Хлопець із Закарпаття 12 років жебракував у Москві

— Пам’ятаю, як батьки торгувалися з циганами у кафе за нас із сестрою. Потім мама мені сказала: ”Поїдеш з цими людьми на поїзді, і вони куплять тобі велосипед”, — згадує 17-річний Крістіан Кадош. — Я тоді дуже хотів велосипед... Цигани до крові били нас дошками, солдатським ременем, палицями, коли ми приносили менше двохсот рублів. Жінка барона кусала нас за руки, щоби більше просили.

Два тижні тому Крістіан прийшов до райвідділу міліції в Мукачевому на Закарпатті без жодних документів. Попросив допомогти отримати паспорт і розповів, як 12 років жебракував у Москві. За словами Крістіана, у п’ятирічному віці рідні батьки продали його циганам. Правоохоронці розшукують родичів хлопця, а його самого поселили в обласному притулку для неповнолітніх.

— Батьки продали мене і старшу сестру Марину цигану Корчі, — розповідає Крістіан погано зрозумілою російською. — Він та його дружина Сільва відвезли нас до Москви. Ми зупинилися на якійсь квартирі, і Корчі наказав нам жебракувати. Відтоді я просив милостиню, а на шиї висіла табличка з надписом. Яким — не знаю, бо не вмію читати.

Крістіан із сестрою та ще з двома каліками, яких цигани також привезли із Закарпаття, щодня жебракували на станціях московського метрополітену. Корчі з дружиною стояли неподалік — слідкували, щоб завербовані не втекли. Взимку цигани знімали під Москвою у Солнцегорську квартиру, влітку вивозили завербованих до лісу і жили там у наметах.

— Кормили нас нормально лише тоді, коли ми багато приносили. Мене часто забирали до міліції. Сільва наказувала називатися Аліком і казати, що мені дванадцять років. Потім вона приходила з паспортом і казала, що я її син. Я боявся потрапити до колонії чи інтернату, тому й не розповідав міліції нічого, — пояснює Крістіан. — Вирішив, що трохи підросту і втечу від них. Корчі та Сільва мають трьох своїх дітей — Наташу, Мілінду і Корчі-молодшого. Вони не жебракували, але виходили слідкувати за нами.

Через вісім років цигани кудись відвезли сестру Крістіана Марину.

— Коли Маринку забирали, вона сказала мені наше прізвище і що мій день народження 11 березня. Я залишився жебракувати з двома інвалідами. Один із них через два роки помер, інший утік. А я півроку пролежав у лікарні, бо машина на Арбаті ногу переїхала. У мене ще й досі у кістці залізяка стоїть. Металеву пластину мали вийняти три роки тому, але Корчі не відпускав мене в лікарню.

У середині січня Крістіан познайомився зі 35-річним таксистом Віталієм і розповів йому свою історію.

— Якось цигани збудили мене о п’ятій ранку, щоб виходив на роботу. Того дня ні Корчі, ні його діти не слідкували за мною. Я зустрівся з Віталиком біля станції метро, і він відвіз мене у Твер — це п’ять годин їзди від Москви. Там я влаштувався у магазин: відвантажував ящики з пивом і найняв кімнату в гуртожитку.

Влітку Віталій переконав Крістіана приїхати в Україну і отримати паспорт.

— Я хочу повернутися в Росію, — каже Крістіан. — У Твері хлопці обіцяли влаштувати мене вантажником. Буду отримувати гарні гроші.

Вчитися читати хлопець не планує.

— Спочатку хочу купити під Москвою будинок. Там маю дівчину Надю, вона працює куховаркою. Я пообіцяв їй, що повернуся.

Співробітники притулку кажуть, що чоловік, який вивіз Крістіана із сестрою — циганський барон з села Баркасово Мукачівського району. Юнак, мовляв, упізнав його на фото. Але міліціонери цю версію не підтверджують.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати