Закордонне українство вчора й сьогодні

Українська етнічність не обмежується історичними та географічними межами України. Наслідком складних і неоднозначних процесів розвитку українського етносу, відсутності достатнього ступеня його внутрішньої консолідації, а також впливу зовнішніх факторів було те, що українці час від часу змушені були полишати рідні землі й еміґрувати: інколи до недалеких осель, частіше - до інших країв та держав.

Закордонне українство вчора й сьогодні

Залежно від причин, які породжують еміґрацію, нині її поділяють на два основні типи: економічну (т. зв. заробітчанську) та політичну. На відміну від добровільної за своїм характером економічної еміґрації, політична здійснюється, як правило, примусово - під тиском держави, правлячого режиму, окупаційної влади тощо. Водночас і економічна, і політична еміґрації - результат свідомого вибору людини. Еміґрації прийнято розрізняти також за кількістю людей, що виїжджають з певної країни. До категорії масових відносять такі еміґрації, коли йдеться про десятки і сотні тисяч осіб.
Для української людності були і нині є характерними обидва типи еміґрації. В одних випадках виїзд за кордон з метою постійного чи тимчасового проживання здійснювався через економічні причини, в інших - через політичні. Непоодинокими були випадки, коли економічна та політична еміґрації взаємно доповнювали одна одну.
Усе це, однак, не знімало з порядку денного проблему знаходження об'єднуючого поняття для ідентифікації всіх розсіяних по світу українців, враховуючи те, що за всієї різноманітності конкретних ситуацій і становища українських громад у різних країнах цим громадам притаманні певні спільні вартості та інтереси.
Нині широко вживаними є терміни "закордонне українство", "закордонні українці", "українці зарубіжжя", які включають всю українську людність поза межами України: як тих, що проживають у сусідніх державах на землях, здавна населюваних ними (етнічних), куди вони не емігрували, а є там корінним (автохтонним, аборигенним) населенням, так і тих, що живуть в цих та інших країнах розпорошено або ж локально по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи - правові, політичні, культурні, психологічні - тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Білорусі, Росії, Молдови) схожі між собою. При цьому вони становлять у цій країні одну спільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.

Склалася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Понад те, саме моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв'язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.
Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, В.Трощинський та А.Шевченко завважують, що світове українство - це спільнота передусім соціально-психологічна. Проте можна говорити про неї і як про історико-географічне утворення.
Поширеним нині є також поняття "українська діаспора", яке означає всю сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за межами території України. Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В.Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв'язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку ХІХ ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на Схід, головно, в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця ХІХ ст. переважно в західну півкулю; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та від кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв'язки з Україною.
Необхідно завважити, що будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є, на жаль, досить умовними. Пояснюється це тим, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці ще не існувало, записана в документах австрійцями, росіянами, румунами, поляками тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.
Потрібно брати до уваги й те, що донедавна українці в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялося в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, зазвичай не змінюється. А тому "зникнення", за даними урядової статистики, фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР (як і в деяких країнах Східної Європи) кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого "етнічного жаху".
Небезпідставність припущень щодо упередженості й недостовірності офіційної статистики підтвердив, зокрема, колишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р. конференції "Діаспорні народи. Держава і суспільство", що в Росії нараховується 6 млн осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4,3 млн українців). Утім, в українській (часом і в російській) пресі називалися та називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного припливу українського населення до Росії. Результати урахування "прихованих" українців не тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деяких фахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу має сягати 60-80 млн осіб.
Очевидно, такі припущення мають під собою певну реальну основу, однак недостатнє вивчення цього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними. Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, ми дотримуватимемося саме її даних як найбільш вірогідних. Сподіватимемося, що майбутні переписи населення дозволять отримати об’єктивнішу, ніж та, що існує сьогодні, інформацію стосовно українців у різних країнах.
Беремо, отже, за основу визначення чисельності українців дані офіційної статистики, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення, - статистику церковну та інших громадських організацій. Згідно з цими даними, в сьогоднішньому світі нараховується від 47 до 50 млн українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженням частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.
В Україні, за даними перепису 2001 р., налічується трохи більше 37 млн українців. За її межами - від 10 до 13 млн. Тобто кожен четвертий-п'ятий українець у світі проживає за межами своєї історичної батьківщини.
В чому ж полягає сутність феномена "українська діаспора" з погляду сучасних уявлень про закономірності виникнення й розвитку народів-етносів та про зміни їх у часі і просторі (етнонаціональні процеси)? Для відповіді на це запитання потрібно з'ясувати, як співвідносяться та як взаємодіють між собою явища, що їх звикли визначати поняттями "етнос" і "діаспора". На думку етнолога Ю. Бромлея, етнос - це сукупність людей, яка склалася історично та яка характеризується спільними, відносно стабільними особливостями культури й психіки, а також усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень.
Значно складнішою стає структура українського етносу, коли в її основу кладеться чинник самосвідомості, зрештою - самоідентифікації представників його ядра та діаспорних частин.
Усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших або етнічна самосвідомість виступає, з погляду фахівців, головною ознакою, що забезпечує внутрішню інтеграцію членів етносу та їхнє відмежування від інших етнічних колективів. Усі інші ознаки - спільність мови, культури, економічного життя та територіальна єдність тощо - також важливі, але після того, як етнос-народ сформувався, перестають бути обов'язковими для його існування.
Будучи відображенням усіх об'єктивних чинників, що формують етнічну спільноту, етнічна самосвідомість із часом набуває певної самостійності. Внаслідок цього вона може зберігатися навіть за умови втрати етносом чи його частиною ряду чинників, що зумовили його виникнення, навіть таких важливих, як територія або мова. Саме завдяки збереженню етнічної самосвідомості діаспорні групи можуть існувати протягом тривалого часу, не асимілюючись навколишнім середовищем.
Отже, зазначають дослідники, етнічна самосвідомість діаспори великою мірою зумовлюється тим, що діаспора перебуває за межами розселення основної маси членів етносу й існує у вигляді більших або менших етноареальних чи етнодисперсних вкраплень в іноетнічному середовищі. Оскільки така діаспорна етнічна група зазвичай менша за чисельністю проти етносу, на території якого вона проживає, її місце в етнічній структурі населення тієї чи тієї країни точніше визначається поняттям "етнічна (національна) меншина".
У деяких державах, що постали на теренах СРСР, політико-правовий статус українців як національної меншини закріплено законодавчо. Це забезпечує певну державну підтримку зусиль місцевих українських громад щодо збереження своєї самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. В інших же країнах забезпечення національно-культурних потреб є справою самих етнічних груп, їхнього бажання, волі й організаційних зусиль.
Переважна частина інформаційних зв'язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу та пресу, її спільні для всієї нації й не орієнтовані спеціально на цю діаспору радіо, телебачення тощо.
Діаспорні групи зазвичай укорінені в соціально-економічні, культурні та соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів - засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави - асимілюється.
Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним чинником, що об'єднує та консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора - це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, котра виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в даній країні. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.
Глибока інтеґрованість, вкоріненість етнічної діаспори в усі сфери життя країни проживання, засвоєння її членами духовних цінностей і стандартів місцевої спільноти зумовлюють той факт, що навіть тривале збереження в новому середовищі етнічної самобутності зазвичай не переростає в прагнення пов'язати свою долю з державою свого етносу, переселитися до неї. Діаспорні групи, зазначають В. Трощанський та А.Шевченко, є, таким чином, органічними, хоча й дещо особливими, частинами нації (етно-політичного організму), серед якої вони проживають, а не частинами нації країни походження. Тому, з одного боку, українці, які проживають, наприклад, у Росії, не перестають бути частиною українського етносу, з іншого - вони належать не до української, а до російської нації, є росіянами українського походження. Аналогічно, частина польського етносу, що проживає в Україні, є частиною українського, а не польського етнополітичного організму або нації в політичному значенні цього терміна. Ці об'єктивні обставини життя знаходять свій відбиток у самосвідомості членів діаспорних громад, які насамперед відзначають свою національну (в західному розумінні, тобто державну) належність, а вже потім - етнічну.
Сутність закордонного українства як психологічного феномена до певної міри виявляється зі з'ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічної еміграції - інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі "своїми" людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.
Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти, яких не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю й тому намагаються зберегти себе та своїх дітей у повному духовному зв'язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть "сидіти на валізах", чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину й поступово входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з'являється, скоріше чи пізніше життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів - асиміляції чи діаспори.
Асиміляція є явищем природним. Закордонним українцям легше засвоїти мову та культуру свого оточення (покоління, народжені на нових батьківщинах, засвоюють їх, так би мовити, автоматично), ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів, обравши шлях діаспори. На збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, зрештою, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо вибирає.
Діаспора, завважують В. Трощанський та А.Шевченко, шукає сенс свого існування в самій собі. Як дитина не живе для матері, що дала їй життя, так і діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла та без якої їй важко існувати.
Зв'язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж із еміграцією. Еміграція - це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора - шлях із постійним рухом в обох напрямах.
Повноцінна, справжня діаспора - це своєрідне окреме суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори така ж сама, що й у решти жителів країни поселення. Але в діаспори є ще й інші інтереси та ознаки, які виокремлюють її з загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.
Тривале існування діаспори, а тим більше її політична та культурна активність неможливі без розбудови відповідних організаційних структур. Тільки добре організована етнічна діаспора може стати важливим політичним фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країни свого проживання.
Тривалий розвиток українців як бездержавного народу сформував у них інше, ніж у давно "одержавлених" націй, ставлення до явища державності. Оскільки Українська держава не існувала як даність, як необхідний та звичний атрибут життєдіяльності етносу, феномен державності став однією з найвищих соціокультурних цінностей, метою, на реалізацію якої були націлені зусилля всієї політично активної частини етносу, зокрема й діаспорної. Але досягнення цієї мети не означає зникнення діаспори. Як зазначалося вище, діаспора існує не для країни, з якої вона вийшла, а передусім сама для себе, і сенс свого існування як своєрідного окремого суспільства вона знаходить у самій собі.
Вже не ідея держави, а реальна Українська держава й далі консолідує, створює стимули для подальшого існування діаспори. Необхідним кроком до обопільного взаєморозуміння мало б бути усвідомлення того, що діаспора має свої, відмінні від наших інтереси, обумовлені її глибокою інтегрованістю в суспільства країн проживання, і що інтереси українців в Україні й українців у діаспорі збігаються внаслідок цього лише частково.
Вже те, що діаспора є і самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, що вона надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до "старого краю", посильну допомогу (передусім моральну й політичну) Україні, є надзвичайно цінним. Тому налагодження, розширення й усіляке зміцнення зв'язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов'язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й української діаспори цілком збігаються.
Джерела та етапи формування української діаспори
В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються три хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни, другої - час між двома світовими війнами, третьої - період після Другої світової війни.
У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції.
Перша і частково друга хвиля переселень, як слушно зазначають автори колективної праці "Зарубіжні українці" (К., 1991), диктувалася суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її "перекачування" до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ ст.
Важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю - все це підсилювало еміграційні настрої українців.
Традиційно вважається, що початок українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIII ст. Упродовж другої половини XIX ст. ці українські поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-І898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.
Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.
Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву "другої хвилі масової української еміграції". Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.
Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак - для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.
З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище - так звана східна українська діаспора.
Міграційні процеси між новими незалежними державами набули нової якості. Зокрема суттєво змінилися причини й мотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків, віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значно більший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.
Новоутворені держави, що стали на шлях демократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм і стандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться про повернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свого попереднього традиційного проживання.
Протягом перших років існування незалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину. Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такі наміри мали близько 2 млн українців у Російській Федерації.
Політика Української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії позаквотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.
Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України "Про громадянство", який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992-1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.
Утім, міграційні процеси в перші два та в наступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 р. був роком найбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав, зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих. Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3 тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічі меншою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції по українцях у 1993 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.
Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість закордонних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в'їздом до неї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції з державами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис. чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996-му.
На відміну від міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами "старого" зарубіжжя однозначно має характер еміграції.
Загалом у середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).
Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).
Загалом для цих новітніх емігрантів (заробітчан) питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція цих емігрантів далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців.
Типологія основних закордонних поселень українців
З розпадом СРСР і утворенням на його колишній території нових суверенних держав відбулося не тільки різке збільшення чисельності української діаспори, а й досить значні якісні зміни в її середовищі.
Водночас постали непрості проблеми в науковому осмисленні феномена діаспори. Зокрема з'ясувалося, що ознаки та критерії, якими описувалося поняття "українська діаспора", насправді повною мірою стосуються тільки поняття "західна українська діаспора" й не в усьому підходять для характеристики того, що отримало назву "східна українська діаспора". Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількох поколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій та установ, що створило їй широкі можливості для збереження української ідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи на свою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання.
Що ж до українців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їх етнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпечення потреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країною походження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто коли громадські організації діаспори співпрацюють із відповідними громадськими або державними організаціями та установами України.
Якщо проблема західної української діаспори полягає в збереженні етнічної ідентичності, то східної - передовсім у відродженні такої ідентичності.
Але відмінності між західною та східною українською діаспорою полягають не лише в наявності чи бракові достатньо активних власних етнічних організацій, а й у характері та цілях їхньої діяльності. Так, невідривною складовою західної діаспори є українські політичні емігранти зі своїми специфічними організаційними структурами, які часто-густо визначали й спрямовували громадську активність української етнічної групи в країнах поселення. У підсумку така активність західної діаспори далеко переросла цілі звичайного етнокультурного самозбереження й зумовлювалася та надихалася цілями переважно національно-політичного характеру. Цілком закономірно, що моменти національно-політичного порядку нерідко домінують і в нинішніх підходах західної української діаспори до її взаємодії з Україною. Загалом, із огляду на характер завдань та цілі громадської активності, західну українську діаспору слід визначати як не лише етнокультурну, а й національно-політичну, тоді як східна сьогодні має суто етнокультурний характер. Очевидно, що найближчим часом ситуація навряд чи кардинально зміниться.
Становище й проблеми українців у державах, що виникли на місці колишнього СРСР, та українців, які проживають в інших країнах світу, дозволяють, на думку переважної більшости дослідників,  вичленити дві великі підгрупи української діаспори - східну та західну. Звичайно, ситуації та умови українських спільнот усередині кожної з цих підгруп дуже різні й за рядом показників можуть наближатися до іншої підгрупи. Так, говорячи про східну українську діаспору, не можна не помітити особливостей становища українських громад у країнах Балтії, де завдяки меншому періоду панування тоталітарної системи виявилися більш розвиненими елементи громадянського суспільства. Певні відмінності є й у становищі українських етнічних груп країн Закавказзя, Центральної (Середньої) Азії й Казахстану.
Зазначимо, що нині типологія зарубіжного українства ґрунтується на географічному принципі: східна українська діаспора - нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західна українська діаспора - Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).
Важливість та актуальність обраного предмета дослідження пояснюється й тим, що, як уже було зазначено, українці на теренах пострадянських держав й донині у переважній своїй більшості (стосується це, головно, найчисленнішої української спільноти в Російській Федерації, а також у середньоазійських державах - Туркменистані, Таджикистані, Киргизстані та Узбекистані), через, передовсім, слабку структурованість, домінування психологічного синдрому "постсовковості" та відсутність належного задоволення своїх національно-культурних, освітніх, інформаційних та інших запитів потребують допомоги як з боку Української держави, так і міжнародних організацій, які опікуються захистом прав осіб, що належать до національних меншин, - Бюро демократичних інтситуцій та прав людини (БДІПЛ), Управління Верховного Комісара ОБСЄ з національних меншин, Підкомісії ООН із запобігання дискримінації та захисту меншин. Саме тому потрібним є дослідження сучасного стану самоорганізації українського етнокомпонента в пострадянських державах, аналіз етнічної самоідентифікації закордонних українців та національної політики країн їхнього оселення, прогноз розвитку українського етнокомпонента та його взаємодії як з країнами проживання, так і з історичною батьківщиною, які передбачають отримання об'єктивних висновків та рекомендацій.
Як історико-географічне явище українці на теренах нинішніх пострадянських держав не були об'єктом спеціального комплексного дослідження. Вивчались лише деякі аспекти цієї теми, до того ж далеко не завжди на належному науковому рівні. Коли йдеться, зокрема, про відповідні праці вітчизняних географів, у тому числі ряд попередніх праць автора цієї доповіді, то вони мають інколи заідеологізований, конфронтаційний та поверховий характер.
Аналогічні вади, тільки зумовлені іншими спонукальними мотивами, притаманні й переважній більшості робіт авторів із західної української діаспори. Разом з тим ряд досліджень, здійснених представниками академічного світу зарубіжного українства, в яких висвітлюються окремі питання "східньодіаспорного" українства, мають безперечний науковий інтерес.
Певних результатів в опрацюванні деяких важливих тем, що прямо чи посередньо стосуються теми дослідження, досягнуто вченими України за останні роки, коли в географічній науці дедалі виразніше почав утверджуватись плюралізм думок і підходів й відкрились широкі можливості доступу до утаємничених раніше архівних фондів.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. - К., 1999. - С. 16.
2. Маркусь В. Чому діаспора: спроба ідентифікації поняття // Українська діаспора. - Ч. 1. - 1994. - С. 3.

Володимир Білецький, доктор технічних наук, дійсний член НТШ, шеф-редактор аналітично-інформаційного журналу "Схід"
23 червня 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Соціо

19:53
/ 1
Детальний план території ужгородської "Кірпічки" обговорили на громадських слуханнях
19:22
20 лютого в Ужгороді відбудеться громадське вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні
17:16
Суттєве потепління йде на Закарпаття
16:10
/ 1
У Видричці на Рахівщині запрацювала місцева пожежна команда
13:24
Упродовж тижня на Закарпатті на гострі респіраторні інфекції захворіло 7 610 осіб
11:40
/ 2
Дикі лісові коти облюбували Чорну гору на Виноградівщині
11:36
В Ужгороді представлять спільну українсько-словацько-румунську виставку "Весільне вбрання"
09:13
Змагання з катання на тазиках провели на Великоберезнянщині
01:22
/ 3
На фестивалі млинців в Ужгороді учасники змагалися за "Золоту палачінтовку"
00:37
/ 8
У Мукачеві також вшанували пам'ять "афганців"
14:09
Понад пів мільйона гривень зібрали цьогоріч в рамках акції "Серце до серця" на Закарпатті
13:36
/ 7
В Ужгороді відбулися урочистості до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та річниці виведення військ із Афганістану
12:03
У Виноградові розробляють Стратегію розвитку міста та Виноградівської міської ОТГ
09:52
Майже 700 тисяч гривень виділили в Ужгороді для забезпечення містян інсуліном
09:44
/ 2
У Мукачеві відкрили нову амбулаторію медичного центру "Сім’я"
21:30
/ 3
Слово про Семена Панька
15:13
/ 1
ФОТОФАКТ. В обласному центрі стартувала "Ужгородська палачінта"
15:05
У центрі Ужгорода вітали з Днем Валентина
12:16
/ 1
В Ужгороді провели громадські слухання з обговорення містобудівної документації
09:49
/ 3
Два фестивалі млинців стартують сьогодні в Ужгороді
09:47
/ 9
В Ужгороді дискутували, чи варто вживати фемінітиви
01:51
/ 6
Найпопулярнішим рейсом Укрзалізниці в 2019-му був поїзд Ужгород - Лисичанськ
18:09
З понеділка у закладах освіти Мукачева відновлюється навчання
16:49
В Ужгороді за 11,5 млн грн відремонтують фасад СБУ та сквер Героїв Майдану
16:38
Ще на тиждень продовжили карантин у школах Чопа
» Всі новини