Закарпатські горяни навчилися їздити ...повітрям

Щоб детальніше дізнатися про цю нестандартну переправу, наш кореспондент відправився на Хустщину.
Майже за кілометр до кінця Нижнього Бистрого помічаю натягнутий через річку товстелезний трос. Тримається він на двох металевих стояках. Посередині майже над самісінькою течією висить на прикріпленому до тросу ланцюгові дошка. Чесно кажучи, я спочатку подумав, що це – гойдалка для місцевих екстремалів. Але таки вирішую з’ясувати про це устаткування у діда, котрий неподалік пасе вівці. Пан Іван каже, що це – одна з сільських переправ. Щоб не обходити за кілька кілометрів униз до підвісного мосту, бистрянці, що живуть по той бік річки Тереблі, стають на дошку, беруть у руки тонший трос, і, стоячи на тій же латці (дошці), перетягуються, куди вже їм потрібно. «Приїхавши» повітрям додому, селяни припарковують ланцюг з дошкою до міцного стояка. Така процедура займає від п’яти до десяти хвилин. Бо ж русло річки не дуже широке: 15-20 метрів.
Дід Іван також додав, що коли до людей приходять гості, то вони тросом передають їм латку, і ті вже самотужки переправляються на інший бік річки.
Вже майже за Нижнім Бистрим помічаю ще одну подібну переправу. Однак тут замість звичайнісінької дошки до металевого коліщати прикріплене щось подібне до невеличкого дерев’яного корита. Всередині це диво встелене якимось ганчір’ям. Спадає на думку, що це вже, мабуть, переправа типу «люкс», адже тут м’якше й безпечніше сидіти.
Щоб перебратися через річку на таких установках, потрібно мати неабиякий хист та жилку екстремалізму. У цьому я переконався, спробувавши залізти в дерев’яне корито. Ось уже сиджу в цьому повітряному човні. Відчеплюю трос. На моє нещастя, він виривається з рук і я, як «водій» без досвіду, майже лечу на коліщаті, котре тримає корито, метрів на три-чотири. Вхопившись за трос і стоячи в «човні», притягуюсь до берега, чіпляю переправу на місце, і йду з полегшенням до центру села…
Степан Бритвак, сільський голова Нижнього Бистрого розповів мені, що подібних переправ у селі – три. Одна – на початку і дві – при виїзді. Ці «повітряні човни» залишилися селу у спадок ще з Великої Вітчизняної війни. Тоді ними, щоб зимою не йти убрід, переправляли солдат. За допомогою цих переправ, на центральну дорогу передавали й ліс та провіант.
Степан Степанович каже, що навіть і сьогодні переправами (особливо коритоподібною) передають мішки з картоплею, цукром, борошном… Хтось один «садить мішок», бере трос і потихеньку перетягує на інший бік, де на нього вже чекає родич чи сусід. За свого головування, Степан Бритвак не пам’ятає, щоб хтось упав у річку під час переправи або впустив туди харч. «Наші люди вже звикли до підвісних латок. По-перше, їздячи ними, вони економлять час, а по-друге – тримають себе в руках, не вживаючи надмірно оковитої. Бо ж мастак ти чи ні, а трохи хильнувши, легко можна перекинутися в річку», - зізнався сільський голова й запросив ще раз відвідати екстремальні бистрянські переправи.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати