ПРОВОКАЦІЯ

"Вождь" сепаратистів Димитрій Сидор

Коментувати події навколо Другого європейського конгресу русинів безглуздо, оскільки це означає піднімати ціну питання, вартість якого – іржава ко­пійка в умовах інфляції. Проте й мовчання всілякого роду провокаторами трактуватиметься як значущий факт, тому висловити свій погляд треба, щоб не повертатися до проблеми, суспільне значення якої сягає рівня застільних дебатів у недільний вечір.

Стверджувати, що русинського питання в природі не існує – це така сама провокація, як і буфонадне «прем’єр­ство» Івана Туряниці чи нинішнє «державотворення вітця Сидора». Однак гра на культурно-історичних традиціях, ін­тимній ментальній самоідентифікації чи врешті на марнославстві та інших люд­ських слабкостях – це давня циніч­на технологія, відома з часів Стародав­нього Риму, теоретично оспівана Ніколо Макіавеллі, яка нині затято проштовхується горе-політтехнологами, які настільки далекі від креативу, як літературний неук Фонвізіна від географії.

Ще в радянські часи такі невігласи створювали міф про КДБ, котрий нібито володіє могутніми інтелектуальними ресурсами і грає на рівних на світовій політичній шахівниці з ЦРУ, ізраїльським Мосадом чи британською Інтеліджент сервіс. Хоча результати такого самозвеличування чудово проілюстровані розвалом СРСР, який не тільки не зміг протистояти «світовому імперіалізму», а й сам упав ніби картковий будиночок. Нині в російській політиці відтворюється той самий міф, завдяки дармовій ціні на енергоресурси й приходу до влади В. Путіна. Проте вся біда КДБ-ФСБ й полягає в тому, що, плекаючи власні амбіції в умовах закритого суспільства, вони так і не спромоглися вийти за межі інформаційного поля холодної війни, а партійна наука іншого не вчила. Про абсолютну віртуальність таких підходів свідчить і провал В. Путіна та його зовнішньополітичних радників під час президентських виборів в Україні 2004 року, коли вони не змогли прорахувати «помаранчевий ефект», бо й далі живуть ілюзіями про безвідповідальність мас, якими керують вправні «пастухи». Треба зазначити, що такий погляд підживлюється російською практикою, оскільки повернення до авторитаризму там відбулося достатньо природно, а кадебістський проект В. Жириновського й досі живий. Утім мова тепер іде про Україну й конкретно про Закарпаття, де вже діють зовсім інші суспільні закони й де традиційна позиція – влада зверху, а народ знизу – задоволення не приносить. Тому для розуміння русинського питання потрібне повернення до психології минулих сто­літь, але слід констатувати, що жодних перспектив воно не має. І до нього варто ставитися, як до комунізму: з повагою до старості, але думати про майбутнє.

На настроях пригніченості й особистої нереалізованості базуються всі про­вокації, в то­му числі й полі­тичні. Не згадуючи десятки іс­то­ричних аналогій, наведемо лише приклад попа Гапона, який вивів на вулиці тисячі неграмотних, знедолених робітників, під­ставивши їх під ку­лі, і спровокував першу російську революцію. Звичайно, русинська провокація не буде мати ефекту й частки відсотка тих подій, але десятки, а  можливо, й сотні тисяч доларів для когось особисто на ній заробити можна. Тим більше, що володарі гаманця, як ми вже згадували, мислять категоріями нафталіну. Найкращий подарунок ініціаторам так званого Конгресу русинів – це порушення проти них кри­мінальних справ СБУ, кадри якого, значною мірою, на жаль, також вчилися в кадебістських школах. З огляду на це виникає питання – чи висловлювання й діяльність Н. Вітренко, Д. Корчин­ського й націоналіста О. Тягнибока несе меншу загрозу цілісності України? Думається, питання риторичне. Тому, здається, цивілізований сенс депутат­ської недоторканості має стосуватися не мандата, а політичної діяльності як такої, і не важливо, хто до чого закликає. Річ у тім, наскільки ці ідеї підтримують люди. І тут, на щастя, ми кардинально відрізняємося від наших північних сусідів, бо вплив цих персоналій на державну політику коливається в межах статистичної похибки, починаючи від нуля. І поготів так слід ставитися й до потуг русинів.

Відтак виникає інше питання. Кому вигідне роздмухування зазначеної проблеми? Відкривши Інтернет, котрий в нинішніх умовах є індикатором інформаційного простору, ми знайдемо очевидні відповіді. По-перше, львівські видання, що презентують місто, котре давно претендує на роль столиці захід­ного регіону й посилає відчайдушні сигнали Києву, мовляв, бачте, який неспокій в Закарпатті. І саме ми, державники, маємо регулювати кадрову й інформаційну політику в карпатському регіоні, бо там живуть нерозумні діти.

По-друге, з огляду на передвиборчу ситуацію, цього коника намагається осідлати БЮТ, що прагне домінувати в західному регіоні, використовуючи в тому числі, націоналістичні гасла. Знову ж таки, це вписується  в авторитарну ідеологію БЮТу, який, на його ж думку, один знає, що регіону потрібно. Звичайно, такий привід не можна не використати в особистій боротьбі проти Вік­тора Балоги та, побічно, проти Президента, приписуючи їм розкольницькі настрої й іншу нісенітницю. З цього приводу зазначимо лише один штрих. Можна по-снобістськи знущатися з сільської ментальності В. Ющенка та В. Балоги, але більше для державності України та її авторитету у світі, ніж перший, та становлення європейських, ринкових принципів бізнесу в Закарпатті, ніж другий, ніхто не зробив. Попри усі базікання. Тому спроможність відстоювати не популярні, не споживацькі, не примітивно-кар’єрні позиції – це ознака сили, у всякому разі особистої. І справа людей – розібратися в тому, як поєднати особисті егоїстичні інтереси з альтруїзмом, без якого неможливе ні існування сім’ї, ні держави, ні людського суспільства взагалі.

Теги:

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати