А майстра пензля, народного художника України Василя Скакандія яло би й обожнювати, оскільки він узрів світ ще й у селищі Середнє, що між Ужгородом і Мукачевом, себто на маминій малій батьківщині. І я це завжди тримав у голові. А підштовхнула до зустрічі нещодавня розкішна персональна виставка майстра в галереї «Ужгород» і вихід його альбому.
– До 1945 року наша родина жила в Перечині в школі. Ті часи я майже не пам’ятаю, адже був дитиною. Хіба що туманно повітряні тривоги і сидіння в підвалі. Далі батька запросили працювати в університет у господарську частину, це будівля нинішнього хімічного факультету на площі Корятовича. Так ми й опинилися в Ужгороді. Щороку на свята їздили в Середнє до діда й баби, ходили до церкви.
Якось старший брат Іван, прощін най буде, привів мене, малого, в Палац піонерів у художню студію Золтана Баконія. Це й визначило мою дальшу долю. З 3-го й до 10-й класу я відвідував заняття. Та аура, той заряд, та доброта, яку випромінював Баконій, огортала всіх: це був педагог від Бога. Завдяки регулярним дитячим пленерам я вже тоді побував з етюдником у Ставному, Нижніх Воротах, Колочаві. Тоді в Богдані я вперше побачив живих бокорашів. Одне слово, незабутні враження. До того ж Баконій запрошував на ці пленери і Бокшая, і Манайла, і Кашшая, і Шолтеса, і Петкі. Ясна річ, що світилами вони стали для мене пізніше. Свого часу пішла голова обертом у Київському художньому інституті (приймальна комісія порекомендувала йти на графічний факультет), зокрема від вивчення історії світового мистецтва, від усвідомлення його досягнень, розуміння того, що можливості мистецтва безмежні. Водночас інститут і дисциплінував мене в тому сенсі, що я переконався в простій істині: аби чогось домогтися, треба багато працювати. Повернувшись до Ужгорода, я влаштувався художнім редактором у видавництві «Карпати».
Ще в ранній юності я захоплювався поетичною збіркою Петра Скунця «Розрив-трава». Приміром, вірші «Тарас», «Петефі», «Узяти б щастя трішки на прокат» ніби в’їлися в плоть і кров. І як нині переді мною своєрідне оформлення книги. Лише згодом я довідався від батька, що його автором є Василь Скакандій; тільки згодом, в університеті на філфаку, звернув увагу, що чимало його ілюстрацій прикрашають видання народних пісень, казок і легенд. Саме так митець увійшов у моє життя.
– У видавництві я ознайомився з оповіданнями Василя Стефаника, повістями Ольги Кобилянської, зосередився на фольклорі. У мене зав’язалися творчі та й, звичайно, приятельські стосунки з багатьма нашими письменниками, наприклад, Михайлом Томчанієм, Іваном Чендеєм, Юрієм Мейгешем, Василем Вароді, Петром Скунцем. Кожен – фігура, всяк мав свою манеру письма, стиль, тож я мав шукати й відповідну графічну мову. По ходу в мене народжувався образний план, я по-різному компонував, аж поки вимальовувалася, простежувалася якась одна лінія. Мене надихало, тішило, коли автори були задоволені моєю роботою, а потім знову зверталися з проханням проілюструвати видання. Я оформив майже всі збірки Петра Скунця. До речі, зберігаю в архіві й унікальний так званий сигнальний примірник його поеми «Розп’яття», тираж якої пішов під ніж 1972 року. Загалом твори Петра постійно вимагали від мене триматися філософської струнки, лаконічності у втіленні тієї чи іншої ідеї...
Мій творчий шлях складається з чотирьох періодів. Перший – графічний, причім виявився доволі тривалим. Так, життя спочатку продиктувало оформлювати книги. До слова, у видавництві я першим застосував техніку офорта й ліногравюри. Я писав і живописні полотна, однак рідко, бо не вистачало часу. Другий період – це робота в Художньому фонді. Тоді я вже мав більше можливості реалізовувати себе в живописі. Цьому сприяли й різні пленери. Разом із тим мені часто пропонували монументальні розписи – темперні фарби по стіні, мозаїки, сграфіто, інтарсії. На жаль, мінімум шість робіт уже канули в небуття, приміром, в Ужгороді, Чопі, Часлівцях. Дякувати Богу, збереглися в Хусті, Жденієві, Синяку. Третій період – я серйозно повернувся до акварелі, якою при великому бажанні можна добитися усіляких ефектів. То ж як іноді: знайдеш щось, і вже ніч неспокійна – чекаєш ранку, аби завершити задумане чи продовжити експерименти. Акварель – штука дуже примхлива, це ж вода. Просто в голові треба прокрутити всі варіанти й спрямувати готове рішення на папір. А там уже як лягло. Коли якийсь суттєвий недолік – викидаєш у кошик і заново чаклуєш. Ось так і з’явилися серії акварельних робіт. А четвертий період – та ж акварель плюс той самий живопис. Звичайно, цей поділ доволі умовний. Адже перше переходило в друге, друге – в третє, а третє – в друге або перше, тобто відбувався такий собі кругообіг.
От наразі й насолоджуюся результатом оцього півстолітнього кругообігу – симпатичним альбомом Василя Скакандія. Виставки – це прекрасно, але такий альбом – прекрасніше устократ. Митець постав цільною, цілеспрямованою, одержимою й фундаментальною особистістю. «Якби вмістити весь доробок, альбом був би втричі грубшим», – тепер ця репліка б’є мене наповал.
Здається, епатажний Пабло Пікассо висловився, що аналізувати мистецтво словами – це що тикати пальцем у небо. Мовлено – як викарбувано. І все ж без тикання не обійтися. Розмаїтий мистецький простір Василя Скакандія – вельми привабливий, животрепетний, енергетичний, неповторний, магнітний. Це ніби пісня вишуканої душі. Десь у мені жило-жевріло скептичне ставлення до акварелі – нема його вже і не буде. Та й я просто полонений роботами Василя Скакандія: отак без понтів, епатажу, насамперед через глибоку вкоріненість у національне, карпатське йому судилося бути вчора, нині і завтра модерним, стрижневим у мистецтві Зоряного Краю.