Віктор Пащенко: "І в середовищі найпалкіших революціонерів згодом з’являються найжорсткіші диктатори"

Якщо говорити про постсоціаліс­тичний табір, проблеми якого нам найближчі, то Україна перебуває в ньому посередині не лише географічно, а й за темпами подолання тоталітарної свідомості, адміністративно-бюрократичної практики і, відповідно, рівнем нормалізації економічного й суспільно-політичного буття.

Звичайно, люди орієнтуються на все краще, тому нам, особливо на Закарпатті, доволі неприємно констатувати факт, що західні сусіди з Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі так само, як і прибалти, живуть набагато краще за українців і мають уже зовсім інший рівень проблем, хоч за стартовими умовами розрив був не такий великий.

Однак, і це також слід визнати об’єктивно, Україна ніколи не мала таких проблем, як Югославія, Молдова, Закавказзя, Середня Азія, не переживала збройної боротьби за владу, як Росія, не знала серйозних політичних репресій, як Білорусь. Навпаки, саме в нашій державі вперше на пострадянському просторі відбулася цивілізоване передання влади від одного президента до іншого у 1994 р. Саме Україна показала приклад мирного вирішення гострого сепаратистського конфлікту в Криму у 1996 р., який мав національний присмак. І кінець кінцем якраз українці приємно вразили світ Помаранчевою революцією, коли владно-бюрократичний опір демократичним перетворенням був напрочуд мирно й неагресивно подоланий громадянським суспільством.

Тому посипання голови попелом, як і самовихваляння, мало допоможуть зрозуміти нинішні політичні реалії, котрі мають глибокі історичні корені. І головною особливістю та відмінністю України від всіх інших держав є якраз те, що вона лежить на межі цивілізаційного вибору і він таким чином перетворюється у щоденний політичний вибір, у якому, мов у гримучій суміші, напоєднувано всього – від глобальних світоглядних проблем до дріб’язково-шкурницьких приватних інтересів, настроїв, симпатій, антипатій тощо.

Що стосується стратегічного поступу України, то тут усе доволі зрозуміло й логічно. Крок за кроком Україна наближається до західної цивілізації, і альтернативи цьому немає. Вплив комуністів неухильно зменшується, зростає проєвропейська ліберальна орієнтація навіть у Партії регіонів. Молоде покоління вже не уявляє себе поза межами сучасного інформаційного простору, тому перспективи тут доволі чіткі. Звичайно, можливі певні зиґзаґи та ексцеси, як у всякому складному процесі, але загальний напрямок невідворотний. Бо не може здорова поінформована людина прагнути до несвободи, злиденності та мракобісся, якщо є поряд переконливі приклади гідного життя. Яскраво підтверджують це й нещодавні вибори в Сербії, коли уражена шовінізмом, диктатурою Мілошевича та ще й загостренням Косівської проблеми країна все одно у своїй більшості голосує за проєвропейський вибір, який у нинішніх умовах уособлює президент Тадич. Такий самий прогрес від виборів до виборів демонструє й Україна.

Однак усе стає значно складнішим, коли мова заходить вже про реальне втілення європейських принципів у повсякденне життя, коли стає зрозуміло, що така омріяна влада не може використовуватися в приватних або кланових інтересах, а мусить бути інструментом суспільства. І тоді навіть у найбільш проєвропейських політиків спостерігаються рецидиви совковості, які є причиною нескінченних конфліктів. До речі, це чудово ілюструє, що поділ на помаранчевих і біло-блакитних є доволі умовним, бо і в середовищі найпалкіших революціонерів згодом з’являються найжорсткіші диктатори.

Нинішній конфлікт між В. Ющенком і Ю. Тимошенко є типовим проявом такого рецидиву, причому з обох боків. Спочатку В. Ющенко наполегливо намагався провести конституційні зміни, акцентуючи на ухваленні їх через референдум, що є справжнім проявом підміни понять демократії. Бо не може такий складний юридичний документ прийматися загальнонародним голосуванням. І найбільш прикро, що за сутністю демократичний президент В.Ющенко намагався скористатися методом найвідоміших диктаторів. Саме через референдуми формувалися режими Лукашенка, Туркменбаші, Хусейна. Мала й Україна гіркий, але, на щастя, невдалий досвід кучмівського конституційного референдуму. Тож тим більше повторювати такі помилки неприпустимо.

Однак Ю. Тимошенко затіяла гру ще цинічнішу й брутальнішу, причому, на відміну від В. Ющенка, не публічну, а кулуарну. В її проекті конституції передбачалося взагалі зведення ролі Президента до формальної, а передання всієї повноти влади Прем’єр-міністрові (канцлеру). І як тут не згадати про Гітлера? До того ж планувалося провести це шляхом змови у парламенті та ще й запровадити парламентські вибори у два тури, щоб повністю повернутися до партійного всевладдя. Ю. Тимошенко, на відміну від В. Ющенка, взагалі ніколи не славилася демократизмом, і такий шлях є прямою дорогою до диктатури.

Звичайно, в сучасних умовах в Україні проекти на згаданий кшталт є нереальні і жодних шансів не мають. Але показовий сам факт прояву таких бажань Отже, вододіл цивілізаційного вибору України проходить не за географічною межею, а в головах самих людей, у тім числі й політиків з демократичного табору.

Проте проблема створення сильної влади в Україні залишається, й від вирішення її нікуди не дітися. Та для того, щоб зробити владу дієвою і, головне, людяною, потрібні тривалі дискусії. І ми просто зобов’язані через них пройти, хоч дуже багатьом – і громадянам, і політикам – це не подобається. Бо така природа совка.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати