Петро Фасоля: "В Афгані ми виконували рішення закритої постанови ЦК…"

15 лютого минає 20-й рік з часу виведення радянських військ з Афганістану. Сьогодні вже підраховано, що під час цієї безглуздої війни загинули і зникли без вісті 15031 людина із 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу, які брали участь у бойових діях. Поранення та контузії отримали понад 53 тисячі чоловік. Майже кожний четвертий(!) солдат (більше 160 тисяч) був родом з України і це при тому, що Україна була однією із п’ятнадцяти республік. Не повернулися додому і 57 закарпатців. Загалом же через горнило Афгану пройшло більше 2,5 тисячі наших земляків. Серед них — і наш співрозмовник Петро Фасоля з Великоберезнянщини. З ним і розмовляємо про тодішні події.

Петро Григорович розповідає, що до війни був готовий, завдяки спецпідготовці у Вищому прикордонному училищі в Москві. В Афганістан у П’янджський прикордонний загін його, молодого лейтенанта, призвали у серпні 1981 року. На самому кордоні СРСР і Афганістану Петро Фасоля став на службу замполітом прикордонної застави Файзабат-Кала. Вже за тиждень після прибуття на службу Петро Григорович брав участь у бойовій операції зі знищення банд афганських наркоділків на островах річок Амудар’я та золотоносного П’янджу. Тоді без втрат їхньому загону вдалося захопити і знищити кілька бандугруповувань. Після цього було ще чимало подібних операцій…

—Для розуміння, того, що відбувалося на цій війні, мушу сказати, що ми воювали не проти країни Афганістан, а проти  банд, які наводили жах на місцеве населення, грабували його і вбивали, — каже Петро Фасоля. — Натомість у нас були хороші стосунки з керівництвом Афганістану та його службою безпеки. Це нам дуже допомагало, адже, на відміну від решти військ, ми виконували рішення закритої постанови ЦК партії про прикриття разом з військами КДБ радянсько-афганського кордону до того часу, поки останній радянський солдат не залишить Афганістан. Для цього по лінії кордону у трьох афганських містах Манфасід, Тулухан і Файзабат (щось на кшталт наших обласних центрів) були розміщенні три мотоманевренні групи по 500 чоловік.

Під час служби в Афганістані Петра Григоровича вразила наївність корінного населення. На думку ветерана, вона була пов’язана з релігійними віруваннями тамтешніх жителів. А ще, як зауважив прикордонник, афганці були дуже чутливими до ліків. Як приклад наводить побачене на власні очі: одному афганцю під час бойових дій вирвало шлунок, проте за кілька днів, вживаючи звичайні знеболювальні таблетки, він піднявся на ноги і пішов далі воювати. Попри все, радянські солдати ставилися з осторогою до своїх афганських союзників, адже ті дуже легко йшли на обман і були напрочуд непередбачуваними: могли за дрібницю вбити. До цього дещо спонукав і іслам, за законами якого той, хто вб’є ворога за праве діло, зробить сходинку в рай. Ворогом же для афганця міг стати будь-хто. Достатньо було лише невеликої суперечки… 

Попри сум і біль, Петро Фасоля пригадує й курйозні випадки зі своєї служби. Якось він повинен був летіти на завдання у прикордонне містечко Мансахід. Сталося так, що прийшов невчасно і затримав виліт вертольота. Тоді молодий офіцер дізнався, що вертоліт може бути напрочуд маневренним: аби навчити товариша пунктуальності, військові побратими добряче прокрутили його в кабіні. Більше запізнюватися Петрові не хотілося…

Згадує бувалий військовик і сумні випадки. Каже, що хоч із усіх 15 тисяч загиблих в Афганістані прикордонників полягло відносно небагато — 625 чоловік, бо були краще підготовлені. Гинули, в основному, через необережність: пішов солдат, наприклад, за водою і нікого не попередив. От його і вбили або взяли в полон. Або були випадки, коли через необережність, солдат направив міномет на свій намет і вбив або поранив своїх бойових побратимів.
 
Вже задовго після безглуздої війни Петро Фасоля довідався, що рішення про введення радянських військ в Афганістан було прийняте на підмосковній дачі Брежнєва Сусловим, Андроповим, Устиновим і Громико. Це важливе рішення було ухвалено неповним складом політбюро. На той час Брежнєву виповнилось 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70. Окрім того, що всі вони були похилого віку, страждали ще й важкими захворюваннями та провалами в пам'яті, однак це не завадило «кремлівським старцям», як їх називали в народі, відправити на війну тисячі молодих солдатів та офіцерів.

А взагалі афганська війна запам’яталася Петру Григоровичу як пекуче сонце, хмари комах, піт, кров, суцільний бруд і суцільний обман. Ветеран каже, що досі не може дивитися фільми про Афган…

До слова
Афганська війна тривала від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2238 днів. Серед загиблих також кожна четверта людина родом з нашої держави. Не повернулись на рідну землю 3360 воїнів, із них 3280 загинули, а 80 чоловік пропали безвісті, або опинилися в полоні. Поранено понад 8 тисяч українців. Після цієї трагедії залишилося без синівської підтримки 1980 батьків, 2729 матерів. Вдовами стали 505 молодих жінок, сиротами 711 дітей. Це трагедія і звитяга сотень тисяч людей, мужність, доблесть і героїзм, кров і біль, душевні страждання і втрати… Це не лише незагоєна рана, біль її учасників, це – застереження на майбутнє.

Теги: Закарпаття, кордон, Афганістан, війна.СРСР

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати