ЖИВІ І МЕРТВІ. На дослідженні наших цвинтарів можна було б захистити не одну дисертацію

Днина випала ясна й погожа. Золота осінь буяла на Барвінку, осипаючи доріжки багряним листям кленів та берізок. Вдалині синіли гори.  Поодинокі люди прибирали могилки рідних. Спокій і вічність витали в повітрі. Це для таких, як я, для котрих втрата близьких давно закуталася пеленою років, час від часу іноді даючи про себе знати тугою десь на самому споді серця. А для кого рана ще свіжа, тому, ясна річ, не до медитацій. Горе важким тягарем пригинає до землі.

Зауважую, як розрісся цвинтар – майже удвічі за 13 років. Скоро й вже й тут ховати не буде де. Хіба що виріжуть цей дивовижний за красою вогняний ліс  на пагорбі.

Неподалік батькової могили – три зарослі густою травою горбки. Через бур’ян не видно навіть хрестів. Нема кому до них прийти, вклонитися, прибрати. От, думаю, проголосити би рух за впорядкування закинутих могил на цвинтарі. Хай би кожен доглянув і за похованням самотнього сусіда, якщо вже випало доля лежати йому поруч із близькою для вас людиною. Може, це би теж зарахувалося нам в іншому житті.

По дорозі додому я міркував про наші кладовища. Адже вони – не тільки пам'ять про рідних, але й наша історія. Відомі цвинтарі відвідують не менше за відомі музеї. Київське Байкове кладовище чи львівське Личаківське стали національним некрополем. У Львові екскурсії на знамениті могили вже влаштовують навіть уночі.

А що в нас?  Пригадую, як ми довго блукали Кальварією, шукаючи поховання Ерделі. І ледве-ледве відшукали непримітний серед інших надгробок. А тут же знайшли вічний спочинок десятки найвідоміших закарпатців: Потушняк і Чендей, Бокшай і Манайло, Бедзір і Скунць… Це ж наш крайовий некрополь! Але довго доведеться вам вчитуватися у старі, затерті букви, аби розшукати нинішню гордість рідного краю.

Шкода, що на Закарпатті не знайшлося дослідника, який би заопікувався мертвими так, як Михайло Сирохман – дерев’яними церквами. Адже на дослідженні наших цвинтарів можна захистити не одну дисертацію. І видати солідні праці про ужгородські, мукачівські, хустські, берегівські кладовища.

А для початку годилося би зробити найелементарніше: встановити перед входом до Кальварії інформаційний стенд з повідомленням про найвизначніші поховання. Як це зроблено, у Львові чи Києві. А також видати кольоровий буклет про закарпатський некрополь.

І тоді тисячі ужгородців, які 1 листопада відвідують це старе кладовище, знали би поруч з ким лежать їхні рідні. Може, би й шанувало наше суспільство більше живих, якби не забувало за  мертвих?..

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати