовку фахівців за трьома напрямами – з географії, туризму та геодезії, картографії й землеустрою. 2007 ро­ку ми розпочали підготовку фахівців у галузі лісового й садово-паркового господарства.

Усі ці напрями вкрай важливі для області з огляду на те, що найбільше ба­гатство Закарпаття – лісові й земельні ресурси. Наш край, хоч і малоземельний, та аграрний. На Закарпатті дуже мало землі сільськогосподарського призначення – всього 475 тисяч гектарів. Це при тому, що лісовий фонд, наскільки пам’ятаю, займає близько 700 тисяч гектарів. Але попри це, Закарпаття – єдина область в Україні, де переважає сільське населення.

Саме тому й кажу, що в нашому краї сільськогосподарський сектор у валовому виробництві, незважаючи на малоземелля, є вагомим. Варто похвалити наших селян, адже вони з одного гектара дають більше валової продукції, ніж у середньому в Україні. Це при тому, що в нас нема родючих чорноземів. Водночас слід зазначити, що раціонального природокористування ми не досягли ні в лісовій, ні в аграрній сферах. До того ж відчувається низький рівень освіченості кадрів. Ну а підготовка кваліфікованих спеціалістів – наше завдання.

– І все-таки хотілося б почути більш детально про сферу застосування вашими випускниками набутих знань…

 – Якщо говорити на прикладі лі­сового господарства, то їх майбутня діяльність буде пов’язана насамперед із усіма 18 закарпатськими державними лісгоспами й лісмисливгоспами. Саме туди більшість випускників і піде працювати. Наші фахівці потрібні й обласним управлінням лісового господарства. Крім цього, я бачу молодих спеціалістів у таких підрозділах, як управління охорони навколишнього природного  середовища. Кваліфікований лісівник може працювати, приміром, і в управлінні економіки. Туди ж, до речі, потрібні й фахові географи.

Що стосується землеустрою, то, починаючи від села, де потрібен земле­впорядник, і кінчаючи обласним рівнем і навіть приватними структурами – всюди є попит на кваліфікованих  фахівців, які можуть спланувати територію, зробити гео­дезичні виміри тощо. Це й містобудівна справа. Словом, спектр застосування набутих знань нашими студентами широкий. До речі, більшість із них на четвертому курсі уже працюють за фахом. Деяким ми навіть дозволили вільне відвідування.

– Зі спеціалістами туризму ситуація зрозуміла – адже потенціал у цій галузі маємо. А як на Закарпатті з учителями географії в школах, і взагалі – викладанням географії?..

 – Щодо географів, то готуємо фахівців як для школи, так і для всіляких виробничих й управлінських структур.  Географи ж – це єдині фахівці, котрі в комплексі вивчають усе, що є на нашій географічній оболонці як у частині природи, так і соціуму, що творить у цій природі. Тому коли говоримо про комплексне планування території, збалансований розвиток суспільства, то фактично географи знаються найбільше на цих проблемах.

– Наскільки нині потужна школа географії у Закарпатті?..

 – Звичайно, з появою географічного факультету Закарпаття все більше набирає ваги в цій царині науки. Сьогодні наші вчені уже відомі науковому співтовариству хоча б тим, що відразу після відкриття ми стали проводити міжнародні науково-практичні конференції. Зокрема, з нових технологій у геодезії, картографії, земле- і лісовпорядкуванні. Нещодавно в нас пройшла міжнародна конференція "Природне середовище України і духовність", в якій узяли участь провідні вітчизняні географи. Ми акцентуємо, що проблема в довкіллі – це проблема духовності, нашої культури. Нині ж не рідкість побачити, як людина викидає сміття за межі свого будинку чи подвір’я!.. Ми маємо піднести рівень нашої культури, зрозуміти, що все довкілля – наша оселя.

– Ви є головою Закарпатського відділу Українського географічного товариства. Розкажіть, будь ласка, чим займається організація?

 – Усі обласні географічні об’єд­нання – це громадські організації, що становлять Українське географічне товариство, яке, своєю чергою, входить до Світового співтовариства географів. Робота націлена на те, аби сприяти його членам в реалізації професійних можливостей.

Географічні товариства в усі часи відігравали велику роль у розвитку гео­графії як науки. Саме через них свого часу організовувалися всі відомі експедиції.

Закарпатське товариство виконало 4 серйозні регіональні ґрантові роботи, зокрема ми розробили програму моніторингу довкілля спільно з фахівцями облуправління охорони навколишнього природного середовища.

– До речі, про екологію. В останньому рейтингу забрудненості міст Ужгород посів 19 місце серед 53. Що думаєте з цього приводу?

– Ця цифра більш-менш реальна, тому що місто за територією мале, воно насичене не тільки своїм, а й транзитним транспортом. Сьогодні основним забруднювачем атмосферного повітря як Ужгорода, так і Закарпаття в цілому, є саме автомобільний транспорт.

Інша річ, що деякі спеціалісти називають Ужгород найбруднішим в Україні. Думаю, це некоректне формулювання. Не можна на основі двох стаціонарних постів контролю забрудненості повітря (на вул.Гагаріна та пл. Б. Хмельницького – Авт.) говорити про все місто. Було б коректно стверджувати, що саме в цих двох точках показники є найгіршими серед тих, які спостерігаються на постах в інших містах.

В області, на жаль, не має пересув­ної лабораторії за контролем якості повітря. А це не дає можливості зробити дослідження у повному обсязі. Ті, що виконуються нині, не дають повної картини про стан забруднення атмосферного повітря як в Ужгороді, так і в цілій області.

А з тих даних про забруднення, які маємо, робимо висновок, що в об­ласному центрі насамперед треба впорядковувати транспортні розв’язки. Тоді буде значно менше викидів. Навіть при такій кількості транспорту, як тепер.

– На громадських слуханнях щодо цієї проблеми ви сказали, що забруднює атмосферне повітря і словацька теплова електростанція…

 – Я переконаний, що викиди з тієї труби, яку бачимо з мого вікна (з корпусу УжНУ на БАМі. – Авт.), бо вона за 10 кілометрів від кордону, вносять свою частку в забруднення Ужгорода. Яку частку?.. Це питання я б уважав за доречне вивчити. Можливо, проведемо такі дослідження спільно зі словацькими колегами, аби точно визначити, як саме ця електростанція забруднює Ужгород. І мова не лише про згадану ТЕС, а взагалі про контроль за транскордонними переносами. Адже бруд межі не визнає...

– Ви були одним із членів урядової комісії СРСР, яка вивчала шкідливість Пістрялівської РЛС. Розкажіть, будь ласка, про ті часи.

 – Так, мені довелося працювати в останній урядовій комісії Радянського Союзу, яка своїм рішенням закрила цю станцію. То був період напруженої ситуації в Закарпатті, коли населення протестувало проти будівництва радіолокаційної станції. Її вважали дуже шкідливою. А нас, науковців, залучили, аби ми обґрунтували, так це, чи ні. При цьому довелося зіткнутися з досить-таки потужним спротивом фахівців військового відомства. І було нелегко доводити, що вона справді є загрозою для здоров’я людей. Загалом, якби не розпався СРСР, не знаю, де б опинилися ми з колегами за принципову позицію щодо реальності шкідливості РЛС.

Її взялися споруджувати не на тому місці, де годиться зводити об’єкти стратегічного призначення. РЛС побудували біля населених пунктів. З огляду на інфраструктуру – це зручно, оскільки неподалік місто, де б могли жити працівники РЛС, а їхні діти – навчатися... Але коли зважити на екологію – така станція біля населених пунктів становила небезпеку. У разі введення її в експлуатацію, вироблялося б іонізуюче випромінювання, яке могло викликати онкологічні хвороби. До речі, військове відомство навіть було готове на переселення мешканців довколишніх сіл.

– І встиг цей об’єкт завдати шкоди екології?

 – Станція не пропрацювала жодної хвилини. Вона була в стадії приблизно дев’яностовідсоткової готовності. Повністю була вже доведена до ладу охолоджувальна система, системи живлення, водопостачання... Монтували устаткування, яке мало забезпечити роботу радіолокаційного променя. Він давав можливість контролювати Середземноморський простір на предмет протиракетної оборони. І ось тоді РЛС і закрили.

Сьогодні на станції все розібрано й знищено. Те, що РЛС не запрацювала, – добре. Інша річ: а чи мудро повелися зі спорудженим об’єктом. Він міг бути використаний для мирних цілей. Але нищити ми вміємо краще, ніж творити.

Теги: географія, факультет, УжНУ, Пістрялівська РЛС

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати