Анатолій Герей: "Коли стоїш на п’єдесталі й на твою честь лунає гімн України — це надзвичайне відчуття"

— Цей рік для вас, Анатолію, розпочався приємно: вас визначили як одного з кращих спортсменів-олімпійців області. Очевидно, це звання стало підсумком минулорічних здобутків? 

— Так, минулий рік для мене був, так би мовити, досить плідним, оскільки брав участь у багатьох змаганнях й здобув дві дуже важливі нагороди: став бронзовим призером чемпіонату Європи для молоді в особистому заліку, а також бронзовим призером у командному заліку серед юніорів. А ще слід відзначити вдалий виступ на чемпіонаті Європи збірної Закарпаття, до складу якої входжу. Також можна згадати участь у етапі Кубка світу, що проходив у Братиславі, де збірна Закарпаття посіла восьме місце. На чемпіонаті України серед дорослих посів четверте місце. Завоювавши ж золото на етапі Кубка світу в Будапешті, я виконав норму майстра спорту міжнародного класу.
Одне слово, минулий рік був для мене дуже насиченим — тренування, збори, навчання...

— Ви є студентом Київського національного університету фізкультури, та часто буваєте і вдома, в Ужгороді. Де більше тренуєтеся?

— Тренування відбуваються постійно. Більшість тренувань, звичайно, проходять у Києві, де тренується збірна України. Збори проходять у Кончі-Заспі, в олімпійському залі підготовки. Та як тільки приїжджаю до Ужгорода, то відразу біжу в «Динамо», де великий і чудовий тренерський колектив.

— Вашим першим тренером був і залишається основним ...

— ... мій батько Анатолій Герей, котрий зараз є старшим тренером збірної команди області з фехтування. Спочатку, коли я ще був маленьким, він брав мене на роботу і я просто дивився, як тренуються старші хлопці. Потихеньку батько заохотив і мене до фехтування, прищепив потяг до цього виду спорту.

— Виходить, захоплення фехтуванням — це спадкове?

— Так, крім батька, тренером з фехтування, та й можна сказати родоначальником закарпатсь­кої школи фехтування, був мій дядько Василь Герей, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР. Він виховав чималу когорту фехтувальників, що прославляли Закарпаття майже у всьому світі. Серед його вихованців — чемпіонка світу Вікторія Титова, срібний призер чемпіонату світу Сергій Горецький, срібна призерка чемпіонату світу Катерина Блохіна тощо.

— Що вас найбільше приваблює в цьому виді спорту?

— Спортивний азарт, можливість спілкуватися з іншими спортсменами. Прагнення піднятися на олімпійську вершину. Крім того, це дуже інтелігентний вид спорту. Фехтування — це також вид бойового мистецтва, яким у давні часи мав володіти кожний лицар.

— Чи допомагає цей вид спор­ту в повсякденному житті?
 
— Безсумнівно. Фехтування дуже розвиває рухову активність, швидку реакцію, спритність. Допустимо, падає чашка зі столу — я її можу піймати на льоту. А найголовніше — фехтування розвиває логічне мислення.

— Ви згадували, що фехтування — один із видів бойового мистецтва. Чи зможе фехтувальник, приміром, відбитися від хуліганів на вулиці? Адже тепер зі шпагами не ходять...
 
— Так, якщо треба, ми можемо захиститися й захистити інших. Адже фехтувальник — це в першу чергу спортсмен. Ми бігаємо, стрибаємо, віджимаємося, тобто ми в хорошій фізичній формі, як і всі спортсмени. Треба Батьківщину захистити — ми готові!

— Анатолію, коли, приміром, здобуваєте перемогу на чемпіонаті Європи, то, стоячи на п’єдесталі, за кого більше відчуваєте гордість — за себе чи за країну?

— Оскільки фехтування — це єдиноборство, то ніби представляєш себе, але водночас і країну. Приємно, звичайно, коли в іншій країні звучить гімн України, відчуваєш тоді особливу гордість, що це завдяки тобі. Так, коли я переміг на етапі Кубка світу в Будапешті, то, як сказав батько, гімн України тут не лунав уже 10 років. Загалом, це таке відчуття, якого хочеться знову й знову.

— Все це приємно, а з якими труднощами стикається фехтувальник у процесі тренувань?

— З різними, і в тому числі з матеріальними. На жаль, спортивні школи не забезпечені необхідним, як це належить. Добре, що є батьки, котрі можуть собі дозволити придбати костюм дитині, обладнання. А загалом, які потрібні облаштування і спортивна форма, залежить від того рівня, на якому займається спортсмен. Найважче, звичайно, на нижчих рівнях. А вже ті спортсмени, котрі виходять на вищий рівень, отримують спортивне харчування, даються гроші на вітаміни, додаткове харчування. Коли спортсмен уже в збірній України, то всім необхідним його забезпечує держава — починаючи від шкарпеток, закінчуючи теплими куртками. Раз на рік видається спеціалізована форма: маска, шпага, шнур тощо.
Та на початковому етапі без фінансової підтримки батьків не обійтися.
— Ви активно тренуєтеся, багато їздите на змагання, навчаєтеся в інституті? Як витримуєте таке навантаження?

— Важко, звичайно, поєднувати тренування з навчанням. Трапляється, приходиш на тренування, а думаєш про те, що завтра залік. Звичайно, викладачі йдуть назустріч, у нас вільний графік відвідувань, однак предмети потрібно знати, від цього ніхто не звільняє.

— Анатолію, а як сприймаються спортивні невдачі?

— Коли був молодшим, то сприймав дуже болісно, доходило до плачу. В таких випадках батько мені говорив: ти мусиш працювати, ти програв, значить, ти слабий. У батька такий був підхід, досить суворий, але це мене не відштовхувало, а більше заохочувало: я можу виграти, я не слабий.
 
— Ви побували вже в багатьох країнах світу. Як там ставляться до фехтування?

— У країнах Європи, США фехтування — дуже популярний вид спорту. Люди приходять просто дивитися змагання, причому цілими сім’ями, як колись римляни приходили до Колізею дивитися бій гладіаторів.
До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала сильна школа фехтування, і саме Україна та Росія були найсильнішими в цьому виді спорту. Тоді фехтування і нас було популярним. Однак усе це розвалилося й відновити те, що було, важко. На жаль, зараз багато спортсменів-фехтувальників розбігаються по інших країнах.
 
— Якби вам запропонували спортивну кар’єру в іншій країні, ви поїхали би з України?

— На даний момент, можливо, і поїхав би. Гадаю, чим старша людина, тим важче на це зважитися. Приміром, знаю таких олімпійських чемпіонів, котрим запропонували роботу за кордоном, а вони відмовилися. Причому як дуже відомі спортсмени вони можуть працювати у будь-якій країні світу. Хоча й тут є свої нюанси: аби виступати за іншу країну, потрібно отримати громадянство. А тут, на батьківщині, вже півдороги пройдено. Поки що мене більше чекають вдома. Треба піднімати рівень, щоб і в нас була хороша школа, були свої досягнення.

— Анатолію, ви вже чотири роки представляєте Україну на міжнародних змаганнях. Чо­му найбільше вчитеся під час них?

— Аби перемогти противника, спортсмен повинен знати його слабкі й сильні сторони. А це можливо, лише програвши йому. Результат просто так не з’являється, повинна бути обкатка. Тому нам постійно потрібно їздити на найрізноманітніші змагання. Так прийнято, що вісім перших спортсменів країни (серед яких і Анатолій Герей. — Авт.) мають право виїжджати в інші країни світу й набиратися досвіду, змагаючись з іншими. Завжди треба бути готовим до таких важливих стартів, як чемпіонат Європи та чемпіонат світу, а вершина цього — Олімпійські ігри.

— Олімпійські ігри 2012 року і для вас будуть цією вершиною?

— Ну, туди ще потрібно потрапити. Я, звичайно, готуюся до них і значуся в олімпійському резерві. До речі, з наших земляків, крім мене, у резерві ще числяться Катя Блохіна та Юліана Герей (двоюрідна сестра Анатолія. — Авт.).

— Що дає вам звання кращого спортсмена року? 

— По-перше, це престиж нашого спорту, по-друге, отримуватиму губернаторську стипендію (її отримують кращі 10 спортсменів області) та стипендію від спорткомітету.

— Що в найближчих планах?

— Чемпіонат світу серед юніорів у Великобританії, також братиму участь у етапі Кубка світу серед юніорів у Базелі (Швейцарія) та в етапі Кубка світу серед дорослих, що проходитиме в Італії.

— Що ж, бажаємо подальших спортивних перемог.

Анатолій Герей народився 1989 р. у м. Ужгороді. Випускник Ужгородської гімназії, вихованець ДЮСШ «Динамо», наразі студент 3-го курсу Київського національного університету фізичного виховання та спорту. Батько — старший тренер з фехтування, мати — вихователька у ДВЗ «Первоцвіт», старша сестра — викладачка фізкультури в комерційному технікумі.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати