Ольга Тимофієва: "Справжня жінка — поза часом, але завжди на часі"

Напередодні Дня журналіста та власного дня народження Ольга Тимофієва мала всі підстави стати гостею наших “Суботніх зустрічей”.

— Пані Ольго, кого у вас більше — жінки чи поетеси?

— Питання дещо некоректне. Може, так: чого в мені більше — поезії чи прози? Кожна жінка в душі мисткиня. Взагалі, вважаю, найвище її призначення — бути щасливою. Вона має вміти утримати в душі оту теплиночку, вогник, що зігріватиме в життєвих негодах і її, і світ довкола.

Справжня жінка — поза часом, але завжди на часі. Є жінки, які і в похилому віці привабливі, — своєю мудрістю, спокоєм, душевним миром, зрештою, елегантним капелюшком, а є й молоді — обійдеш, аби не забруднитися. Жінка має нести в життя високість.

— “Я маю в серці те, що не вмирає”, — писала понад сто років тому ваш кумир Леся Українка. Що скажете з цього приводу ви?

— Гадаю, йшлося про відчуття безмежної сили духу, енергії слова. Здібність до віршування, рифмування — це не помазаність, вивищеність, окремішність. Аби слова жили і діяли, має бути Божа іскра, талант і каторжна праця, а ще величезна відповідальність. Це непросто. Бо торкається живої плоті життя, а також дару це життя коригувати, впливати на певні процеси, долі. Ви ж не будете заперечувати, що слово здатне вбити і воскресити?

— Чи не забагато на себе берете, пані Ольго?

— Чому ж, беру стільки, скільки можу нести, шановний колего. А в силі слова, в дарі передбачення надчутливих членів соціуму — митців — суспільство переконувалося не раз за свою історію. На власному прикладі впевнилася, що задана словом програма спрацьовує. При тім як на добре, так і на зле.

— Що маєте на увазі?

— Те, що виписане на листку, враз отримує магічну силу. Воно ніби промальовує майбутню ситуацію. Іноді ці речі тривали роками. Зафіксовані у почуттях, відчуттях, підсвідомості, а було таке, що схема спрацьовувала відразу. Зрозуміла, з таким жартувати не можна. Якщо Бог дав тобі здібності, дар, можливості — поводься з ними обачно. Зі словом (зматеріалізованою думкою) поводься обережніше, ніж хірург зі скальпелем. Невдалу операцію можна повторити, наслідки виправити, а от рану, нанесену словом, ніколи не зашиєш. Вона кровитиме, і хтозна, в яку біду може перерости.

Коли народилася доня, я написала вірша “Тебе, як пісню, виспівала, моя кохана, люба доню”. Річ у тім, що в Києві в мене є така містична улюблена місцина — Андріївський узвіз. Його вінчає диво-куполами Андріївська церква, що ніби злітає над світом своїми формами, фарбами, хоралами. Вагітною я бувала там і вдень, і вночі, при яскравому літньому дні і в грозову ніч, коли штучне світло плуталося в срібному прядиві дощу. Мені, думаю, і доні теж, було там добре: затишно, гарно і світло. Та в тім вірші вкралася нотка зневіри: чи зможу кровиночку “захистить від зла”?

Мудрість приходить із роками. Ми не маємо права на зневіру, розпач, біль. А тим більше, ніхто не давав нам права на їх тиражування. Тож, коли виходила у світ нова збірка поезій, я того вірша просто переписала. Отже:

Тебе, як пісню, виспівала,

Моя кохана, люба доню.

І мріялось: коралі долі

Я принесу тобі в долонях.

І щоби в кожній намистині

Світилась крапелька добра,

Яка в дорозі безупинній

Зуміє захистить від зла.

Магія материнської любові, щирість моїх молитов винагороджені: маю чарівну донечку, таку ж світлу та гарну, як Андріївський храм. Олександра продовжила сімейну традицію, здобула фах учителя-словесника. А син Іван — учень лінгвістичної гімназії ім. Т.Г. Шевченка. Вони поділяють моє захоплення поезією, фотосправою, туризмом.

— Яку роль жінка-поетеса відводить чоловікові у сім’ї?

— Не спускаймося на грішну землю, а побудьмо ще трішки в “небесах”. Так от, мені дуже подобається поетеса Марина Влад. Можливо, через те, що народилися недалеко одна від одної і зростали майже поряд — вона на Покутті, біля Черемоша, я — над Дністром. Її світобаченя, вміння викристалізувати думку та донести її до читача мені імпонують. Якось натрапила в її збірці на строфу, в якій говориться: “Мені до тебе, як землі до неба”. Подумалося: така жінка, і водночас свого візаві підносить напрочуд високо, годі дістатися. Щось тут не те! Бо сходяться люди рівні, близькі одне одному, чимось схожі. Різні не зійдуться через те, що вони просто не стикаються, їхні висоти на різних “поверхах”. Їхні шляхи просто не перетинаються. Не чекаючи від Марини Влад такого пасажу, я здивувалася. І ось наприкінці вірша — розгадка. Вона була в словах: “… А небо починається з землі”. Я щиро зраділа. Бо й справді, все починається з землі. Іншими словами — з плоті. Якщо ми ту плоть заземлимо занадто, не будемо її духовно наснажувати, то вона самою плоттю й залишиться. Перейде в прах. Святий обов’язок кожного — іти по життю стежками духовності.

— Колись прочитав про поетів, що вони відчувають себе людьми, здатними літати. Наскільки, на вашу думку, це відповідає реальності?

— Митці — осібна категорія спільноти, надчутлива і найвразливіша її частина, її совість, лакмусовий папірець чи що. Ці люди наділені здатністю тонко відчувати і передавати власні відчуття словом, пензлем, різцем. Багато важить уміння “вбрати” мову дня в образи. Навіть у щоденній роботі є жінки, про котрих можна сказати, — поетки. Так зварять борщ чи спечуть такого пирога!.. Створити домашній затишок, аби і дітям, і чоловікові хотілося чим швидше додому повертатися, — це теж найвищого гатунку творчість.

— Газдувати, давати лад у сім’ї потрібно все життя. А поет, якщо нема бажання, може віршів і не писати. Як прокоментуєте?

— Особлива цінність щоденних турбот на користь свого ближнього в тому й полягає, що вони безперервні, вимагають терплячості, щедрості натури. Цьому ми повинні навчити дітей змалку, від першого подиху. Це ж нам і повертається! Подібне ставлення до життя намагаюся формувати своїми поезіями. Дбаю, аби вони вчили відкривати віконця світу, показували його красу, допомагали зрозуміти її за допомогою слова та образу. Дитина — не скриня, в яку треба вкидати знання. Це живчик, який постійно перебуває у розвитку. Завдання дорослих — той розвиток постійно стимулювати, підтримувати. Дитина сама візьме собі те, що їй потрібно.

— А як щодо розподілу сімейних обов’язків?

— Я б ніколи не ділила справи на чоловічі та жіночі. Бо коли сходяться двоє, то — по любові, а не по арифметиці хатніх обов’язків. Тут головне — твої почуття до партнера. Живуть не з гарною фігурою чи могутніми плечима, а з людиною.

— Що на вас як поетесу справило в житті найбільш помітний вплив?

— Мабуть, те, що пощастило з місцем народження. Золотий Потік на Тернопільщині — село, сама назва якого зачаровує, схиляє до думок про незвичне. Крім того, в мене були прекрасні вчителі. З ними ми об’їздили всю Україну, Прибалтику. В Ленінграді дивилися на білі ночі. Не було такої суботи чи неділі, аби не прямували стежками рідного краю. Мені двічі вручали значок “Турист СРСР”, бо находилася-наїздилася доста. Напевно, ті краєвиди, які відбилися в пам’яті і на фото, люди, з якими знайомилася, наповнювали душу, живили, не давали їй всохнути:

Такі близькі домашні зорі,

Лише зіпнись — дістанеш з деки,

Такі приручені гуляють

По скошеній стерні лелеки.

Так тепло пахне літній ранок

Ще неумитим сонним сонцем.

… Моє дитинство заглядає

Цікавим пташком у віконце.

— Отже, Золотий Потік забезпечив вам “золоті” враження. А що ще запам’яталося з того часу?

— У дитячі роки бачила якусь недомовленість у тім, що потужні батьки, котрі були в багатьох моїх однокласників, поверталися з Колими та займали занадто скромні посади, не претендуючи на щось більше. Вихована в радянській школі, не могла збагнути, в чім їх вина. В тому віці багато чого не розумілося. Але сама атмосфера мого виховання працювала на несприйняття фальші. З відчуттям цього і виростала. Відтоді фальшування, лицемірство для мене в житті неприйнятні.

— Невже не було моментів, коли виникало бажання звернути з прямої дороги, полегшити собі долю?

— Якщо й були, то мене життя одразу вчило, карало. Аби оберегтися від болю, вибирала шлях складніший, але достойніший.

— Що вплинуло на ваш вибір професії?

— З одного боку, випадковість. А з другого… Ми ж не знаємо Божого плану, дуже дрібні для цього. Сприймаємо світ фрагментарно. От так сталося і зі мною. Хотіла бути журналістом, але не склалося. Можливо, це подарунок долі, бо все життя займаюся тим, що подобається: як психолог, методист живу і працюю для дітей.

— Але ж вас знають і як журналістку. Що тут вважаєте головним для себе?

— Що можу проблеми освіти та виховання виносити на суд загалу, сприяти ефективнішому їх розв’язанню.

— Як ви з-над Дністра прийшли на береги Ужа?

— Мої батьки познайомилися й одружилися на Закарпатті. Коли я мала народитися, батько швиденько відвіз матусю в Золотий Потік, до моєї бабці. Так, гадав, буде надійніше. Як бачите, доля повернула мене туди, де познайомилися батьки. Коли їхала через тунелі та перевали, ніби фізично відчувала, як мене по шматочку відрізають від минулого життя. Тут мене чекала любов із першого погляду і на все життя. Любов до Срібної Землі. Тодішній начальник управління освіти Василь Балаж сказав, що знайомство з краєм за державний кошт він мені обіцяє… Так і сталося. Відтоді об’їздила кожне закарпатське село, в деяких була по багато разів. Повсюдно ж були дитячі садки, де мені доводилося допомагати педагогам-практикам. Маю дуже багато колег і друзів у краї, тішуся цим.

— Які на сьогодні творчі плоди вашої любові?

— Два десятки більших і менших книжок. Частина з них призначена фахівцям-педагогам, решта — безпосередньо дітям. Кілька книжок вийшло з грифом Міністерства освіти, тобто їх рекомендують для поширення та застосування в освітній галузі.

— Для кого складніше писати — для дорослих чи дітей?

— Складно і для тих, і для інших. Першою поетичною збіркою була “На відстані руки”, яку випровадив у світ покійний Петро Скунць. Передмова, написана ним, зобов’язувала дуже серйозно ставитися до відбору поезій. Потім вийшла друга книжка — “Під знаком червня”. Оскільки я червнева, то з нею пов’язані небуденні речі. Інколи навіть містичні. Але про це — іншим разом.

— Яка збірка давалася найважче?

— Мені легше відповісти, котра — найшвидше. Такою була “Невтоленність”, яка народилася всього за добу. Так сталося, що знайшлися кошти, щоправда, всього на 70 сторінок, і їх терміново треба було використати. Я, природно, відібрала вже наявні поезії, з інтимного.

— Назва книжки відображає ваше ставлення до життя?

— Звісно, хоч ніколи не поділяю лірику на жіночу чи чоловічу. Робити акценти на статевих відмінностях — це принижувати, заземлювати себе, читача. Є загальнолюдські речі. “Невтоленність” — це прагнення до життя, намагання відчувати його і душею, і тілом, аж до кінця нігтика…

— Закарпатську читаючу публіку не здивуєш тілесним началом у поезії. Наші літератори пішли, кажуть, далі за інших у своєму служінні Еросу. Склався навіть гурт “еротичних” поетів. На вашу думку, така поезія має право на існування?

— Право писати так, як авторові хочеться, я не можу ні забрати, ні подарувати. А от у чому переконана, то це в тому, що справжня еротична поезія повинна бути надзвичайно витонченою, делікатною. Так, вона повинна провокувати бажання, але мусить це робити з особливим тактом. Інакше поезія перетвориться на порно.

— Де пролягає водорозділ між одним та іншим?

— У різних людей неоднакова пороговість сприймання. Хтось сприймає навіть дуже відверті речі як належні, іншим від них стає не зовсім зручно. Треті, надчутливі, обурюються: як можна собі дозволити бути настільки відвертим!

— А ваш поріг дозволеного?

— Хоча б такі рядки:

Ця млість,

що пахне чебрецем,

і плоть,

розп’ята на хресті

бажання,

і ми у ній,

лице в лице,

що поокремі,

але вже —

на грані.

— По-вашому, натуралізм у поезії не обов’язковий?

— Те, що прикрите, приховане, здебільшого цікавить та інтригує. Нагота, оголеність речей, стосунків позбавляє їх ореолу таємничості, загадковості. Кожному кортить подивитися: а що там, за завісою? Це така специфіка людської психіки, тільки й усього.

— Від поезії — до прози життя. Як ставитеся до тих, хто не ускладнює собі життя “штампом у паспорті”?

— Хто б що не казав, і навіть із огляду на те, що моє життя було непростим у цьому плані, вважаю, що твердиня шлюбу має існувати. Дитина мусить мати оту золоту ауру, яка народжується при спільному вихованні обома батьками. Відчуття захищеності — з тієї ж категорії понять.

— Але який стосунок має ця тема до одруження?

— Безпосереднє. Діти від так званих вільних шлюбів, неусвідомленого батьківства часто стають вихованцями дитбудинків, потрапляють на вулицю. Коли буваю в притулках, відчуваю великий душевний біль. Так, часом ці діти мають набагато більше, ніж пересічна дитина, яка виховується в сім’ї. За ними кваліфіковано доглядають, вони сплять у чистих теплих ліжечках, калорійно харчуються. Не мають лише одного — материнського та батьківського тепла. Їм досить одного доторку, аби оченята засвітилися, як вогники-світлячки. На жаль, навіть будинки сімейного типу, які активно створюються зараз, не можуть зарадити нещастю цих дітей.

— Тобто шлюб цьому може зарадити?

— Якщо дитина прийшла на цей світ не з випадку, а з любові, то в неї абсолютно інша стежина стелиться. Ця дитина захищена. Вона відчуває це підсвідомо! Цього феномену не можна пояснити. Ці речі переконливими є у дії, а саме коли дитина знає, що будь-якої миті над нею викинуть рятівну батьківську парасольку.

— Ваш рецепт щастя у житті…

— Дітей треба виховувати власним прикладом. Це перше. Друге — матері завжди бути жіночною, турботливою, ніжною, батько ж має бути справжнім чоловіком: сильним, мужнім, справедливим і мудрим. Третє — слід уміти виходити з конфліктних ситуацій з якнайменшими втратами, а ще краще їх не допускати. Четверте — насичувати життя цікавими справами. У нашій сім’ї був ляльковий театр: їздили з виставами у Свалявський будинок дитини, в Перечинську школу-інтернат із сусідськими хлопчиками та дівчатками. Це було не тільки цікаво, а й повчально.

— Ваші книжки для дітей про природу та навколишній світ — це симбіоз любові до світу і кодексу виховання…

— Усе починається з любові, і для того, щоб виховати її в когось, самій слід любити і людей, і цей світ. За внутрішніми переконаннями я — оптимістична фаталістка. Схильна до думки, що людські долі прописані Всевишнім у Книзі життя штрихами. А вже від людини залежить, якою палітрою вона розпише власне життєве полотно. Посіяне зернятко виростає в колос. Дуже хочу, аби посіяні мною зерна заколосилися на рідній землі добром, мудрістю, любов’ю.

То чого ж у жінці більше, пане Василю, — поезії чи прози?

P.S. Редакція сердечно вітає Ольгу Тимофієву з днем народження і зичить здоров’я, бадьорості, творчого запалу та натхнення на многая і благая літ.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати