Михайло Головей: "Весілля у нас було по-студентськи простим: розписалися, випили по келиху вина і побігли до ректорату за направленням на роботу"

— Михайле Івановичу, ви давно вивчаєте свій родовід, про який детально написали в автобіографічній книжці “Дорогою життя”. Важко давалися пошуки інформації про рідних?

— Досить-таки. Використовував і архівні дані, й усні перекази, і навіть надмогильні написи, та з найстарших предків зумів знайти лише інформацію про свого прадіда Павла Головея, котрий, як розповідали односельці, народився десь на початку XIX століття і був чудовим майстром з будівництва дерев’яних хат. Також знайшов відомості про п’ятьох дітей прадіда, найстарший із котрих Іван був моїм дідом. Він, у свою чергу, мав аж 18 дітей, більшість з яких повмирала в роки Першої світової війни, захворівши на тиф або холеру. Мій батько Іван був його найстаршим сином, що з’явився на світ як результат кохання діда з односельчанкою Юлією Гулей (батьки заборонили молодим закоханим одружуватися, тож незаконну дитину виховувала сестра Юлії). Усі мої предки родом із села Сімер, що на Перечинщині. Я ж народився у найгарнішому його куточку — за Гуркою (пагорбом, що колись розділяв Сімер на дві частини) під горою Синаторія.

— Ви були в батьків єдиною дитиною?

— Ну що ви, нас було аж шестеро: найстарша Юля працювала в колгоспі, Юрко помер незабаром після народження, третім у 1925 році народився я, ще через три роки брат Василь, котрий усе життя пропрацював на Перечинському лісохімкомбінаті (на жаль, помер у 2002 році), далі сестра Ганна, яка прожила всього кілька років, і нарешті у 1941-му народився Іван (він пенсіонер, нині працює в Ужгородському відділенні Інституту проблем реєстрації інформації НАН України). Батькам було важко прогодувати таку велику сім’ю, оскільки землі у нас було досить мало — тато тяжко працював на лісорозробках, аби придбати додаткові чотири клаптики землі, на яких ми усією родиною вирощували кукурудзу. В моїх батьків була дуже важка доля, через яку вони залишили світ ще зовсім молодими. Вони були неписьменними, але надзвичайно працьовитими і розумними: тато самостійно зробив майже все господарське знаряддя (сани, ручний млин, віз, ткацький верстат тощо), а мама вміла майстерно виготовляти прядиво та ткати чудові скатертини й рушники, а ще шила для нас одяг. Свого часу батько й мене навчив майже усього, що вмів сам, тож і тепер, думаю, для мене не було би проблемою змайструвати щось своїми руками.

— Ваш батько брав участь у Першій світовій війні?

— Так, саме з неї почалися його поневіряння. Тоді, у 1914 році, йому ледь виповнилося 18 років, тож його одразу мобілізували до австро-угорської армії. Невдовзі він потрапив до російського полону, де працював на кухні, а потім був конюхом в одного графа. Коли через 4 роки намагався повернутися додому, в районі Мараморош-Сігета в Румунії його затримали австро-угорські жандарми й відрядили до штрафного батальйону в Італії. Майже рік у голоді та холоді він поневірявся в Альпах, аж поки полонені угорці й русини не збунтувалися і втекли додому на захопленому залізничному потязі. Але поблизу Чопа втікачів затримали і посадили до мукачівської в’язниці. Батько незабаром і звідти втік, після чого подався у рідне село. Там і познайомився із моєю мамою Катериною Пузакулич, котра його переховувала і з котрою він таємно одружився. Та щастя молодих було недовгим: староста села виказав місце перебування батька, його схопили і знову посадили до в’язниці (цього разу в Ужгороді). Після амністії забрали до чехословацької армії, звідки він повернувся аж 1922 року. У 1938 році призвали знову і відпустили лише коли Чехію окупували фашисти, а Закарпаття — угорці. Тож воювати довелося знову, цього разу в складі угорської армії, яка 1940 року захоплювала Трансільванію. 1944 року батька інтернували і посадили до концентраційного табору, звідки його звільнили радянські війська. Додому повернувся вкрай виснаженим і все повторював: “Коли переживу цю зиму, то житиму й далі”. Але зиму він не пережив — помер від виснаження у віці 48 років. Мама не надовго пережила батька — після надзвичайно важких воєнних років, коли ані мене, ані батька не було вдома, а також після смерті тата і моєї інвалідності хвороба прикувала маму до ліжка на кілька років, після чого вона померла у 53-літньому віці.

— То ви на війні втратили руку?

— Не зовсім. В армії я не служив, був лише учасником бойових дій у складі дружинників Народної ради Закарпатської України.Ще зі школи я захоплювався революційними ідеями, розповсюджував заборонену літературу, організовував театральні вистави, співав народні та революційні пісні й навіть планував перехід через Карпати на територію Радянського Союзу. Жандарми у селі від самого початку війни тримали над “неблагонадійними” юнаками суворий контроль і примушували нас працювати на лісорозробках та будівництві шляхів. Деякий час мені довелося ще й торгувати у сільській крамниці, оскільки продавця забрали до армії. А в 1944 році нас із хлопцями відправили до трудового табору в Ужгороді, де використовували під час ремонтних робіт на аеродромі, вантажних — на залізниці та для захоронення померлих у шпиталі вояків. Потім нас перевезли на Ужоцький перевал, де ми мали будувати військові укріплення “лінії Арпада”: рити окопи, споруджувати надовби. Оскільки радянські війська були вже близько, деякі з хлопців почали тікати, аби приєднатися до партизанів. Я ж у цей час захворів і потрапив до госпіталю, звідки і втік, скориставшись тим, що його почали евакуйовувати. До села зайти не міг, бо там ще було повно ворожих вояків, тож забрався на гору Синаторія, де знайшов кількох односельців, що переховували худобу. Там ми і зустріли радянську розвідку, котру я провів стежками аж до Кам’яниці. А коли повернувся до села, там уже були радянські війська. Разом із чотирма односельчанами я став бійцем Народної дружини. Ми повинні були захищати населені пункти, зібрати всю зброю, що залишилася після проходження фронту, патрулювати шляхи, виявляти та затримувати бандитські угруповання, організовувати ремонт доріг та мостів, охороняти їх тощо. Одного разу я повертався із завдання у кузові автомобіля, що віз зброю. На крутому повороті випав, поранивши хребта та ушкодивши диском від автомата руку. Лікувати руку не став, думав, і так минеться, та вона не загоювалась. Через рік відкрилася страшна рана: медики у Мукачеві радили ампутацію, та я не погоджувався і за направленням поїхав на лікування до Дебрецена (кордон ще не був установлений). Але і там мені нічим допомогти не змогли — руку довелося ампутувати.

— Як же життєва стежка привела вас до хімії?

— Знаєте, я завжди мріяв учитися, тож по закінченні війни вступив до торговельної школи, аби мати змогу працювати бухгалтером у райпромкомбінаті, куди мене якраз запрошували. Тоді я познайомився зі студентами УжДУ, почав відвідувати їхні культосвітні заходи і зрозумів, що страшенно хочу навчатись в університеті. Проблема була лише в тому, що я не мав атестата зрілості, без якого не міг вступити до УжДУ. З великими труднощами вмовивши начальство відпустити мене із системи торгівлі, я вступив на підготовче відділення університету і склав екстерном іспит на атестат зрілості при СШ №1. Це дозволило мені у серпні 1948 року стати студентом хімічного факультету УжДУ, але разом із радістю від здійснення мрії прийшли й фінансові проблеми, оскільки пенсії інваліда не вистачало навіть на їжу, а вдома чекала допомоги хвора мама. Перші роки навчання були дуже важкими, але з допомогою добрих людей удалося подолати майже всі труднощі. Виправдавши сподівання всіх, хто про мене тоді потурбувався, я вже після першої сесії став відмінником, і залишався ним до кінця навчання, одержуючи підвищену стипендію і отримавши диплом з відзнакою. А чому обрав саме хімію? Просто тому, що до війни працював на хімзаводі.

— З дружиною ви також познайомилися в університеті?

— Саме так. Я тоді хоч і був старшим на 5—6 років від усіх студентів, та все ж уникав кон-тактів з дівчатами — соромився своєї інвалідності. Але одного разу познайомився з чудовою дівчиною, студенткою філологічного факультету Ларисою Ємковою, котра ніколи не звертала увагу на відсутність у мене руки, не розпитувала, як це зі мною трапилося, була чуйною і розумною. Ми побралися в день нашого розподілу на роботу — 30 квітня 1953 року. Весілля було по-студентськи простим: розписалися, випили зі свідками в ресторані “Київ” по келиху вина і побігли до ректорату за направленням на роботу. Нам обом, як відмінникам запропонували вступати до аспірантури, та Лариса від можливості стати науковцем відмовилася і взяла направлення у Тячівський район. Я ж незабаром став аспірантом на кафедрі фізичної і колоїдної хімії УжДУ. В той період технічна база університету була дуже слабкою для проведення фундаментальних наукових досліджень, тож мені довелося кілька разів змінювати тему дисертаційної роботи. Врешті, після ознайомлення з роботою найкращих лабораторій і бібліотек столичних вузів, удалося завершити кандидатську дисертацію на тему “Каталітичне окислення метанолу з використанням “гартування”. Пізніше матеріали саме цієї роботи я використав для реєстрації першого в історії УжДУ наукового винаходу, який узявся впроваджувати Перечинський лісохімкомбінат, де модернізували апарати з окислення метилового спирту у формальлегід, що дозволило економити 10% сировини, збільшило продуктивність установок на 30% і дало можливість додатково випускати 450 тонн продукції на рік.

— Як склалося професійне життя вашої дружини?

— Незабаром після мого вступу до аспірантури Ларису перевели зі школи в Нересниці до Ужгородської СШ №11, де вона викладала російську мову та літератури аж до виходу на пенсію у 1985 році. Не працювала дружина хіба місяць, тоді, як у нас народився син Вадим. Він, до речі, пішов по моїх стопах — закінчив хімічний факультет УжДУ, захистив кандидатську дисертацію, був старшим науковим співробітником Всесоюзного науково-дослідного інституту монокристалів, а тепер працює на тій же посаді у відділі функціональних матеріалів електроніки Інституту електронної фізики НАН України. Син із невісткою Оленою виховують доньку Олю, котра зараз навчається на четвертому курсі фармацевтичного відділення медичного факультету УжНУ.

— З вашою особою пов’язують часи розквіту хімічного факультету УжДУ. Чи важко давалося реформування факультету?

— Коли після кількох років викладацької роботи в УжДУ мене призначили деканом хімічного факультету, одразу подумалось, що прийшов час змінювати старі методи навчання. Читаючи курс лекцій з неорганічної хімії, я започаткував метод логічного мислення замість запам’ятовування величезного набору фактів — майбутнє показало, що це дійсно вірний шлях. Крім того, прийняли рішення збільшити набір студентів денного навчання з 25 до 125, але тут потрібно було зробити так, аби велика їхня кількість не впливала на якість отримуваних знань. Для того, щоб виявити здібну до хімії молодь у школах, факультет почав організовувати шкільні олімпіади юних хіміків на усіх рівнях — відтоді багато обдарованих дітей стали учасниками республіканських та міжнародних олімпіад, що дозволяло їм у майбутньому розраховувати на навчання у найпрестижніших вузах колишнього Союзу. Забезпечивши якісний набір абітурієнтів, слід було також подбати про належну їх підготовку в стінах факультету. Ще коли працював викладачем, зауважив, що наші студенти не одержували необхідний на той час рівень знань з фізико-хімічних методів дослідження, тож уже в 1960 році для четвертокурсників був уведений відповідний курс. Для того, щоб вони могли застосовувати свої знання на практиці, факультет відкрив і лабораторію для проведення радіометричного, спектрального, термографічного та інших методів дослідження — слід зауважити, що на той час подібний спецкурс з відповідним лабораторним практикумом не застосовувався в жодному університеті України. З ростом чисельності студентів факультету ми збільшували і кількість викладацького та допоміжного колективу, створювали нові кафедри, лабораторії, спеціалізації, розширювали наукові напрями. Важко перелічити усе те, що ми з колегами зробили для оновлення факультету, та час показав, що всі ті нововведення були дуже потрібними, адже дозволили нам створити в Ужгороді відому на увесь Радянський Союз наукову школу матеріалознавства.

— Чому ж у 70-х роках ви покинули роботу в університеті?

— Університет я не покинув, так і залишився професором створеної мною в УжДУ кафедри. Але в 1976 році нашими розробками зацікавилися міністерства електронної та хімічної промисловості, які запропонували мені організувати галузеву спецлабораторію Всесоюзного науково-дослідного інституту монокристалів, яка мала займатися вирощуванням монокристалів та дослідженням їх властивостей. Лабораторію, як і кафедру свого часу, довелося організовувати на порожньому місці, але мені допомагали учні, котрі перейшли до мене з університету, і належне фінансування ВНДІ монокристалів. Вже через рік лабораторія (що займала 36 кімнат загальною площею 600 квадратних метрів та налічувала 67 штатних одиниць персоналу) почала виконувати планові завдання. Наші розробки захисних, просвітлюючих та інтерференційних покриттів були внесені до програми науково-технічного прогресу країни, а це вагомий вклад в одержання матеріалів лазерної техніки. Працюючи над цими та багатьма іншими не менш важливими дослідами, лабораторія цілком виправдала своє призначення і повинна була би далі працювати для розквіту нових сфер техніки. Та період перебудови зруйнував мої далекоглядні плани, змусивши перевести лабораторію з усіма кадрами та матеріальними цінностями до Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень АН України. Після переводу лабораторія була реформована у відділ оптичних матеріалів квантової електроніки, яким я завідував до 1991 року аж до виходу на пенсію та переходу на посаду провідного наукового працівника. Після створення в Ужгороді ІЕФ НАНУ продовжував працювати там до виходу на наукову пенсію. У 2003 році на прохання Київського славістичного університету я організував потужну кафедру економіки і природничих дисциплін.

— Які часи переживає нині наукова школа матеріалознавства?

— У руслі створеного мною наукового напряму тепер працює великий загін науковців, котрі дослідили характер хімічної взаємодії в багатьох потрійних і більш складних системах, розробили умови одержання понад 250 складних сполук у вигляді моно- і полікристалів, скла і тонких плівок, визначили їх склад, виявили структуру, фізико-хімічні та фізичні властивості. Тобто, незважаючи на певні фінансові труднощі (з бюджету НАН України майже не виділяються кошти на матеріали, реактиви та поновлення обладнання), наукова школа продовжує функціонувати й успішно розвиватися.

— Михайле Івановичу, ми дякуємо вам за цікаву розмову, вітаємо (даруйте, що із запізненням) із Днем хіміка і бажаємо вам та вашій родині довгих щасливих літ, творчої наснаги і здоров’я.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати