Закарпаття перестає бути глухою провінцією України

Тому лише домовленості еліт, хай і при найкращих особистих стосунках, не вирішать проблему по суті і увесь час необхідно бути готовим до різноманітних колізій, коли одні й ті самі пункти спільно підписаних угод сприймаються та пояснюються по-різному.. Тим більше, якщо документ готується під конкретну політичну ситуацію і передбачає розподіл важелів впливу, посад та дивідендів, а історія взаємовідносин різних представників влади є швидше ворожою та ґрунтується на значному ступені недовіри.

Не пройшло й двох місяців з моменту підписання Універсалу національної єдності як стало зрозуміло, що дотримуватися його положень буде в стократ важче, ніж підписати. Те, чого так побоювалися і одночасно очікували прихильники помаранчевих, сталося вже під час першого візиту прем’єра Януковича в Брюссель. Він заявив, що Україна не готова до виконання плану дій відносно членства в НАТО, хоча слідувала йому при першому прем’єрстві Януковича і задовго до нього. Тобто, іншими словами, на думку Віктора Федоровича, Україна не готова рухатися до європейських стандартів дотримання прав людини, судової реформи, свободи слова та демократії, що складають 80% вимог Плану дій, де лише 20% лишається військовій реформі.

Звичайно, подібні заяви адресовані насамперед своєму виборцю та Росії, яка стає дедалі агресивнішою у своїй зовнішній політиці. Але головне, непоправної шкоди подібні заяви завдають Україні, якій після цього годі сподіватися на пом’якшення візового режиму або притоку європейських інвестицій. Нині раніше завуальована кучмівська політика багатовекторності уособлюється двома політичними таборами, які спираються на електоральну базу Сходу і Півдня з одного боку та Центру і Заходу з іншого.

На перший погляд за таких умов роздвоєності владної верхівки найбільш послідовною і зрозумілою є позиція Юлії Тимошенко, яка відкидає усі компроміси з Януковичем і не поставила свій підпис під Універсалом. Однак проблема полягає в тому, що в подібній політиці, крім гарної пози та зовнішньої ефектності, немає жодного конструктиву. Бо рано чи пізно навіть Тимошенко, якщо вона прийде до влади, доведеться домовлятися із опонентами, які мають майже рівновеликий "помаранчевому" електоральний і значно більший - економічний потенціали. А сподіватися на те, що якась із сил в найближчі 10 років здобуде переконливу перемогу на виборах, не доводиться.

Звичайно домовлятися можна менш відкрито, ніж робить це Віктор Ющенко. І такі здібності у Юлії Тимошенко є, про що свідчать передвиборчі списки різних рівнів, коли, прикриваючись емоційною риторикою про справедливість, бютівці чи не найактивніше торгували депутатськими місцями. Через що, зрештою, мають тепер серйозні проблеми і у Верховній Раді, де вже втратили 17 голосів, і в багатьох місцевих. Однак при сучасному стані інформаційного суспільства такі кулуарні ігрища мають дуже обмежений і тимчасовий ефект. Тому домовлятися все одно доведеться про принципи.

З цієї точки зору ініціатива Віктора Ющенка щодо формування уряду національної єдності через підписання Універсалу можливо й не досягне бажаного ефекту в найближчий час, але є виправданою, бо вказує стратегічний шлях на якому, на жаль, є безліч об’єктивних перепон.

Однак у вищих владних коридорах вже вимальовується нова лінія протистояння. На противагу Кабінету міністрів, де значну перевагу матимуть донеччани, сформована РНБО, де явно переважатимуть пропрезидентські сили, у співвідношенні приблизно 12 до 5. Причому при певних обставинах її секретарем може стати навіть Юлія Тимошенко, якщо вона захоче діяти більш практично і конструктивно, ніж галасливо-популістськи.

У парламенті незначна чисельна перевага проурядової коаліції (яка в силу своєї ролі змушена буде притушовувати протиріччя) може цілком компенсуватися більш розкутою та принциповою опозицією, яка опанує публічну політику.

Таким чином в умовах українських реалій може скластися цілком дієздатний баланс сил і противаг, які при жорсткій конкуренції тим не менше змушені будуть рахуватися один з одним, що в кінцевому підсумку не дозволить ігнорувати інтереси народу ні на Сході, ні на Заході.

З огляду на це перехід закарпатського міністра МНС Віктора Балоги на посаду глаови секретаріату Президента може означати, що Віктор Ющенко готується до нових реалій і обережно виводить своїх людей із Кабміну. З точки зору репутації Закарпаття збереження і навіть ріст Віктора Балоги у вищих київських коридорах влади означає, що Закарпаття перестає бути в очах можновладців глухою провінцією і до його голосу дослухаються. У всякому разі після В.Пинзеника та В.Дурдинця це вже третя персона, яка здобула ранг всеукраїнського політика, тим більше, що на відміну від перших двох Віктор Іванович всю кар’єру зробив на Закарпатті, де навіть тепер проживає його сім’я і, відповідно, найтісніший зв’язок з краєм не припиняється.

Нагадаємо, що попередниками Віктора Балоги на цій посаді були Дмитро Табачник, Євген Кушнарьов, Володимир Литвин, Віктор Медведчук, Олександр Зінченко, Олег Рибачук — політики, безумовно, всеукраїнського масштабу, хоча й з неоднозначною репутацією. Та й сам орган, який уособлює державну бюрократію, час від часу набував рис одіозності, як, наприклад, при Табачнику чи Медведчуку. Не вдалося його кардинально реформувати й при двох останніх помаранчевих керівниках. Тому третя спроба припадає на долю нашому земляку, який ще перед цим став також членом РНБО.

У загальноприйняті канони таке призначення явно не вписується. Безумовно, його насторожено сприйме як вихована ще в радянських традиціях бюрократія, так і доволі снобістська київська еліта. Тим більше, що Віктор Балога, на відміну від більшості своїх попередників, явно не вихованець апарату. Скоріше навпаки, плоть від плоті підприємець, людина діла, він завжди із певним скептицизмом ставився до громіздкої управлінської машини. Пригадується його одна напівжартівлива фраза, вже після першого досвіду "губернаторства", що якби ОДА розпустити, то тоді б Закарпаття нарешті розцвіло. Тобто в своїх поглядах він представляє явно ліберальний напрямок, що погано сприймається чиновниками. А тепер перед ним стоїть завдання реформувати апарат, який нараховує до сотні тисяч держслужбовців, перетворивши його із закритої касти у відкриті інтелектуальні центри. Наскільки реально посунути таку махину в сучасних українських умовах залишається під великим питанням.

Наразі доцільно буде пригадати й події 7 річної давності, коли в розпал передвиборчої кампанії Леоніда Кучми цілком несподівано на Закарпатті змінили "губернатора" і замість досвідченого Сергія Устича цю посаду обійняв зовсім молодий і ще мало кому відомий мер Мукачева Віктор Балога. Тоді також в ужгородських владних коридорах і серед місцевого бомонду здебільшого панував скепсис. Мовляв, от вам віяння нового часу, коли вискочкам від торгівлі довіряють цілу область. Тим не менше саме після цього призначення в області почалося масове погашення заборгованостей по зарплаті, яка за рік, вже при уряді Віктора Ющенка практично зникла. Хоча й до нині опоненти Віктора Балоги закидають йому у вину бартер гречкою та цукром за завищеними цінам. Звичайно у кожному чужому оці можна віднайти шпаринку, не помічаючи колоди у власному, але саме при прем’єрі Ющенку та "губернаторі" Балозі бартер зник як явище в Україні в цілому та Закарпатті зокрема. А люди замість міфічних цифр з багатьма нулями у відомостях отримали цілком конкретні (хоча й невеликі) матеріальні блага.

Інший закид про несамостійність Віктора Балоги ( мовляв, це креатура київських есдеків) розвіявся швидко і без усяких сумнівів. Саме наймолодший "губернатор" України перший наважився вступити у відкриту боротьбу з всесильним тоді кланом Медведчука-Суркіса, яка набула можливо помилкової за формою, але вірною за суттю ідеї департизації апарату. Та й ще у вотчині СДПУ(о) – Закарпатті. Хоча відповідний лист до Президента підписали всі без винятку керівники областей України, але на практиці наважився її реалізовувати один Балога. І де тепер Балога, а де Медведчук?

Проте все це було б неможливо без риси, яка безперечно є найсильнішою стороною Віктора Івановича і як бізнесмена, і як політика – вміння опиратися та згуртовувати команду та інтуїтивно відчувати пріоритети. Саме відсутність цих рис не дозволяє без сумніву яскравим особистостям, але невдалим опонентам Балоги Сергієві Ратушняку, Павлові Чучці піднятися вище своїх вотчин. Відсутність справжньої команди і суспільної мети привело до краху Івана Різака та есдеків. І це в той час, коли засновник „Барви”, перебуваючи три з половиною роки в жорсткій опозиції до влади, не лише зберіг, але й примножив власну команду.

Саме організація опору свавіллю в Мукачеві розвіяла міф про непереможність влади і підготувала країну до протестів в інших масштабах. Хоча жоден з опонентів Віктора Балоги не закидає йому в провину таку рису як мстивість. Напевно, це ще одна ознака сили. Тому той, хто ще зберігає ілюзію про такого собі простачка із Завидова, якому чомусь посміхається доля, дурить насамперед себе.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати