Професор Павло Чучка видав 700-сторінкову "Антропонімію Закарпаття"

Днями професор видав свою фундаментальну працю «Антропонімія Закарпаття». (Іншими словами, як і чому на Закарпатті називають людей: імена, прізвища, прізвиська). Власне це є докторська дисертація, захищена в Києві ще в 1969 році. Прекрасно виданий грубезний том обсягом майже 700 (!) сторінок свідчить про фундаментальний підхід закарпатського лінгвіста до цієї маловивченої теми.

- Мені розповіли, що від тих кілька примірників дисертації, які зберігалися в університетах, залишилися лише обкладинки, - розповідає професор. - Спритні людці майже все звідти повирізали. Дійшло до того, що нині цитують не мене, а моїх учнів. Бо моєї дисертації ніде нема!

Можемо тільки пошкодувати, що думка про видання своєї докторської не спала на гадку вченому раніше. Запитую, що він змінював у праці, адже від часу її захисту минуло вже майже сорок років.

- Нічого! - сміється Павло Павлович. -Навіть Маркса та Енгельса залишив у списку використаної літератури. А для чого змінювати? Хай бачать, на якому рівні була тоді наша мовознавча наука!

Зрештою, професор трохи хитрує, бо добре знає, що його праця пройшла випробування часом і зараз сприймається як бездоганне дослідження. А в купі зі «Словником прізвищ закарпатських українців» - ще й вичерпне. Адже 700-сторінковий словник із 12 тисячами прізвищ є по суті ілюстрацією до такої ж об'ємної щойно виданої монографії.

Грубезна книжка великим форматом виявилася дорогим задоволенням. (З фінансуванням допоміг син - Павло Чучка-молодший). Тому наклад її вельми обмежений - усього 350 примірників, що робить її відразу раритетом.

«Що далі?» -запитую професора, знаючи його невгамовний характер. Павло Павлович показує папки на робочому столі. «Якщо Бог дасть здоров'я, наступного року закінчу «Словник українських говорів Ужгородщини». Тут буде 15-20 тисяч діалектизмів, які вживають мешканці п'ятнадцяти сіл - від Глибокого до Невицького. Навіть абсцентна лексика - лайливі слова».

Кандидатська дисертація Чучки-старшого базувалася якраз на цьому регіональному матеріалі й називалася «Українські говори околиці Ужгорода». І теж її давно слід опублікувати. Адже таких ґрунтовних теоретичних праць й понині нема в широкому обігу. А звідси й неймовірні спекуляції зі створення нових мов та народів. Професор каже, що думає над виданням і цієї монографії.

Ми згадуємо невтомних збирачів закарпатських словечок - Івана Панькевича та Миколу Грицака. Кажуть, що картотека першого нараховувала сто тисяч слів, а другого - двісті. Щоправда, вони збирали всю лексику регіону, абсолютна більшість якої є загальноукраїнською.

«Микола Грицак, котрого неймовірно шаную, взявся за непосильну працю для однієї людини, - розповідає професор. - Це був справжній фанат власної справи. Заради свого словника він залишив родину й директорство у школі на Рахівщині, й переїхав на мізерну заплату до Ужгорода, де жив в однокімнатній квартирі. Але те, що він задумав, - зібрати весь мовний масив області - це міг би зробити лише колектив із належним фінансуванням і науковою підтримкою».

Говоримо з професором про діалектні словники, яких уже вийшло з десяток. Йозеф Сірка видав словник рідного села Ублі, яке знаходиться поруч із Малим Березним, Іван Же-гуц - гуцульського села Берлебаш. Павло Чучка показує найновішу працю -«Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району» Івана Саба-доша, завідувача кафедри української мови УжНУ. Всі вони зорієнтовані на те, аби показати ті слова, які відрізняються від літературної норми.

«Мова змінюється, - пояснює професор, чому взявся за укладання діалектичного словника Ужгородщини. - Уявіть собі, що коли я покидав рідні Баранинці, там було 138 дворів. А нині - вже за півтисячі! І це не внаслідок природного приросту. Ні, село розростається за рахунок переселенців. Адже це вже околиця Ужгорода. Ясна річ, що колишньої баранинсь-кої говірки ви вже тут не почуєте. Мова - живий організм, і вона змінюється разом із нами».

Я пригадав, що професор колись захопився ідеєю словника слов'янських імен українців. Він заводить мене у сусідню кімнату і вказує на складені папки: «Я працюю над ним. Але спершу хотів би закінчити діалектний словник Ужгородщини. Не можна одночасно робити два словники».

Запитую, для чого потрібно досліджувати слов'янські імена. Павло Павлович дає мені в руки ошатно виданий у 2006 році в Києві «Словник українських імен». «На сьогодні - це найкраще, що ми маємо про імена. її автор - простий донецький учитель Іван Трійняк, такий же фанат, як і наш Микола Грицак. Тільки цей збирав імена, а Микола - слова. Так-от, у цьому словнику подано дві тисячі українських імен. З них слов'янських - менше сотні. Решта - грецькі, єврейські, латинські, з інших мов».
Професор задоволено спостерігає, який ефект на мене справили його слова, і нарешті додає головне: «А в моєму словнику - дві тисячі слов'янських імен. У двадцять разів більше! Це те, що ми майже втратили за час свого історичного розвитку».

Він розкриває папку на літеру «Д» і починає мене засипати іменами, які я ніколи не чув: «Дабіжа, Держислав, Дідомир, Добрава, Доб-ротвор, Добриша, Добросин, Домамир, Дома-жир...»

- Е-а, - обриваю я його. - Це щось занадто по-чудернацьки. От, до прикладу, останнє ім'я «Домажир»...

- Нічого дивного. Слово «жир» у наших предків означало ще й багатство. Звідси й дішло до нас дієслово «жирувати», себто жити заможно.

- І де ви цього Домажира викопали?

- А на кожне ім'я дається не тільки пояснення, а й цитата з письмового джерела, звідки його взято. Довелося перелопатити старі грамоти, літописи, пам'ятки. Але повірте, що воно того варте. От згаданий Домажир був, приміром, галицьким боярином.
-   А що значить Дабіжа?-згадав я перше ім'я.

- Дабіжа - це «даби жив».

- Але ж це унікальна праця! - нарешті усвідомив я велич задуму і проведеної роботи.

- Так, в українському мовознавстві подібної нема. Щось схоже видали поляки: «Словник старолольських особових назв». Але вони не публікували цитат.

- І на якій стадії ваш «Словник слов'янських імен українців»?

- Львів'яни вже просять його для друку. Але якби Бог мене ще потримав на світі, то за два роки я би його закінчив.

Професор недаремно згадує про здоров'я. Два місяці тому він переніс інфаркт. їхав на лекції до Хуста, але до студентів уже не дійшов. Який треба мати могутній генофонд, щоб у вісімдесятирічному віці, попри величезну наукову роботу, ще й викладати в Ужгородському національному університеті та в університеті «Україна»!
Нині прийшов час поберегти себе для науки. Мовознавець думає залишати пари, але як шкода покидати спілкування зі студентами!

Павло Чучка підписував мені «Антропонімію Закарпаття», а я бажав усім нам, аби задуми цього унікального вченого були якнайшвидше втілені. Бо від цього виграє не тільки Закарпаття та Україна, а все слов'янське мовознавство!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати