Петро Ходанич: "Конфлікт поколінь у літературі завжди був дуже умовним"

- Шановний Петре Михайловичу, що сьогодні являє собою – так би мовити у якісному й кількісному вимірі - обласний осередок НСПУ?

- Закарпатська письменницька організація від часу створення обласного осередку, а це травень 1946 р., - це майже 80 поетів та прозаїків. 29 і сьогодні продовжують успішно працювати. Патріархом нашої організації є Ласло Балла, який членський квиток отримав у рік смерті Сталіна - уже далекого 1953-го. Минула ціла епоха!..

- Чесно кажучи, час нині такий, що будь-які формування (а тим паче в середовищі людей творчих) змушені відстоювати свою життєздатність і авторитет насамперед якимось внутрішнім магнетизмом, через який могли би консолідовувати своїх членів. А останні, мабуть ви погодитесь, повинні власними творчими здобутками викликати інтерес публіки як до самих авторів, так і до професійних творчих об’єднань...

- Так було завжди. Авторитет і життєздатність будь-якої творчої організації залежить від рівня творчої активності кожного з її членів. Письменник навіть за умов насадженого комуністичною ідеологією творчого методу соцреалізму вирізнявся особливим сприйманням, а, відповідно, художнім відображенням дійсності. Недарма саме серед письменників найбільше тих, хто зазнав гонінь з боку режиму. Сьогоднішня демократія принесла нам свободу творчості. Виявилося, що не кожен письменник зумів цим скористатися. Хтось задля збудження інтересу довкола власного імені смакує паплюженням своїх попередників, хтось ніяк не може відрізнити сексуальний потяг від почуття любові. Як на мене, авторитет і майбутнє літератури залежить від уміння письменника знайти відповідний часові художній образ, насамперед позитивного героя, який би втілив ідею розбудови України.

- Як на вас, чи не відчувається певне «тертя» між старшою й молодшою генерацією закарпатських письменників? І в чому воно проявляється: відданості традиційним жанрам, творчому пошуку, змаганнях?..

- Якщо маєте на увазі конфлікт поколінь, то він у літературі завжди був дуже умовним. Біда нашої організації, що ми не маємо молодого покоління у традиційному розумінні цього слова. У нас нема спілчан 20 - 30-літнього віку, як це було у часи моєї літературної молодості. Нашим «молодим» пішов п’ятий десяток. Ті, хто з легкої руки Михайла Рошка називається «комп’ютерне покоління» - це початківці, переважно поети. На жаль, тільки Вікторія Андрусів, Тарас Ващук та Олександр Гаврош заявили про себе як прозаїки. Щодо творчих пошуків комп’ютерників, то я поки бачу у них намагання навчитися писати, і говорити про змагання не доводиться. Мені дуже дивно читати висловлювання деяких колег про те, що закарпатську літературу молодим доводиться починати ледь не з чистого аркуша... Щодо творчого пошуку. Живемо у світі динамічному і зараз усі письменники намагаються знайти відповідну часові стилістику, свого героя і свого читача. Мене особисто тішить, що у нас є достатнє коло цікавих письменників і можемо насолоджуватися процесом творчого змагання.

- Якого резонансу, отже, набуло досить настійливо пропаговане «джинсове покоління» у контексті нинішнього всеукраїнського літературного процесу?

- Це добре, що у нас є молодь і ми маємо кого пропагувати. У названих збірниках друкують твори членів спілки, яким по 40-50 років, і твори 20-літніх початківців. Я уже неодноразово говорив - це різні вагові категорії. Тому доцільніше для початкуючих авторів відновити щорічні збірники творчості, а для спілчан видавати альманах. Така робота нами вже ведеться. Щодо всеукраїнського літературного процесу, то закарпатська література залишається його частиною. Ужгородські видавництва «Карпати» та «Закарпаття» належать до категорії всеукраїнських. Правда, дехто з молодих журналістів, не розуміючи цього, наводить приклади приватних видавництв інших обласних центрів. Розумний читач швидко збагне, що то за видавництво, коли замість адреси зазначено поштову скриньку. Слабою ланкою наших видавництв залишається маркетинг.

- Закарпатська школа новелістики: явище лише минуле чи й сучасне?

- Цей термін уперше запропонував на початку 60-х років Петро Панч. Закарпатська новелістика має добру традицію ще з часів Дем’яна та Маркуша. Важко уявити творчість Потушняка, Чендея, Керекеша, Цибульського чи Угляренка без новели, як творчості сучасних письменників Ласло Балли, Кешелі, Дурунди, Рошка, Дочинця, у новелістиці почали працювати Балега, Густі, Ліхтей, Федака. Новела залишається і моїм улюбленим жанром. Закарпатська новела вирізняється своєрідним менталітетом героя, динамікою розгортання сюжету, багатою на діалектизми мовною палітрою. Новела дуже сучасний жанр.

- Не так давно, на рубежі століть - межі тисячоліть обличчя красного письменства краю визначалося в першу чергу іменами двох потужних постатей в українській літературі, шевченківських лауреатів Івана Чендея й Петра Скунця. Але все минає… Якщо б вас попросити порозмірковувати на тему досить делікатну: якими достойними іменами сьогодні пишається література Закарпаття?

- Кожна епоха характерна своїми письменниками. Важко бути пророком серед своїх. Ми стали свідками повернення духовної спадщини, водночас відходять у небуття радянські класики з їх романами і поемами про світле майбуття. Рано чи пізно птахи полишають гнізда, як висловився Іван Чендей. Тому відповісти на поставлене питання важко. Але врешті тільки лауреатами обласної літературної премії імені Федора Потушняка за минулий рік стали Василь Густі, Тетяна Ліхтей, Василь Кухта, Галина Малик.

- Цієї премії удостоєно і ваш роман «Таємниця капища Перуна», а у всеукраїнському рейтингу на кращу дитячу книгу року він посів почесну дванадцяту позицію.

 - Дякую. Продовжуючи тему, скажу, що на здобуття Шевченківської премії ми висували книгу новел Дмитра Кешелі «І в Смерті були твої очі». Цього року на здобуття премії за кращу книгу року висунуто збірник поезій Петра Мідянки «Ярмінок», а на здобуття премії імені Лесі Українки - книгу для дітей Лідії Повх «Біла хата на горбку». Їх висували видавництва. Тож нам є чим і пишатися.

- Минулої осені на Закарпатті гостювали літератори з цілого Карпатського регіону - сусідніх областей України і суміжних з нами держав - членів Євросоюзу. По-перше, що нового в літературне життя області привніс цей «десант»; по-друге, з літераторами яких зарубіжних країн і українських регіонів підтримують творчу співпрацю письменники Закарпаття?

- На літературний фестиваль «Карпатська ватра» вперше зібралися гуртом письменники, які пишуть українською мовою по обидва боки Карпат. Як зазначив на підсумковій зустрічі голова облради Михайло Кічковський, «фестиваль дозволить краще пізнати один одного, це шлях до духовного порозуміння між народами, яким випало жити у благодатному Карпатському краї». Тому й вирішено зробити його традиційним. Фестиваль допоможе налагодити тісну співпрацю між письменниками, відкрити читачам те коло інтересів, яке турбує нас усіх незалежно від місця проживання.

- Завжди притягує до себе цікавістю проведення на Міжгірщині «Рекітського сузір’я» (ви також там брали участь). А в яких інших молодіжних культурно-мистецьких акціях, які традиційно проводяться протягом року в області, бере участь очолювана вами Спілка?

- Робота з молоддю - це запорука розвитку літератури у наступні десятиліття. «Рекітське сузір’я» проводиться у липні і його метою є пошук юних талантів в Україні. У цьому плані Спілка провела обласну нараду молодих письменників і зліт шкільної творчої молоді. За його підсумками незабаром вийде збірник творів початківців.

- Колись при облорганізації працював кабінет молодого автора, діяли літературні студії при університеті, обласній молодіжній та районних газетах тощо. Саме там мали змогу заявити про свій талант початкуючі прозаїки й поети. Тепер цього немає, як і канули в Лету літсторінки на газетних шпальтах. Тож, одразу два питання: як і звідки черпає поповнення Спілка і де зараз та трибуна, з якої б літератор мав змогу знайомити читача зі своєю творчістю?

- У Спілці вже нема штатних літпрацівників для роботи з молодими, але літстудія діє. Її веде Христина Керита. З молодими успішно працюють Михайло Рошко, який видає згадувані збірники, Надія Панчук організовує в облбібліотеці презентації молодих, Лідія Повх консультує шкільні літстудії області, друкують твори молодих Василь Кухта, Василь Шкіря, Василь Греба. При університеті нема вже студії імені Юрія Гойди, але існують молодіжні гурти «Рафанда» та інші. Щодо літсторінок у газетах, то це, на жаль, залежить від доброї волі редакторів. Було б добре і для літератури, і для суспільної моралі, коли б хоч раз на місяць у газетах замість фото грудастих дівок чи кросвордів з’явилися літературні сторінки. Подумайте, колеги редактори!
 
- Письменник і видавець…Чого чекати від їх взаємостосунків цієї «пари»?

- Чекати нових книг. Ми звикли, що стосунки між письменником і видавцем вибудувані на комерційній основі. Але письменник - це жива людина, яка має власні потреби, недарма у всі часи він намагався чимдорожче продати свою працю - рукопис. Видавець, відповідно, має прибуток за видану книжку. Гарний приклад дає сучасна Польща. Підприємці мають право із зарахуванням у сплату прибутків фінансувати видання членів Спілки письменників Польщі. Це вважається престижним. І це спосіб заохочення до творчої діяльності, відбору в спілку справді талановитих людей, які беруть на себе відповідальність творити національну літературу. Такий світовий досвід підтримки культури. Чому ми завжди шукаємо якихось нових способів запрягання коня? Слово за нашими депутатами, які нарешті повинні прийняти закон України про меценатство.

- Фелікс Кривін мешкає в Ізраїлі, Любов Дмитришин і Оксана Луцишина - в США. Чи підтримуєте з ними стосунки на рівні спілчанському?

- Підтримуємо. Хоча Кривін і Дмитришин зняті з обліку в нашому осередку як такі, що постійно проживають за кордоном. Луцишина ж часто навідується до Ужгорода, брала участь у днях літератури на Іршавщині.

- Петре Михайловичу, ви - прозаїк, ваша дружина Лідія Повх - поетеса. Чи поділитесь секретами суто творчого порозуміння?

- Для мене сім’я святе і я волію нікого туди не впускати. Скористаюся висловом Толстого про те, що всі щасливі сім’ї одинакові. Але у творчості нема схожих доль, тому кожен залишається перед Богом і Словом сам на сам. Письменницька праця вимагає усамітнення, спокою, на жаль, саме цього не завжди вистачає. Відійшов у минуле час, коли письменник випивав уранці каву і сідав за стіл писати. Нам з дружиною для писання залишається час між здобуванням хліба і сімейними турботами. Але так живуть усі мої колеги.

- Премії, лауреатства, інші відзнаки багато хто з ваших колег сприймає неоднозначно, як і почесні звання…

 - Знаєте, колись Бальзака наперед всі вітали з отриманням звання академіка. Звання ж дісталося якомусь пройдисвіту за написання щоденника пригод. Його ім’я знають лише історики літератури завдяки імені Бальзака. Відзначати творчі здобутки придумали древні. Та лаврові вінки дістаються не всім. Тому виникає творча заздрість, але це важливий і неодмінний атрибут літературно-мистецького життя. Когось бажання здобути лаври спонукає до творчості. Але маємо і протилежні приклади. Дехто озлоблюється і починає кусати більш талановитих. Та письменник мусить залишатися моральною особистістю. Недарма статутом НСПУ передбачено виключення зі Спілки за аморальну поведінку. На жаль, такий прикрий приклад нещодавно спіткав і Закарпатську організацію. Президія НСПУ виключила зі Спілки одного нашого колегу. Говорити про це мені дуже боляче. Мусимо всі разом пережити цю ганьбу і творити, бо тільки так відстоїмо ті високі рубежі, на які вивели нашу літературу цілі покоління закарпатських літераторів.

- Існує думка: щоб стати відомим, треба жити й творити в столиці…

- Це формула радянської епохи. Історія світової літератури, досвід сучасної європейської літератури говорять, що література прибуває провінцією. Скажімо, американці Гемінгвей чи Фолкнер ніколи не жили у Вашингтоні, але творили світову літературу. Петро Мідянка пише чудову поезію у закарпатському селі.

- І наостанок традиційне: ваші творчі намітки?

- Підготувати і видати альманах сучасної літератури Закарпаття, провести дні літератури в сільських районах області. Працюю над книгою новел. Книга ця дається мені важко, бо відшукати у нашому житті-бутті справжню особистість, яка переймається Україною до глибини душі, не так уже й просто. Легше писати про те шумовиння, яке не дозволяє нам вибратися на широку дорогу творення справжнього людського щастя. Але ми вистояли і гірші часи, вистоїмо і зараз.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати