В Ужгороді сутужно з мистецькими пам’ятниками

Крилатий карпатський ведмідь в Ужгороді

Чорнобильський брюссельський хлопчик ужгородського ґатунку

Отже, Августин Волошин на набережній Незалежності і Тарас Шевченко на площі Народній, автором яких є скульптор Михайло Михайлюк. Якщо загалом, то пам’ятники, перепрошую за м’яку різкість, – нікудишні. Образ Президента Карпатської України – ніякий, без родзинки, фантазії, експресії, це цілковите творче фіаско. Та ще й сидить духовний лідер краян із конституцією в правій руці, благословляючи перехожих… лівою. А Кобзар – помпезний, похмурий, з повчальним, нав’язливим і ледь не сталевим поглядом. Навколо нема бодай крихти затишку, камерності, аби помолитися перед Богом української нації, постояти наодинці з Тарасом. До того ж пам’ятник не те що не вписався в конструктивістську площу, а буквально зіпсував її. Вона втратила той логічний просторовий шарм. Пам’ятник там – що більмо в оці. Шкода, що рік тому монумент не перенесли в інше місце, а перемогло пустослів’я – різні звернення, протести, фрази на кшталт, мовляв, це замах на українську державність.

Сквер Томаша Масарика біля транспортного мосту. Бюст Президенту Чехословацької республіки – модерний, сучасний, нетрадиційний, зворушливий, цілеспрямований, але все-таки... Скажімо, постамент міг бути іншим, більш несподіваним, сміливішим, висловлюючись фігурально, у дусі самого бюста. Та вже як є. Пардон, що не можу пригадати ім’я чеського автора твору.

Пам’ятник «чорнобильцям» Василя Олашина, що також у двох кроках від мосту, – просто кумедний, навіть абсурдний. Кумедний, бо з оголеною, вибачте, піською. Це що – натяк на імпотенцію? І як наслідок – найбільша світова техногенна катастрофа мимохіть викликає посмішку або сміх, а не налаштовує душу на скорботний лад, особливо в підлітків. Це перший маленький абсурд. А великий той, що чому лише чоловік безнадійно волає до Неба? Жінок радіація обминула чи як? Безперечно, я за філософію, але не за таку невиношену, непродуману, не виправдано епатажну. Тут хіба що Земля як розщеплений атом, мабуть, тягне на знахідку скульптора. А якщо трьома словами, то ця оголена фігура – такий собі брюссельський хлопчик ужгородського ґатунку, який, отримавши велику дозу радіації, виріс і перестав, перепрошую, пісяти. Або просто чоловік благає Господа, аби його «достоїнство» стало трохи більшим. А якщо серйозно, то просто стримуєшся, аби не розреготатися, коли люди кладуть до пам’ятника квіти, мимохіть кланяючись статевому органу.

От і Київська набережна.  не вважаю якимось сучасним, європейського ґатунку витвором мистецтва, але принаймні величний Будитель (Будителями на Закарпатті називають письменників-священиків ХІХ століття. – ЗІК.) ніби частково згладжує архітектурно потворний драмтеатр. Пам’ятник витриманий, спокійний, на жаль, з окремими прикрими промахами (благословляюча рука якось неприродно піднята) – і все ж доволі своєрідний і – що також важливо! – на своєму місці.

Коли головне – «урвати» солідний гонорар

На Православній набережній – пам’ятник загиблим міліціонерам, автором якого є той же Михайло Белень. Ангел печально трубить у небо, ніби плачучи за невинно убієнними. Доволі оригінальне вирішення теми, але знову зауважу, що її втілення подих не перехоплює. Та й деталі на постаменті не в гармонії, не в одному дусі з усім. А неподалік, ледь не рукою подати – пам’ятник «афганцям» роботи Василя Олашина. Мати відчайдушно молиться за свого сина, сподіваючись на його повернення з війни. Що казати про твір: може бути – і ні на йоту (!) не більше. Одне слово, також традиційно, звично, ще б трохи – і примітивно. Ясна річ, ключовий мінус набережної – два скорботні пам’ятники поряд, та ще й в обидвох основне начало – звернення до неба.

Абсолютною творчою поразкою скульптора Івана Бровді й художника-архітектора Бориса Кузьми є їхній пам’ятник добровольцям Другої світової війни напроти готелю «Закарпаття». Та ще й треба було додуматися спорудити його на такому унікальному і колись розкішному місці, яке донедавна радувало очі прекрасними ялинками.

Єдиною душевною втіхою, розрадою перед входом у готель є бронзовий карпатський крилатий ведмідь. Це така краса, плюс таким теплом і легким гумором віє від роботи Михайла Колодка та Івана Цубини, що просто серце співає! Європейський рівень! Так і тягне сфотографуватися біля пам’ятника, торкнутися його. Молоді незаангажовані скульптори буквально втерли носа та й витерли ноги об маститих. Хотілося б вірити, що цей ведмідь – початок нового якісного етапу.

Звичайно, основна перевага бюста Євгену Фенцику біля філармонії роботи відомої скульпторки Олени Мондич – це аура початку ХХ сторіччя, могутні каштани навколо. Це так, до слова, бо загалом пам’ятник світиться талантом. Але все-таки не є сильним…

Не маю жодної претензії до Ерделі й Бокшая в альпінарії. Автор дуету – киянин Михайло Олійник. Справді виношений твір, камерний, теплий, життєвий, продуманий до деталей. Такий пам’ятник не соромно показати гостям міста. Хоча нервозить дикунство молоді, а саме зламана, пропала люлька Бокшая. Пам’ятник Шандору Петефі на однойменній площі (здається, це копія будапештського) також неординарний, цікавий, наближений до глядача, ніби губиться між перехожими.

До чого веду? Чудовий або слабенький пам’ятник – це не те, що чудова або слабка книга. Звісно, що нецікаву заховають на полиці – і крапка. Натомість, пам’ятники ставляться, мовити б, на віки і мимоволі щоденно виховують у людей естетичний смак, шліфують його, розвивають фантазію, мислення. Загалом Ужгороду у пам’ятниковому ракурсі майже нічим похвалитися: раз, два, три – і баста! У всьому іншому хаос, непослідовність і часто-густо безпідставні амбіції скульпторів, які ладні один одному перегризти горло, аби лиш «урвати» солідний гонорар, а там хоч потоп. Відтак відсутній і мистецький небайдужий безкомпромісний підхід до цієї проблеми. Як відсутня і нестандартна, вишукана, несподівана, свіжа думка, приміром, пам’ятник скрипалю, перукарю, офіціанту, бомжу або навіть повії, як у Празі, гаманцю, як у Мельбурні, бабці-пенсіонерці, як у Брюсселі, парі, котра цілується в польоті, як у Харкові…

«Ужгороду сильно не пощастило з пам’ятниками»

Так-так, я вже чую майбутні закиди окремих знайомих, друзів (Ужгород – що велике село, де ледь не кожен з кожним п’є каву або пиво) на свою адресу, мовляв, хто такий малий Фединишинець – журналістик посередній, тому його погляд на пам’ятники вартий щонайбільше ламаного гроша. Може, й так, а може, й ні. Коментар мистецтвознавця Михайла Сирохмана:

– Однією з ознак провінційності є повсюдна компліментарність, зокрема і в мистецьких питаннях. Усі художники дипломатично хвалять один одного або мовчать, хоча в глибині душі кожен хотів би реального змагання в талановитості. У скульптурі задіяно, на жаль, безліч позатворчих факторів – гроші, терміни, масштаби, замовник, співпраця і т.д.. Але попри всі сторонні чинники залишається душа творця і її дітище. Якщо не вистачає душі, за скульптуру нема чого братися. І судити її треба строго, адже автор насмілюється виставити твір на багаторічний огляд. Тому в цьому контексті смішно говорити, приміром, про недотримання пропорцій, деталей, анатомічні та інші помилки – про це говорять під час навчання у мистецьких закладах. Натомість, у творі зрілого скульптора нас цікавить лише дух і форма його втілення.

Ужгороду сильно не пощастило з пам’ятниками. Останні 16-17 років іде по суті дискримінація міського середовища, що узгоджується з деградацією архітектури міста. У більшості ужгородських пам’ятників не було вкладено душу, відтак вони не збуджують жодних душевних вібрацій. Левова частка скульптур – це досить банальний реалізм, причім не пристосований до камерності нашого міста. До того ж від монументальної потуги, як правило, залишається потуга, а монументальності не видно.

Наступна інтонація – це претензійність на високе. Апофеозом багатослівної творчої діяльності є пам’ятник жертвам політичних репресій роботи Михайла Беленя, який відкрили на початку червня. Святу тему невинно закатованих мав висловити якийсь лаконічний, але пронизливий образ, якась несподівана візія, адже йдеться про існування на межі життя і смерті, коли кожна одиниця часу якийсь конкретний вимір – чи то біль, поразка, молитва, гнів, нескореність, і це мало б прочитатися відразу у втіленому. Замість цього ужгородці отримали нудний і помпезний перелік високих істин, які прочитуються, але не викликають жодних емоцій. Присутня нестримна описовість, літературщина, а мови пластики, мови скульптури, її музики немає. Усі огріхи старанно прикриті філософськими і релігійними символами. І це в той час, коли в скульптора Івана Маснюка уже 30 років існує неперевершена галерея образів, які розривають душу могутніми лаконічними ракурсами і жестами.

Але в Ужгороді жодна висока тема або видатна роль особи не отримала належного пластичного втілення, а зведена до описовості, необов’язкового насичення атрибутами.

Водночас найбільш вдалі ужгородські скульптури – це пам’ятники портретного жанру, а саме Євген Фенцик, Олександр Пушкін, Томаш Масарик. Ноткою свіжого сприйняття світу прозвучала скульптура карпатського ведмедя. А загалом в Ужгороді відсутні скульптурні твори, які розмовляють мовою абстрагованої форми. Цей період пропущений. А саме цей вакуум могли б заповнити той же Іван Маснюк, Василь Роман, Петро Матл, Богдан Корж.

«Майже всі скульптури робилися наперекір, а не завдяки»

Ніби підкріплює сказане Михайлом Сирохманом і проректор Закарпатського художнього інституту, кандидат мистецтвознавства Михайло Приймич:

– По-перше, майже всі пам’ятники нашого міста зроблені наперекір, а не завдяки, що й наклало відбиток на їхню художню якість. Тобто робилися, бо треба: такі собі скульптури-скороспілки. По-друге, часто превалювали амбіції скульпторів: складається враження, що вони намагалися насамперед увіковічити себе, а не ідею, видатного діяча. Приміром, тяжко погодитися з образом Олександра Духновича атлетичного складу. Це «будитель» нашої меркантильної епохи, а не 19 століття. Також вловлюються погрішності у пропорціях фігури Тараса Шевченка, промахи в силуеті образу. Значною мірою не відповідає ідеї «чорнобильський» пам’ятник, який не відтворює трагедію втрати цілого «поліського континенту», прошарку культури, не розкриває трагедію віри у всесилля технічного прогресу. Часто це є наслідком того, що з наших голів не вивітрився радянський монументалізм. Хоча болить, що старовинна архітектура центра міста нещадно нищиться, зокрема, будівництвом багатоповерхівки біля колишньої «Молочарні», відтак і «монументальні» пам’ятники завтра виглядатимуть нормально. А древній Ужгород потребує камерних пам’ятників.

Разом з тим хочу відзначити пам’ятник Габору Дойко роботи Едмунда Самовольського: твір гарно вписався у скверику неоренесансного будинку. Бюст Євгена Фенцика добре ув’язаний до середовища, не домінуючи, а працюючи акцентом у ньому. Безперечно, однією з прикрас площі Кирила і Мефодія є бронзовий ведмедик. Це справді родзинка біля сучасної архітектурної форми, плюс ще один козир скульптури – це відсутність ідеологічного забарвлення…

А на десерт я, автор матеріалу, знову вдаючись до емоцій, висловлю, здавалося б, крамольну й ідіотську ідею: оскільки чимало ужгородських пам’ятників не відповідають жодним мистецьким критеріям (відтак і місто сплюндроване), то варто їх просто демонтувати і переплавити на значущі.

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати