На сайті Rambler.ru розмістила свою анкету. Написала: ”Шукаю спонсора на ноутбук. Роксолана, 28 років, Ужгород.” Фото не розміщувала.
За два місяці експерименту відгукнулося 30 чоловіків із різних регіонів України, Італії, Німеччини, Америки. Найбільше — з Ужгорода та Мукачевого Закарпатської області, віком від 23 до 50 років.
36-річний Михайло з Ужгорода призначив зустріч о 15.00 біля банку на вул. Корзо. Одягнений у чорні джинси і шкіряну куртку. Запрошує в кафе біля торгового комплексу ”Едельвейс”. Прямує до вільного столика посередині зали. Замовляє два грейпфрутових соки.
— Їсти не хочу, бо плотно пообідав, а ти? — запитує.
Ствердно киваю головою.
— Одружений, маю сина, — розповідає. — Моя жона хотіла добре жити. А я дурень — рад старатися. Поїхав гарувати до Португалії, відмовляв собі у всьому. А коли вернувся, жона якась інша стала. Усе у свої руки хотіла взяти — матріархат встановити. Рішила, що я їй довіку зобов’язаний за народження сина. Життя нема, — зітхає. — І розвестися не можу, бо дитину шкода.
— Якщо маєте можливість придбати мені ноутбук? то це дуже благородно як для сучасного чоловіка, — кажу.
— Та без питань. Давай будемо зустрічатися на твоїй території. Розумієш, мені женского тепла треба, — махає руками.
Кажу, що маю кохану людину, тому зустрічатися з ним не можу.
Андрій з Мукачевого, 25 років, одразу пояснив, що кожну гривню спонсорських грошей треба буде відпрацювати лише в прийнятний для нього спосіб. ”Знаєш ”Камасутру” — будеш мати ноутбук”, — написав у листі.
28-річний Олександр із Дніпропетровська запевнив, що купить мені ноутбук за умови, якщо я — без комплексів, не схильна до повноти, можу приїхати до нього в гості на тиждень.
Із 33-річним Славою із Перечина зустрілися в Ужгороді біля друкарні о 18.00. Чоловік під’їхав на сірій ”ауді”. Запропонував відвідати туристично-рекреаційний комплекс ”Воєводино” в селі Тур’я-Пасіка, що за 30 км. Дорогою розповів, що займається бізнесом за кордоном.
Попросив офіціанта принести два ”еспресо”.
— Сюди приходять люди з грошима. В основному кияни, донецькі, які хочуть класно відпочити, — зауважує.
— То ви готові купити мені ноутбук? — запитую дорогою додому.
— Зараз заїдемо до мене на квартиру, жони якраз нема вдома — вона в лікарні. Їй чотири дні тому зробили операцію по-жіночому. Ти мене файно полюбиш, а далі буде видно, — усміхається.
Кажу, що не для того написала оголошення в Інтернеті.
— Беру тільки по согласію, насильство — це гріх. А я — віруючий чоловік, — нервово запалює цигарку.
— Мужиків треба ”крутити” не на ноутбук, а на ”мерседес” і на квартиру на Кіпрі! А ти дрібницями займаєшся. Мужики люблять крутих баб, а не ”мєлочних”, — каже 40-річний чиновник Андрій з Ужгорода.
Сидимо з ним за крайнім столиком у ресторані ”Сармат”. Андрій кличе офіціанта і замовляє 300 г горілки, два стакани мінеральної води, смажену картоплю із відбивною.
— Кстаті, а ти цілуватися вмієш? — витирає губи серветкою і регоче. — Та ладно, то всьо шутки. Знаєш, дєвочка, як що ти така скромна, складай сама гроші на свій ноутбук.
36-річний Франс з італійського міста Трієста написав, що часто буває в Ужгороді — тут має бізнес, пов’язаний із комп’ютерною технікою. Хоче зі мною познайомитися і допомогти. На його прохання вислала фото.
На зустріч Франс приїхав на світло-синьому ”форді”. Говорить російською з сильним акцентом. У вірменському ресторані замовляє півкілограма шашликів і апельсиновий сік.
— Я хочу зайти до тебе в квартиру і подивитися, як ти будеш роздягатися, — каже біля під’їзду мого будинку.
Я побажала Франсу спокійної ночі.
Через декілька днів мені на мобільний зателефонувала незнайома жінка, назвала себе Наталією з Ужгорода. Спитала, чи я знаю Франса з Італії.
—Вибачте, ваш номер я побачила в телефонній книжці Франса, — розповіла. — Він запропонував мені роботу в Італії. Завтра я їду. Хотіла спитати, чи Франс — надійна людина? Чи він до вас не приставав? Мені здалося, що він нещирий.