Пережити смертний вирок та 10 років таборів випало на долю закарпатця Михайла Петричка

Звезені до меморіалу на Красному полі "добровільно-примусово" вчителі та інші бюджетники мало переймалися подією, і одразу після від’їзду глави держави теж подалися додому, не чекаючи закінчення урочистостей. Основна мета масового приїзду юрби з яскравими партійними прапорами стала очевидна – нею був візит президента. А зовсім не 70-та річниця створення Української Держави на території Закарпаття…

Готуючи напередодні річниці інтерв’ю з Михайлом Петричком – свідком водночас радісних, буремних та трагічних подій 1938-1939 років, поцікавилася, як оцінює він підготовку держави до відзначення річниці Карпатської України. У відповідь почула красномовне: "Вийдіть зараз на вулицю і запитайте у пересічної молодої людини, що таке 15 березня в історії їхньої держави. Впевнений, що більшість не зможуть відповісти на це запитання… От уся й оцінка".

І все ж попри такі сумні "статистичні" дані саме спілкування з такими унікальними людьми як Михайло Петричко заряджає безмежним оптимізмом та вірою у позитивні зрушення. У свої 85, переживши 10 років таборів, два смертні вироки та усі небезпеки підпільної діяльності, Михайло Петричко і надалі випромінює оптимізм, енергію та силу духу, якій би позаздрили багато 20-річних!

 – Пане Михайле, Ви були очевидцем подій Карпатської України…

– Це був прекрасний і дуже дивний період. Не було вільного часу ані секунди, усі поспішали, ніби були у передчутті того, що часу у нас мало, а треба встигнути зробити багато. Карпатська Україна постала не враз. Їй передували попередні роки ретельної підготовки, що й вилилось у вражаючий результат виборів до сойму, коли понад 92% підтримали проукраїнські сили. Люди, завдяки яким на території Закарпаття постала Українська держава, були з кришталевими душами та серцями. Вони працювали заради ідеї, а зовсім не заради власної слави чи збагачення. Нинішнім лідерам варто повчитися у тих героїв. Це чудо, що за такий короткий термін вдалося налагодити роботу державних установ, за 5 місяців організувати збройні сили. Це було надзвичайне завдання!..

– Ви особисто брали участь у боях під час подій Карпатської України?

– Ні. Але я був активним, виконував ті завдання, які дозволяв мені мій вік. Не міг я в 15-16 років давати консультації Волошину (всміхається – авт.). Але молодь мого віку була дуже активною. Наприклад, при евакуації після Віденського арбітражу треба було дуже багато людей, то ми з хлопцями гуртувалися і були перші, там, де потрібна була допомога. І не тільки там. Роздавати листівки, когось закликати, агітувати – це все робила молодь.

– Хто керував цією молоддю?

– Це все було якось спонтанно. Ось, наприклад, там на подвір’ї біля якоїсь школи вистроїлись на вправи січовики. А молодь це бачила, її це вабило, вона теж хотіла подібне. Був такий загальний духовний настрой. Не знаю, чи можливо той стан якось науково пояснити, але у той період усі хотіли робити щось корисне. Проте не слід забувати, що були і вороги: залишки русофілів, мадяронів, фенциковців. Вони, де могли, там шкодили. Але це був дуже слабкий рух.

– Після поразки Карпатської України, які були настрої у населення?

– Звичайно, настрої не могли бути дуже райдужні. Особливо в умовах, коли окупанти відверто проявляли свою азіатсько-дикунську натуру. Чуючи слово "січовик" чи "українець", вони розстрілювали на місці без зайвих запитань.

Але у всіх українців була певність, що це був не кінець, це лише тимчасова поразка. Тому багато хто продовжив працювати у підпіллі, наближаючи момент перемоги.

Після приходу червної армії тут на Закарпатті були двоякі почуття – одні були в захопленні, що з’явилася назва Закарпатська Україна, газети українською мовою, нам співали „Розпрягайте хлопці коні”... Усе це якоюсь мірою спонукало до певного національного вдоволення. Але ті, хто бачив, що насправді це лише обгортка, знали, що Сталін це робить не заради України, а заради своїх імперіалістичних намірів. Він використав ситуацію, і під маркою українства приєднав Закарпаття до решти України. І я вважаю, що це дуже добре. Бо надалі все, що відбувалось – і хороше, і погане, переживалося вже спільно, і це об’єднувало наш народ. А якщо б Закарпаття і надалі залишалося під владою Чехословаччини чи Угорщини, то ми б знову були ізольовані і не були у тому руслі боротьби, яка повинна була йти.

– Яким чином ви вступили до лав молодіжної ОУН (Організація Українських Націоналістів), за участь у якій вас двічі арештовували?

– Коли я вступив у лави ОУН, мені було 17 років. У ті часи, щоб вступити в організацію, потрібно було мати певну національну свідомість. У мене вона була, оскільки я виростав та виховувався у такому середовищі. Мій батько у 1925 році заснував у Чинадієві товариство „Просвіта”, повернувшись із заробітків з Америки, він встановив контакти з Волошином, Бращайком, Реваєм. Тому ідеї українства у нас вдома були звичними. Збоку ж хтось міг підтримати або критикувати такий мій вчинок… Але якщо я мав певні переконання, то діяв відповідно до них, не вагаючись. Це був воєнний час, обстановка в Європі була вкрай напружена. Працювати у підпіллі було дуже небезпечно, але ти сам мав твердо вирішити: або йдеш, або не йдеш. Потрібно було давати відповідь перед своєю совістю.

– Чи пам’ятаєте, як сприйняли свій смертний вирок? І як сприйняли його ваші близькі?

– Я ще сьогодні собі не можу простити, скільки я родичам завдав горя. Коли мама з татом дізнаються, що сина засуджено до розстрілу – що може бути ще гірше? Після угорських подій мої старші брат та сестра мусіли емігрувати за кордон, тому я залишався єдиною дитиною поруч з батьками. І цю єдину дитину у них забирають на смерть. Таке важко переживається...

Щодо мене, то я спочатку не усвідомлював того присуду. Важко повнісю зрозуміти у 20 років, що ти мусиш померти. Тому у мене був якийсь впертий оптимізм. Я сподівався, що все це має скінчитися добре.

– Що Вас надихало на такий оптимізм?

– Надихала, найперше, віра у те, що ця справа справедлива, що за українську ідею до мене вже вмирали тисячі, а може й мільйони. По-друге – релігійність. Я кожного дня  у камері щиро, серцем молився. І не лише про те, щоб Господь поміг мені вирватись, – а далі будь що буде. Ні. Я казав, якщо воля Творця така, щоб я загинув, – то я її приймаю.

– Чи всі ті люди, які сиділи разом з вами у камері смертників, були такі ж тверді духом, як ви?

– По-всякому бувало. Я старався  підбадьорювати їх різними видумками. Зважаючи на те, що в камері ми переважно могли лише спати (це єдине, що відволікало нас від страшної реальності), в’язням снилися сни, вони часто ділилися ними один з одним. Я подумав: а чому б таким чином не допомагати їм психологічно? Тоді я взявся "тлумачити" їм сни, і під час того намагався вселити їм якусь надію, віру у те, що у них все добре буде. Хлопці вже легше переносили той день. А завтра день наступний. Знову скреготіли ключі в замку, знову ми всі у напруженні завмирали… Називали чиєсь прізвище, він йшов, і ми не знали – на страту чи на помилування.

Проте я був дуже задоволений, що міг щось зробити добре для товаришів, підносити їх дух, допомагати боротися із безвихіддю.

– Пам’ятаєте, як прибули до концентраційного табору в Казахстані?

– Перед тим, як в’язні прибували на постійне місце перебування у концтабір "Карлаг" в Казахстані, нам доводилось проходити довгий шлях етапів, пересилок, формувань груп.

В таборі я мав змогу зустрічатися з людьми, до яких поза табором я би і близько не мав змоги підійти, бо просто б не мав доступу. Академіки, вчені, визначні, інтелігентні люди... Хіба у звичайних умовах вони мали на мене час? А там ми лежали на одних нарах, пили одну баланду, спільно з’їдали наш чорний хліб, і були усі на одних правах... А я цими правами намагався максимально користатися. Я спілкувався з людьми дуже високого інтелектуального і духовного рівня, і намагався від них черпати, переймати усе, що міг. Я буквально „крав” знання, вбирав їх як губка. Бо був вирішив так: час іде, рік минає за роком, а я ж повинен той час перетворити на щось корисне. Таким чином вирішив вивчити англійську мову. Це було досить просто, бо у таборі було багато викладачів, які могли мені ці знання передати. І вони радо це робили, бо їм було приємно, що я хочу щось добре, і що зі мною їм можна з користю провести час.

Через кілька років я володів досконало англійською. Тоді я почав вивчати казахську мову, а заразом і східні духовні практики. За це казахи мене страшенно поважали. Бо там росіяни зневажали „нацменів”, себто представників національних меншин. Коли казахи бачили, що я не лише доброзичливо до них ставлюся, але й прошу навчити їх мови, то були надзвичайно з того задоволені, і вчили мене. А я розмірковував так: пригодиться мені чи не пригодиться надалі ця мова, але нехай клітини мозку не ліняться, нехай працюють.

– Ще якісь мови вивчали?

– Знаю ще угорську, німецьку, чеську, в молодості вивчив іспанську, хоч і не досконало... Зараз (у 85 років! – авт.) хочу братися за вивчення французької мови. Вона мені не потрібна. Я її не вивчу повністю, бо вже не встигну, тим більше вона не така й проста... Але заради того, щоб тренувати себе, щоб не дрімати, щоб бути активним беруся. Розумієте? Мене часто цікавить у мовах не стільки вміння користуватися словами, як  її будова. Бо кожна мова побудована по-своєму, і своїми унікальними образами, що виникають при творені слів, речень, відображає неповторний характер нації.

– Пане Михайле, розкажіть, як проходили ваші таборові роки?

– У таборах ми не сиділи без діла. Ми гуртувалися, бо у нас була така думка, що ми маємо бути готові до чогось. І готуватися треба вже. Коли йшла хрущовська відлига, почали переглядати справи, скорочувати терміни, інших дочасно відпускали... То ми тоді вже знали, що скоро будемо на волі. І у той час почали вести таку агітацію між собою, щоб усі українці йшли вчитися, – куди хто може. Для чого? Щоб мати якісь посади і продовжувати роботу. У 1944-1945 роки люди масово виходили з таборів, і кагебісти зауважили, що дуже багато йдуть поступати у навчальні заклади. Вони з цього приводу дуже сердились: „Еті бандєровци, што – нє здаюцца?”

– Знаю, що ви також займалися йогою...

– Я досі нею займаюсь! (всміхається – авт.) Почав ще з 16 років, коли мені до рук потрапила книжечка угорською мовою про йогу. Ви знаєте, у той час у нас молодь була дуже активною, постійно хотіла щось робити, творити, всі ставили перед собою дуже високу мету, усі хотіли бути досконалими – і фізично, і морально, й інтелектуально... Книги зачитували так, що не можна було з листочка вже щось вичитати.

І от у той час я знайшов книжку про йогу. Там прочитав багато чого такого, що спонукало мене до вдосконалення. І тоді я почав займатися, робити дихальну гімнастику, навіть у таборах. Адже це не помітно: ви просто стоїте собі, але водночас виконуєте дихальні вправи…

– Ви вірите, що зараз в Україні можливий знов такий приплив енергії, який надихне людей на якісь позитивні зрушення?

– Я думаю, що мусить так бути, бо так дано природою. Просто мусять з’явитися ті люди, які дадуть поштовх, які перші прийдуть і започаткують зміни, запропонують ідеї (нових видумувати не треба, достатньо освіжити, поновити, зробити актуальними, життєвими старі), за якими люди підуть.

І хоча молодь сьогодні в більшості зайнята комп’ютерами, мобілками, є певною мірою легковажною і морально не дуже високою (не хочу говорити про усю молодь, але багато так є), у той же час, я вважаю, що саме молоді люди будуть тими, хто відродить Україну. На це не треба мільйони. На це треба лише сотні тисяч патріотів і чесних людей. Перша умова – це чесність та порядність. Такими були керівники нашої Карпатської України.

ДОВІДКА

Михайло Петричко народився у селі Чинадієві Мукачівського району. Там, будучи юнаком, вступив до лав молодіжної організації ОУН. Коли організація була викрита угорськими окупантами, Михайло був заарештований та разом з іншими  поміщений у карцер Ковнер-каштиль в Мукачеві, де йому довелося витерпіти чималі тортури. Вдруге Михайло Петричко був заарештований, коли на територію Закарпаття прийшла радянська влада. Відмовившись співпрацювати з нею у побудові "щасливого соціалістичного майбутнього", та продовжуючи діяльність у підпільній організації, Михайло Петричко був засуджений на смерть. Згодом вирок йому замінили на 25 років таборів. 10 з них він відсидів у концтаборі в Казахстані. Та зламати пана Михайла не вдалося. І в ув’язненні, і після повернення, він продовжував працювати на українську національну ідею. У 60-их роках видавав журнал "Воля і Батьківщина". У свої 85 Михайло Петрович не перестає інтелектуально працювати та вдосконалюватись, займається йогою, продовжує вивчати іноземні мови та планує писати книгу спогадів.

Теги: Карпатська Україна, заходи, річниця, Хуст, Ющенко, президент, Красне Поле

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати