Надія тільки на церкву, бо "держава дбала не про нас". Правда, і церква в особі послушника Веншміна дає шанс тільки на індивідуальний порятунок. Змінити щось радикально у суспільстві не може і вона. Дякуємо бодай за правду.
Режисер А.Філіпов убив на-
повал. Такого повороту в його творчості ніхто не сподівався. Мабуть, дістало життя і повсякдень, і особливо театральне, що зазвичай лагідний митець, схильний до української класики, наважився на таку чор-нуху. Наважився випустити в ключовій ролі артистку балету, котра виявилася доволі адекватною для драматичного дійства. Завдяки ній вся вистава виявилася просякнутою густим шанелевим ароматом еротики. Разом з піснями Ю. Шевчука і Б. Гребенщикова це вносить хоч щось світле у моторошну містерію.
Вистава вся тримається на парадоксах. Дуже символічні декорації, що одним боком
зображають гламурну квартиру путани, а іншим — підвал чи то помийку. Багато світлових і димових ефектів.
Головний злодій у зображенні М.Фіщенка — щось середнє між Бенєю Кріком і Сашею Бєлим. Його адъютант Хуля — чи то сучасний Попандопуло, чи то просто живе втілення шансону. Інші васали — взагалі королен-ківські "діти підземелля". Чимало гумору — звичайно, чорного. Найслабша роль у Ве-ніаміна, бо позитивного героя завжди зіграти найтяжче. Навіть якщо це тільки на сцені.
Спектакль дуже сильний. Чи готовий наш глядач до зустрічі з такою правдою — покаже час.