Українські Малі Селменці разом зі словацькими Велкими Селменцами стали мостом між Україною та Європою

Наші не змогли— європарламентарі допомогли
Село по обидва боки кордону знаходиться за 15-17 кілометрів від Ужгорода. За історичними джерелами, воно засноване у другій половині XIII століття шляхтичем Марцелом, нащадки якого до свого прізвища додавали прикладку «селменські». Тут проживали лише шляхта та безземельні селяни. Джерела XVIII століття відносять Малі Селменці до угорських сіл.
До 1946 року Селменці були одним селом, яке належало Велкокапушанскому району Словаччини. В 1946 році село було розділено між СССР і Чехословаччиною, більша частина під назвою Вельке Слеменце залишилася в Словаччині. З 2005 року тут діє контрольно-пропускний пункт «Малі Селменці–Велке Слеменце» між Україною та Словацькою Республікою для пішоходів та велосипедистів. Проте цьому передувала кропітка робота.
Йосип Іллар уперше став сільським головою Паладь-Русько-Комарівської сільради, до якої входятьі Малі Селменці, у 1996 році.
— Тоді керівництво Ужгородського району мене «порадувало», мовляв, дісталася тобі найскладніша сільрада, — пригадує Йосип Йосипович. — Тоді бюджет усіх сіл ледь животів і на 98% складався з дотацій. Тож потрібно було шукати вихід із без грошів’я. та й історичну правду хотілося повернути. Ми стали звертатися по допомогу до обласної влади та керівництва країни. Але нам не дуже охоче йшли на зустріч. Потрібно було подолати купу бюрократичних процедур. Словом, перспектива вимальовувалася не дуже весела...
Ситуацію врятував збіг обставин. У 2004 році Йосип Іллар перебував на конференції з транскордонного співробітництва у Великих Капушанах, що за шість кілометрів від українсько-словацького кордону. Там перед депутатами Європарламенту великоселменський сільський голова разом зі своїм колегою з Велкого Слеменца Ласло Гілані і порушив питання про створення переходу між колись єдиним селом. Депутати пообіцяли посприяти. І таки дотримали слово. Один із європарламентарів (до речі, представник Угорщини) зустрівся з цього питання з Президентом України Віктором Ющенком. За кілька днів після цього з’явився відповідний президентський указ про створення пункту пропуску у Малих Селменцях. Словацька сторона таку ініціативу схвалила. Так і розпочалася робота з руйнування закарпатської «берлінської стіни»…
Родини знову об’єдналися…
Йосип Іллар розповідає, що після 60 років розділу мешканцям обох частин села є про що поговорити: «Тепер ми можемо говорити про спільні проблеми. Адже у нас майже кожний має родичів по інший бік кордону. Хоча слід визнати, що внаслідок розділу деякі родинні зв’язки все ж таки загубилися. Тому однією з причин відкриття цього переходу було надати жителям села можливість відвідувати одне одного. Родини знову повинні об’єднатися».
Як символ розділу, на прикордонному переході встановили дві половини дерев’яної брами. Одна — зі словацького боку, інша — на відстані лише двадцяти метрів, але вже на українській території. Йосип Йосипович розповідає, що після Другої світової війни Сталін поставив мешканців села, яке до 1919-го року належало Угорщині, перед вибором: або вони відходять до Чехословаччини, або приєднуються до Радянського Союзу. Але селяни так і не дійшли спільної думки. Великі Селменці захотіли стати словацьким селищем, Малі Селменці з досить прагматичних причин відійшлли до СРСР. Річ і тім, що фермери з Великих Сельменців мали ділянки в іншій частині села — приблизно по п’ять гектарів. Люди сподівалися, що після розділу їхнього населеного пункту, вони отримають ці ділянки. Насправді так і трапилося. Але потім всіх загнали до коглоспів, знову відібравши наділи. Так і відбувся розподіл.
Нічого не змінилося й після 1948-го року, коли владу в Чехословаччині захопили комуністи, і пропаганда заговорила про «братський Радянський Союз». З того часу до 2005 року кордон проходив прямо через село.
—1989-й рік, — розповідає Йосип Іллар, — приніс із собою певні зміни. Частину загороджень розібрали, частково зняли й колючий дріт. Можна було зустрітися на кордоні і навіть поспілкуватися. Точніше доводилося кричати, щоб той, хто стояв з іншого боку, все почув. Але, звичайно, просто так зібратися на пиво або каву мешканці Великих та Малих Селменців ще не могли. Аби потрапити з одієї частини села в іншу, потрібно було проїхати майже 60 кілометрів до найближчого прикордонного переходу та ще й вистояти 16 годин у черзі.
Є пішохідний перехід, бути і транспортному…
Біля пропускного пункту — невеличка черга у бік сусідньої держави. Словак Петер Ліжак, чия двоюрідна сестра досі живе в Україні, згадує: «Ми навіть не могли спілкуватися. На кордоні протягнули колючий дріт, розорали прикордонну смугу і встановили такий дерев’яний паркан, що протилежну сторону навіть не було видно. Колючий дріт проходив прямо через село. Ми не могли навіть бачити, що діється на іншому боці».
Нині якраз у Селменцях проходить східний кордон Європейського союзу. У цьому селищі ніби зустрілися два світи. До речі, поблизу Селменців прикордонники час від часу виловлюють нелегалів, які через територію України прямують до ЄС.
— У нашому селі нелегалів немає, — переконує Петер Ліжак. — Але в околицях їх можна зустріти. Якось на зеленому кордоні затримали цілу групу з 40 осіб. Більшість із них виявилися афганцями…
Зараз за 100-150 метрів до пропускного пункту між Селменцями можна побачити близько тридцяти торгових точок, які наповнюють сільську скарбницю та дають роботу малоселменчанам. Бо ж їхні сусіди зі Словаччини навідуються не лише в гості, а й по дешеві товари та харчі, ціни на які тут значно нижчі, ніж в Ужгороді.
— Це — лише початок, — переконує малоселменський селищний голова. — Зараз на базі пропускного пункту ми домагаємося створення переходу для легкового транспорту. Словаки нас у цьому повністю підтримують. Тож залишилося лише чекати на відповідь керівництва України й зокрема Міністерста закордонних справ.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати