Петро Шеремет: "Збудував будинок, посадив сад, виростив сина — значить, живу недарма"

Відомий хірург, клініцист Петро Шеремет пройшов усі етапи становлення — від фельдшера до професора. Педагог, блискучий оратор, поет, художник, співак — все це він. У неділю Петрові Федоровичу виповнилося 70 літ. А сьогодні професор — наш гість.

Ужгород
Ужгород

— Петре Федоровичу, родом ви з Вінниччини, та з юних літ живете на Закарпатті й вважаєте себе закарпатцем. А яким же чином потрапили сюди?

— Річ у тім, що коли я в рідному Глинську закінчив на відмінно сьомий клас, постало питання, куди йти вчитися далі. Батьки міркували, яка би професія була кращою для дорослого сина, й зупинилися на фельдшерській. Я подав документи до Вінницької фельдшерсько-акушерської школи, мене зарахували в абітурієнти й повідомили, що через два тижні треба з’явитися на екзамени. Я став готуватися до поїздки у Вінницю, та якось одного вечора пішов у сільський клуб подивитися фільм, який привезли до села. І там зустрічаю свого товариша по школі, який на той час закінчив перший курс Берегівського медичного училища. Він переконав мене забрати документи з Вінниці й подати в Берегівське училище: «Там так розвинутий спорт, є теніс, є волейбольний майданчик, штанга...» Розповідав таке, про що ми на Вінниччині могли лише мріяти. Хоча я спочатку й не знав , де те Берегово знаходиться. Питаю товариша: «А де це?». «На Западі, в Закарпатті», — відповідає він. І що ви думаєте? Наступного дня їду до Вінниці, забираю документи й одразу відсилаю їх у Берегово. Через кілька днів отримав відповідь про зарахування мене на перший курс училища навіть без вступних іспитів, оскільки я був відмінником навчання.

— Про Закарпаття ви, мабуть, чули від батька, котрий брав участь у визволенні краю від фашистів?


— Батькам я розповів усе тільки після отримання листа. І батько підтримав моє рішення: «Там гарний край, гарні, добрі люди, там тобі добре буде вчитись і жити». Пізніше історію свого від’їзду я описав у вірші «Перший шлях»:

...Я пам’ятаю той далекий літній ранок,
Коли до хати лист приніс сусід,
В очах у мами спалахнув серпанок,
Бо син їх їде в медицини світ.
Я від’їздив на Закарпаття в серпень-днину,
У мене радість, в мами — сльози на очах...


— Яким було ваше перше враження від Закарпаття?

— Зустріли мене дуже добре. Комендант поселив у гуртожитку, тепер там, здається, ресторан «Білий камінь», і ми з хлопцями одразу пішли набивати подушки й матраци соломою, спали на тапчанах, 20 чоловік у кімнаті. А через два дні вже почалося навчання. Директор училища, викладачі прийняли нас, іногородніх, дуже тепло, як своїх односельчан. Бо ж тоді потрапити в Закарпаття було вкрай складно: це була «запретная зона № 2». Перед поїздкою я мусів їхати у Вінницю й отримати в міліції спеціальний пропуск.

— В угорськомовному Берегові та й загалом у русинському Закарпатті чи не важко було адаптуватися? Знайшли спільну мову з однокурсниками?

— Спочатку багатьох своїх однокурсників, котрі розмовляли русинською, я в розмові не розумів. Питають мене: «Ти вудки?». Думаю, що за вудки, нарешті здогадався. «З Вінниччини, — відповідаю. «З винниці? То виноград». «Та не з винниці, — кажу, — а з Вінниччини». Але такі непорозуміння виникали лише на початку. Через півроку я опанував русинську мову, бо не міг собі дозволити бути не таким, як інші. І вже ніхто не міг мене відрізнити й сказати, що я приїхав із Вінниччини. Через якийсь час на балалайці, на гармошці я вже грав й угорські пісні.

— Ваш трудовий шлях почався на Свалявщині, куди вас направили на роботу фельдшером....

— Так, по закінченні навчання, у 1955 році ( Петрові Федоровичу тоді виповнилося 17 років. — Авт.), мене направляють на роботу в с. Березники, де я пропрацював два роки фельдшером. Крім мене, у фельдшерському пункті працювала ще акушерка — бабка-повитуха, як тоді казали.

Я і тепер гордий з того, що я свого часу навчався в Берегівському училищі — воно мені дало дуже багато. Я вмів робити все, що потрібно було для першої допомоги будь-якому пацієнту. І коли мене акушерка запитала, чи можу я зробити «ін’єкцію й прививки діточкам», я аж образився: «Авжеж, я все вмію робити». Я знав і зуб видалити, і аборт зробити, якщо це дуже треба було...

Через два роки мене перевели на роботу в дільничну лікарню в с. Керецьки, де я пропрацював рік, а у 1958 р. вступив на медичний факультет Ужгородського державного університету.

— Маючи вже досвід і навчання, і роботи, вчитися в університеті було, мабуть, легко?

— На першому курсі було легко, бо той матеріал я знав добре, а далі вже вчитися було складніше, але цікавіше. Дуже сильними, хорошими були тоді викладачі. Я, ставши сам викладачем, часто згадую їх, цитую своїм студентам їх висловлювання. Те, чому я навчився від них, передаю сьогоднішній аулі.

— Чим відрізняються теперішні студенти від студентів вашого покоління?

— Відмінності між двома поколіннями є. Не буду говорити про деталі, але основна відмінність та, що нема в сьогоднішніх студентів такого бажання вчитися, як це було колись. Медицина вабила молодь до себе, це було престижно — бути лікарем. Тепер же іноді зустрічаю своїх колишніх учнів, котрі стали торговцями на базарі чи пішли у бізнес, питаю їх, що повело їх туди? Кажуть, людина йде туди, де краще оплачувана робота... Жаль, що така ситуація склалася на сьогодні....

— Петре Федоровичу, чому з-поміж усіх спеціальностей обрали саме хірургію?

— Це такий збіг обставин у моєму житті. Ще працюючи фельдшером у Керецьках, я провів першу у моєму житті операцію. Жінка, я й досі пам’ятаю її прізвище — Шмідко, принесла на руках восьмирічну дитинку, через ноги якої переїхав віз. Гомілковий суглоб був розтрощений, і я, з допомогою лаборантки, зробив усе, щоб врятувати ногу. Коли через кілька годин приїхав головний лікар дільничної лікарні Михайло Ганинець, то подивився на мою роботу і сказав, що я зробив усе як слід. А через кілька днів приходить до мене батько цієї дитини і приносить мені пакуночок. «Це вам подарунок», — каже. У пакунку були дві книги: одна видатного німецького лікаря з акушерства і гінекології, а інша російського професора Шовкуненка «Оперативная хирургия». Не знаю, звідки у нього ці книги, але коли я почав їх читати — причому, німецьку зі словником, то детальніше дізнався, що таке велика хірургія, і вирішив: буду хірургом. І коли вступив на медфак, то всі шість років навчання працював у хірургічному відділенні медбратом. Будучи студентом четвертого курсу, я вже мав десь шістдесят зроблених власноручно операцій — з приводу гострого апендициту, гриж, видалення вен, обробки ран тощо. Ось так я готувався до хірургічної діяльності.

— Крім практичної роботи, ви стали займатися і науковою діяльністю. Докторську дисертацію, зокрема, захищали в Москві, тодішній столиці, всесоюзному центрі освіти і науки. Чи легко було туди потрапити?

— Це теж важлива межа в моєму житті. По закінченні медичного факультету був направлений у с. Нижній Бистрий Хустського району. Пропрацював лікарем там усього рік, бо мене викликали в Ужгород, в університет і запропонували місце лекційного асистента. Так я став причетним до педагогічної й наукової роботи. У 1969 році захистив кандидатську дисертацію, а у 1988-му — докторську. Потрапити в Москву було надзвичайно складно. Річ у тім, що коли мені запропонували на два роки поїхати до Москви в докторантуру, а я не був членом партії, то на моєму шляху постало багато перешкод. Мені пообіцяли, що якщо я поїду як командир будівельного загону в Тюмень і все там буде нормально, то мене відпустять у Москву.

— Така була умова?

— Так, це було умовою. Та коли я повернувся, це був 1975 рік, з надією, виникли нові перешкоди.

— Чи не простіше було вступити в Комуністичну партію?

— Я вже був згоден і на цей крок. Та навіть стати членом партії було нелегко. Тоді багато хто вступав у партію лише для того, аби просунутися далі чи в роботі, чи в науці. Мій науковий керівник звернувся до тодішнього секретаря парткому університету з проханням, щоб мене прийняли в члени партії. А той каже: «А ви знаєте, що в нас ліміт?» Ну коли я почув про цей ліміт, то кажу, не треба мені такий ліміт і таку партію. Так що до партії я так і не вступив. І лише у 1984 році, коли вже стала неактуальною партійна приналежність, мене викликав декан і сказав, що якщо збереглося бажання, то можу їхати. Тож шлях до Москви в мене був дуже довгий. А після захисту дисертації в 1988 році я повернувся в Ужгород і через якийсь час став завідувачем кафедри, на якій працюю і тепер.

— У медицині ви понад 50 років. Що б сказали про її стан і розвиток? Яким бачите майбутнє медицини і своє майбутнє?

—Я бачив медицину в 1950-х роках і бачу дотепер. Що доброго було раніше? Те, що коли хворий приходив у лікарню, він був забезпечений усім, навіть піжамою і капцями. Тоді медицина дійсно була безкоштовною. Тепер, на жаль, ми вимушені говорити пацієнтові: купіть марлю, бинти, лейкопластир і все таке інше... То це безкоштовна чи коштовна медицина? Ми хочемо йти до страхової медицини. Чи буде вона і чи буде це краще, сказати важко. Хоча «Лікарняна каса», що діє в нашій лікарні, здається, задовольняє пацієнтів.

А загалом важко щось прогнозувати, особливо за сьогоднішнього становища в країні. Хоча на кожному етапі життя є свої труднощі. Я пам’ятаю, як 14-річним хлопцем босим ходив по стерні, шукав колоски — а за це карали...

...І хоч роки давно ті промайнули
І вже на скроні бачу сивину,
Я з болем в серці згадую минуле
І з болем в ньому у майбутнє йду.

(«Колоски»)

Але в житті є і добрі моменти. Життя йде, жити в ньому можу, дарувати людям щастя, здоров’я — це мій девіз зокрема.

— Життя ви присвятили медицині . А одним із найбільших захоплень є поезія...

— Так, потяг до поезії зародився в мене ще в шкільні роки. У шостому класі я написав першого свого вірша і надіслав його до газети «Зірка». Мені відповіли, що вірш непоганий, але в ньому бракує того й того, і порадили читати класиків. Я послухав ту пораду, став читати російських та українських класиків і читаю їх і дотепер. Не припинив писати вірші, і тепер пишу. Звідки воно приходить, сам не знаю...

— Крім поезії, маєте потяг і до малювання, і до співу...

— Малювати теж почав ще в школі, писав гасла, розписував стіни тощо. Вміння малювати передалося, мабуть, генетично, мій дід по материній лінії був художником, розписував стіни в церкві. А бабуся, до речі, була акушеркою — можливо, звідси потяг до медицини? Вже навчаючись в університеті, якось потрапив до майстерні художника Усика. Насмілився показати йому кілька своїх картин, які він схвально оцінив.

Співати теж почав ще в шкільні роки, а в хоровій капелі професорсько-викладацького складу університету я з 1967 року.

— Звідки на все маєте час?

— Людина повинна вміти зорганізувати себе, вміти розпланувати час. Дехто нікуди не йде, нічим не займається, бо, мовляв, зайнятий. Чим ти весь час зайнятий? Як каже російська поговірка, людина, котра весь час зайнята — ледар. Я ж можу знайти час на все...

— Чи не відчували туги за Вінниччиною?

— Звичайно, хоча на Закарпатті в мене все — робота, сім’я, як тільки мав змогу, їздив до батьків. Зараз уже їхати ні до кого, батьки повмирали, сестри розкидані по світу — в Кокчетаві, Караганді, Волгограді, батьківська хата розвалилася...
— Ваше життєве кредо?

— Справедливе ставлення до себе, пошана до батьків, пам’ять про них, сіяти серед людей добро.

***
Петро Федорович Шеремет народився 16 листопада 1938 р. в с. Глинськ Калинівського р-ну Вінницької області в сім’ї колгоспників. По закінченні семирічки вступає до Берегівського медичного училища. З 1955 по 1958 рр. працює фельдшером на Свалявщині. У 1958 — 1964 рр. вчиться на медичному фа-культеті УжДУ. З 1964 р. — лекційний асистент кафедри оперативної хірургії, після захисту кандидатської дисертації — асистент кафедри факультетської хірургії. З 1984 по 1986 рр. перебуває в докторантурі на кафедрі оперативної хірургії та центру пересадки ендокринних залоз в Університеті Дружби народів у Москві в академіка І. Кирпатовського. Під його керівництвом у 1988 р. захищає докторську дисертацію «Мікрохірургічні реконструктивні операції при хронічних лімфатичних набряках кінцівок». Пріоритетними науковими розробками П. Шеремета є нові, сучасні методи оперативного мікрохірургічного втручання на лімфатичній системі при слоновості кінцівок. Його нові способи операцій та методичні підходи захищені авторськими свідоцтвами. Вперше в медичній практиці розробив новий апарат для зшивання мікросудин різного діаметра та методику операції пересадки гіпофіза на судинних зв’язках в експерименті. Результати своїх наукових досягнень узагальнив у 140 наукових статтях та монографії.
Одружений, має трьох доньок, сина, трьох онучок і правнучку. Дві доньки і син — медики, старша донька — економіст. Син Артур працює на кафедрі поруч з батьком.

"РІО"
18 листопада 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Соціо

14:23
У Барвінку під Ужгородом волонтери будували вольєри для безпритульних тварин
13:48
Держстат порахував, скільки закарпатців користуються інтернетом і телебаченням
13:10
У мисливських угіддях Закарпаття триває облік чисельності диких тварин
01:53
Закарпатських реабілітологів навчатимуть на семінарі в Чехії
19:08
/ 13
Звільнено третього члена "лісової мафії" Мурги - директора ДП "Ужгородське ЛГ" Василя Кия (ДОКУМЕНТ)
16:39
/ 7
На Закарпаття приїде заступник міністра освіти і науки України
15:06
/ 2
Ігри ІІ туру Закарпатської ліги КВН пройдуть в Ужгороді 6 та 13 березня
14:56
На черговому засіданні виконкому в Ужгороді поговорять про тарифи на послуги з поховання та на платні медичні послуги у пологовому
12:06
Закарпатські пластуни провели 20-ий лижний табір "ФЕСТ"
16:58
/ 1
В автівці угорки, що перетинала кордон на Закарпатті, знайшли 225 пачок сигарет
16:46
/ 1
При в'їзді в Україну на Закарпатті у водія мікроавтобуса вилучили 180 л кокосового молока
16:32
Торік на ділянці Мукачівського прикордонного загону затримали 48 нелегалів і вилучили 33, 5 кг наркотиків
16:28
У Тячеві з вини нетверезого водія зіткнулися два ВАЗи
13:32
На Виноградівщині розпочалася операція "Первоцвіт -2020"
13:26
Ужгородський університет отримав у 2020 році збільшене на 21,9 млн грн фінансування
12:36
Зимовий карантин в Ужгороді жодним чином не позначиться на інтенсивності роботи учнів
10:38
/ 1
Як зміниться проєкт перспективного плану формування територій громад Закарпатської області
09:29
/ 1
В Ужгороді відбулося громадське вшанування пам'яті героїв Небесної Сотні
09:21
В Ужгороді презентували видання відомих дослідників
03:24
/ 1
Основні загрози для тварин Закарпаття становлять вірус африканської чуми свиней, високопатогенний грип птиці та сказ
02:14
У Барбові на Мукачівщині селяни протестували проти бездоріжжя
01:30
/ 8
Вслід за Мургою, попри незгоду Рахівської РДА, звільнено директора ДП "Великобичківське ЛМГ" Юрія Сойму (ДОКУМЕНТ)
18:18
/ 8
Завдяки громадськості влада Ужгорода звернулася до правоохоронців через зрізані у Боздоському парку дерева
18:11
/ 3
У Берегові готуються до 17-го Міжнародного фестивалю вина
18:07
Форум активних громадян проходить сьогодні в Ужгороді
» Всі новини