На Закарпатті мати не стерпіла наруги від рідного сина і вдарила його сокирою по голові

- Добрий день, люди добрі! - промовила неголосно й похилила низько сиву голову. Якийсь час мовчки сиділа на лаві підсудних, притуливши руки до грудей. Потім спинила сумний погляд на трьох молодих чоловіках у залі. Гірко заплакала, підборіддя затремтіло. "Простіть мене, синочки", - і голосно заридала, затуливши обличчя пошерхлими долонями...

Чи доводилося вам бути на суді, коли судять найбеззахисніших, найстражденніших, доведених життям до відчаю? Чи доводилося чути їхню розповідь - не розповідь, а оповідь, часто останню, та ще й прилюдну? Я дивився на оцю 75-річну жінку і думав, що і Страшний суд для неї не буде страшнішим від того, що довелося пережити їй на цьому грішному світі. На запитання судді, чи розуміє Марія, в чому її звинувачують, підвелася і відповіла зовсім тихо:

-  Розумію. У вбивстві свого рідного сина.

...Марія народила 5 синів і доньку. Дівчинка померла дванадцятирічною, сини виросли, вийшли в люди. Четверо. П'ятий через горілку втратив сім'ю, а коли помер батько, перейшов жити до матері, щоб стати її страшним катом.

- Бив мене щодня. З дому все виносив і пропивав. Уже самі голі стіни в хаті лишилися. Вузлик мій і тайстрину, що на смерть собі приготувала, - все виніс. Мучив, дуже мучив!..

Не доказала - заплакала. Потім у вироку суду присутні почують недосказане нею, те, від чого не можна не вжахнутися: "Будучи в нетверезому стані, син постійно спричиняв матері тілесні ушкодження, вдавався до ґвалтування".

-  Моя душа не витримала! Мені було однаково - що смерть, що тюрма!...

Люди дуже жаліли Марію, носили їй їсти, заступалися, пускали на ніч. У суді теж її захищали. У перерві між засіданнями обступлять лаву підсудних, потім підійдуть 3 сини. Двоє з них проходитимуть по справі як позивачі на матір за вбивство брата. Перший син відмовиться свідчити, другий захищатиме її, третій стане перед судом і проситиме не карати матір: "Вона однаково любила нас усіх. І Петра любила! Мама не винна. І її треба не в ув'язнення, а в лікарню. У тюрмі вона загине!".

Поки йтиме суд, мати озиватиметься до них, до кожного на ім'я, проситиме: "Сину, прости мені...",

Марії дадуть останнє слово. Вона повернеться до зали, потім - до учасників процесу і скаже: "Простіть, люди, мені. Я в усіх прошу прощення. А покарання?..". Торкнеться руками грудей:

- Оце в серці моя найстрашніша тюрма і найболючіша рана. І ніхто від неї мене ніколи не порятує!

...Того січневого вечора Петро, як завжди, прийшов додому п'яний. І, як завжди, почав з матері знущатися. "Щось тоді сталося зі мною не так. Тяжко на серці було невимовно!" - так Марія відповість на одне із запитань судді. А в лікарні, коли трохи одужає, весь час повторюватиме вголос:

- Чому я це зробила?! Чому Господь не відвернув мою злу руку в ту чорну хвилину?!.

Марія плакатиме і проситиме відпустити її на свіжу могилу сина.

Із свідчень сусідки Гафії: "Напередодні прибігла бабка Марія до мене, а голова в неї побита й закривавлена. Я вискочила на дорогу, відтягла додому Петра, що за нею гнався. Кажу Марії: "Йдіть до начальника міліції!". Вона й пішла. Потім звідти повернулася: "Мене до начальника міліції не пускають". І в той страшний день також приходила, заговорила до мене, а я бачу, що Марія говорить щось не те...".

У хаті був голод і холод. За несплату відімкнули електрику. Петро забрав у матері останні копійки пенсії. Вона розжилася на кілограм кукурудзяної муки в сусідів. Не знала, де сховати муку від сина і щурів. Шукала каструлю і не знайшла. Зрозуміла: останній посуд Петро пропив. Зайшла до оселі з гострою сокирою, яку прихопила з хлівчика...

Свідок Дмитро розповідає: "Я у дворі був, коли Марія зайшла до мене. Стривожена... "Що сталося?" - питаю. А вона без упину ридає,; за рукав мене в хату до себе тягне. Я ще сусідку Юлину покликав, бо лячно стало. Йдемо за Марією, а вона все кричить: "Вбила! Синочка рідного вбила!.."

Того ж дня бабу Марію забрали до психіатричної лікарні, а вже після лікування - до слідчого ізолятора. І ось стара Марія стоїть перед судом. У всіх просить прощення. Не помилування - прощення. Просить у людей, бо сама вона собі вже ніколи не простить...

... Особисто запитую себе і весь світ: чому оця стара бабка Марія на лаві підсудних сама? Чому поруч із нею немає тих, хто не захистив її згідно із своїми посадовими обо-- в'язками? Немає тих, чиї пороги вона постійно оббивала, благаючи: "Зробіть що-небудь, допоможіть!". Бо такого нещастя не сталося б, коли б правоохоронні органи чинили те, що потрібно в таких випадках чинити. Чужа біда, та й годі! Баба Марія неодноразово дзвонила міліціянтам - вони ні пари з уст, ніхто нічого...

А маємо ж закони, укази, маємо міністерства і комісії. Але ж спробуй "пересічному" громадянинові достукатися до чиновника! Скрізь гроші потрібні. А в Марії ні копійки за душею не було. Такі, як вона, в нашому некерованому суспільстві віддані на поталу свавіллю.

Не було на лаві підсудних і тих, кому за самогон син віддав зібраний матір'ю собі на смерть вузлик і таййстрину. Є в нас бездушні людці, котрі "розкручують" свій rope-бізнес на людській біді. До них можна і серед темної ночі прийти й обміняти на "дібровку" або первак будь-що - крадене чи останнє, винесене з хати п'яницею. Господи, скільки трагедій розігрується з їхньої вини! Правоохоронці і чиновники не несуть ніякої відповідальності за процвітання такого роду злочинності на довіреній їм території. Чому?

... Коли читали вирок Тячівського райсуду- 4 роки позбавлення волі, стара 75-річна Марія, здавалося, нічого не чула. Тільки обводила залу таким поглядом, мовби назавше прощалася з усіма та з грішним білим світом...

Теги: Закарпаття, Тячівський район, убивство, життя, трагедія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати