Електрички. Хроніки ностальгії...

Це колись вони були довгі, зелені і брудні, і звали їх електрички. Як загнані коні, яких не пристрелили на перегоні, вони стояли на відкритому пероні головного вокзалу і чекали на нас - пасажирів. Тепер вони красиві, як стріли на погонах африканських диктаторів, і в них є свій достатньо просторий вокзал. І ніякого зеленого кольору. Біло-голуба гама з домішками червоних смуг. Данина пролетарському Луганську, де їх, власне, й зробили. Здалека, в русі, вони виглядають привабливо, а всередині нічого зайвого. Функціональні, як труби для унітазів, і примітивні, як журнали для жінок, вони й зараз перевозять у собі людську масу, що дорівнює населенню Закарпатської області.
Тільки там в офіційних оголошеннях можна почути такі перли, як «знижка на поодинокі товари» і «місячник збільшення доходів від населення».
Якщо по-чесному, то без них ніяк. Маршрутки мають обмежене число місць і пенсійно-студентські посвідчення для них не документ. Капіталізм. А електрички везуть всіх нас (кількість пасажирів необмежена) майже задарма. Тому там їдуть ті, кого сноби і політики називають простий народ, ті, кого життя весь час хоче звести в могилу, а як ні, то поставити на коліна. Капітани кишенькового бізнесу, продавці газет, журналів, морозива, пива, лікарських трав, печива, церковних календарів і сухариків з ароматом чорної ікри та ацетону. Безробітні, люди з фізичними вадами, вони не здаються, навпаки - з впевненістю, наглістю, впертістю і наполегливістю американських проповідників пропонують свій товар. Плюс «бродячі» музиканти з циганського племені, які співають церковні псалми з таким трагізмом і відчаєм, що навіть молоді дівчата перестають слухати консервовану мелодію на мобільному телефоні. Шизофреніки і просто жебраки-любителі. Ці апостоли світу дрібної комерції і транзитного шоу-бізнесу - єдині живі люди, кому насправді подобається проводити час у цих ящиках на колесах. Вони роблять свою справу, проходячи школу виживання в екстремальних умовах людської втоми, байдужості, цинізму, і кращого полігону для обкатки свого таланту важко знайти.
Їх ніхто не любив, але їхали всі, хто міг переставляти ногами і тягнути за собою торби з харчами. Студенти завжди голодні. Коли тобі 17, 18, 19 чи 20, тебе не надто цікавить комфорт. Ми готові були їхати зверху на вагонах, ми стояли в тамбурі, на підніжці, в проходах: всередині був аншлаг. У суботу після закінчення пар на другому пероні «топталась» армія студентів, які рвалися назад (на вихідні) додому. Романтика життя в гуртожитку (це про тих, хто ніколи там не жив) в часи товарного голоду дуже специфічна річ. Це не аншлаг у пивному ресторані «Колос», де краби по 3,50 за тарілку, а на 8 Березня в залі купа химерних жінок і якийсь бамбула пробує співати, але на виході втрачає рівновагу і падає ногами вперед.
Тепло, діти, вчителі... Ніякої шкільної форми, ніяких батьків. Свобода. I am lonely again. «Тич Ін». Випускний. Проводи дитинства. Під стінами плачуть коти, дерева пахнуть кремом для гоління. Попереду вокзал, електричка, Львів, 10-й гуртожиток політеху. Студентство - остання фаза дитинства, найщасливіша пора життя, якщо вірити тим, кому за сто, і хто згадує про це з ностальгією. Важка інтелектуальна праця на межі нервового зриву. На думку тих, хто чесно пройшов шлях пізнання основ квантової механіки. Тобто вчився.
Абітурієнти, студенти, аспіранти, любов і ненависть, хаос і постійна боротьба за місце на кухні і в туалеті. Пара з фізкультури, де на всіх дистрофіків чекає наказ - «бігти довго і скоро». «Прогульники» викорчовують дерева і визбирують сміття, після чого здають всі нормативи алеями Стрийського парку. Парад. На Ватутіна стояти на розводі у 8-й. Холодно, сиро і хочеться їсти. В руках прапор Естонської РСР. Зайшли в браму, випили. Стало ще гірше.
Нас відвезуть туди електрички. Вони приходили у наше студентське життя з регулярністю поганої погоди та підвищенням цін на алкоголь, куриво і розваги. І були таким же атрибутом того міста, як розбиті дороги, немиті фасади старих будинків і вічно п'яні продавці вуличних базарів.
Довго, дуже довго ми будемо їхати і спокійно розливати вино у великі склянки, поки не спорожніє каністра. Ніякого надриву. Їхати довго. Механічно дати на руку кондуктору три рублі «за всіх». Потім з'ясувалося, що це була прибиральниця. Квитки з такого твердого картону, де дата була вибита компостером, ми купили потім. Головне у Львові не забути вийти з вагону. За вікнами порожні поля, за вікнами холодна зима. Там і літом немає на що дивитися. Коли тобі 17-18-19-20 - все інакше.
У нас море надій і колосальний запас амбіцій, не затоптаних реальністю, яка скоро доведе посередність і вторинність більшості з нас. Ми ще віримо, що попереду нас чекає краще життя, ніж ми маємо тепер. Наївні. Казка дитинства, щаслива пора інфантильності і невинної гри в дорослість - це набагато краще, ніж боротьба за фізичне виживання в умовах дикого капіталізму і повальної корупції.
Так все минулося. Електрички стали біло-синьо-червоні, їх колись незмінні графіки почали мінятись, як курс долара у віконечку кантора.
Але вони їдуть. І ми разом з ними.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати