Ратушняк знову стане мером Ужгорода. Для всіх без винятку гравців ужгородського політикуму це вже є майже аксіомою. Старанно ліплений самим Сергієм Миколайовичом образ безкомпромісного борця за народні права, що зазнавав у цій боротьбі всіх можливих утисків від усіх політичних режимів, знайшов очікуваний відгук у душах ужгородців. У нас люблять гнаних і голодних. А те, що Сергій Ратушняк – це мільйонер і нардеп, який завжди знаходив свою політичну нішу в комфортній провладній парламентській більшості, до уваги не береться. Наші люди в своїй глибинній основі мають жіночий склад душі, а тому „люблять” політиків не розумом, а вухами. Ратушняк завжди розумів це краще за самих ужгородців, а тому ніколи не економив на створенні і розвитку власних газет. „Наша пресса закарпатская – низкопрофессиональная. Я тоже создам сейчас свою независимую прессу. Она мне будет служить коммерческо-информационным бюллетенем и где-то будет работать на мой имидж”. Це цитата з інтерв’ю Ратушняка „Новинам Закарпаття” від 29 липня 1996 року. Володіючи від природи підприємницькою жилкою, він вчасно побачив той зиск, який принесло йому створення „РІО”. І розвинув цей успіх у вигляді власного ужгородського „медіа-холдингу”, до якого нині входять „РІО”, „Трибуна”, „Моя новинка” та, віднедавна, інтернет-ресурс „Ужгород.нет”. Нині кожне з цих видань займає власну мас-медійну нішу, обробляючи власну читацьку аудиторію. Спільними для всіх є тільки замовник і та мета, яку він переслідує – здобуття влади.
Мета, як відомо, виправдовує засоби. Так вважали колись члени ордену єзуїтів, так завжди мислив Ратушняк. А тому маніпулятивний підхід до всього, що стосується формування громадської думки, є ще однією спільною рисою, що характеризує всі ратушнякові ЗМІ. Наскільки він є органічним і комфортним для самих журналістів, що працюють в цих мас-медіа, сказати важко. Мабуть, в кожному конкретному випадку відповідь на це запитання буде відрізнятися. У будь-якому разі показовим вже є те, що підписуватися під своїми публікаціями, що тиражують очевидну неправду або „мочать” окремих, неугодних „папаРаті” політиків, вони не поспішають. Власне це і мало би бути для читачів основним мірилом достовірності всього, що вкладається в їхні вуха. Але вони, повторюся, „люблять” і голосують саме вухами. І в умовах вільної держави, яку виборювали всі разом, мають на це право.
Ратушняк буде мером Ужгорода. І передусім тому, що сам Ужгород не випродукував йому гідну альтернативу. І, власне, в цьому сенсі це є проблемою не тільки і не стільки „Нашої України”, яка не висунула свого кандидата на здобуття головного владного крісла „столиці” Закарпаття. Це проблема тієї частини Ужгорода, яка по інерції (хоч і меншою, аніж колись, мірою) все ще продовжує вірити, що успішний розвиток міста в період першого мерства Сергія Ратушняка був зумовлений його особистими діловими якостями. І забуває, що той успіх був гарантований передусім відкритістю кордонів і масовою приватизацією міського майна, що сповна і самодостатньо забезпечували як добробут самих ужгородців, так і можливість функціонування та розвитку міської інфраструктури. Тобто, не Ратушняк робив Ужгород успішним, а Ужгород і ужгородці зробили успішним Ратушняка.
Нині в Ужгороді вже майже все продано. Тому сам Сергій Ратушняк добре розуміє, що його нове мерство не буде таким же феєричним, як перше. Але вибору він не має: інстинкт виживання гонить його на здобуття останніх владних вершин, що залишилися для нього реальними після всіх тих проявів особистої і політичної неадекватності, які звузили поле його політичних маневрів до низькорейтингового блоку Литвина і посади керівника Ужгорода. Саме собою це крісло не гарантує йому нічого, крім задоволення особистих амбіцій. Ратушнякові ж потрібна реальна влада. Яка, в його уяві, може бути тільки абсолютною. Він не здатний до маневрів і компромісів. А тому не зможе знайти спільну мову з майбутнім депутатським корпусом міста у випадку, якщо той буде представлений не його „приватними” політичними силами. Власне таке чітке розуміння поточної політичної ситуації змушує його з останніх сил, і передусім через власні ЗМІ, „мочити” своїх реальних політичних конкурентів і вкладати у вуха ужгородців віртуальні, а не реальні рейтингові „розклади”.
Дуті ужгородські рейтинги близьких Ратушнякові політичних сил, „намальовані” в суботньому „РІО” від імені неіснуючого Закарпатського Фонду вільного волевиявлення, чітке цьому підтвердження. Якщо з соціологічного кута зору перше місце в Ужгороді місцевого БЮТу і, тим більше, друге – очолюваних самим Ратушняком „народників”, виглядають щонайменше смішно, то з огляду на глибинні інтереси самого Ужгорода таке „промивання мізків”, якщо воно все-таки досягне очікуваного результату, могло б мати сумні наслідки.
Це право Ужгорода – обирати своїм керівником того, кого він хоче. Навіть, якщо цей вибір грунтується на відсутності вибору чи на ілюзіях. Але ужгородці так само мають право забезпечити у власному місті реальну рівновагу гілок влади, а не її узурпацію, як цього прагне особисто Сергій Ратушняк. Його бажання безальтернативно і безкольтрольно володітити Ужгородом зрозуміле. А тому зрозумілим є і його прагнення усіма правдами чи неправдами знищити єдину реальну противагу власному всевладдю – ужгородську „Нашу Україну”.
Питання в іншому: що протиставлять цим намірам самі ужгородці?
Відповідь на це запитання дасть понеділок 27 березня.
І, судячи з реальних рейтингів, для Ратушняка ця відповідь буде не такою радісною, як інформація на сторінках кишенькових ЗМІ
Віктор Лендєл
11 березня 2006р.
Теги: