В Ужгороді жила жінка, якою захоплювалися Блок, Маяковський, Мейєрхольд і Гумільов

Незнайомка в Ужгороді
Я дізналася про неї випадково – від свого київського приятеля, котрий вивчає творчість Всеволода Мейєрхольда. Приятель попросив зібрати для нього інформацію про Ію Ільяшенко, котра працювала до революції 1917-го року з Мейєрхольдом і котра нібито після революції і до кінця життя свого проживала в Ужгороді. Зізнаюся, що не покладала майже ніяких надій на свій візит до будинку, в якому свого часу жила Лідія Степанівна Панкратова-Ільяшенко. Від часу її смерті пройшло майже 24 роки. Такий часовий період міг стерти з пам’яті будь-яку  інформацію. Тим більше, що рідних у Лідії Степанівни в Ужгороді нікого не було і нема. Допомогти з бодай якоюсь інформацією могли тільки сусіди. Я їхала на вулицю Шевченка в Ужгороді і подумки прокручувала сюжет, в якому стою перед зачиненими дверима. В кращому випадку вони відчиняться, і якась жіночка скаже, що нікого з таким прізвищем в цьому будинку не пам’ятає…
У далекому 1914 році її зірка яскраво засяяла на театральному обрії північної російської столиці. Спектакль за твором Блока «Незнайомка», поставлений Мейєрхольдом, мав неабиякий успіх саме завдяки Ії (як називали її друзі) Ільяшенко - виконавиці головної ролі. Юна, чарівна Лідія прикувала до себе погляди і зацікавленість чималої кількості прихильників театрального мистецтва. Їй пророкували велике майбутнє. Сама вона згадувала ті роки – як найщасливіші у своєму житті. І не тому, що вона зіграла головну роль, а тому, що займалася у театральній студії Мейерхольда, в якій все було цікаво і завжди не буденно. Правда, подальша доля не була такою прихильною – ні до Ільяшенко, ні до Мейєрхольда. «Мейєрхольд остался после революции в России, — я следила за его судьбой, - згадує Лідія Панкратова-Ільяшенко. - Знаю, что он стал еще одной жертвой режима, погубившего много, слишком много талантливых людей, которых мне довелось знать: Блока, Цветаеву, Гумилева, Маяковского… Он же принес столько горя Ахматовой».
Життя у чотирьох вимірах
Повірте, я щиро здивувалася і зраділа, коли на питання «Чи пам’ятаєте ви Ію Ільяшенко?» почула: «Так, пам’ятаю. Вона була нашою сусідкою». Мені одразу захотілося послухати захоплюючу розповідь про яскраву зірку, побачити фото, почитати її спогади, але пані Віра якось дивно перевела свій погляд кудись у свічки розквітлих каштанів, а на очах її заблищали сльози. Я чекала. За хвилину пані Віра запитала мене, звідки я і чому раптом зацікавилася долею Лідії Панкратової-Ільяшенко. «Розумієте, журналіст у неї був всього один раз - у році тисяча дев’ятсот вісімдесятому. Потім ще раз Лідією Степанівною цікавився якийсь московський журнал, але коли її вже не було серед живих… », - пояснила Віра Сабов. Ще кілька хвилин своєрідного допиту – і пані Віра запропонувала зачекати, мовляв, зараз пошукаю фото і її записи. Скориставшись нагодою, я вивчала кожну доріжку у дворі, кожну клумбу, кожне дерево: припускала і гадала, до чого з них могли бути причетні чи то Лідія Степанівна, чи її чоловік – відомий в Ужгороді інженер.
«Яка ж вона гарна!» - перше, що щиро вигукнула я, побачивши фото Лідії Панкратової-Ільяшенко. «Такою вродливою вона залишалася до кінця своїх днів. А ще була дуже інтелігентною, вихованою та розумною», - додала пані Віра. Тонкі, вишукані риси обличчя, безмежно глибокий погляд… Хіба могли встояти перед нею чоловіки? Справжня Незнайомка – чиста, світла і незаймана у брудному, спаплюженому світі. Хтозна, можливо, їй і не доводилося «вживатися» в роль – вона просто грала сама себе…
Віра Сабов зберегла не тільки фото Лідії Степанівни. Товсті папки – з власноруч написаними акторкою спогадами про Олександра Блока, Володимира Маяковського, Всеволода Мейєрхольда, Анну Ахматову, Миколу Гумільова. Тут – її роздуми про життя. “Начало нашего века до революции было совершенно особым временем, - пише Лідія Панкратова-Ільяшенко, - не похожим ни на одно прошлое, ни на одно будущее. Я вот, еще очень юная, жила и жадно впитывала этот до пре­дела напряженный воздух тогдашнего Петербурга. Я уже тогда называла это время „сквозным измерением”. Если нам доступны только три измерения — высота, ширина и длина (не для всех), в то время было еще и четвертое измерение — „сквозное”, оно пронизывало все три, объединяло их в одно”. Я читала ці рядки і думала, що, мабуть, саме спогади про непростий час, саме ця петербурзька епоха у житті Лідії Степанівни допомогли їй прожити таке довге – і достойне – життя далеко від батьківщини. А вона – як і її епоха – абсолютно особлива, не схожа ні на кого і ні на що.
Жінка з іншої епохи
У 1917-му Лідія Панкратова-Ільяшенко емігрувала з Петербурга до Чехії. Досить довго жила у Празі, як і багато інших російських емігрантів. Працювала в російському театрі. Афіші того часу, що збереглися у Віри Сабов, наче переносять у далекі двадцяті минулого століття: спектаклі Островського, судячи з усього, були дуже популярними, бо про повний розпродаж абонементів та квитків повідомлялося уже за 2 тижні до спектаклю. Перед Другою світовою війною Лідія Панкратова-Ільяшенко переселилася до Ужгорода – сюди її запросили якісь далекі родичі. Правда, ніяких слідів тих родичів знайти так і не вдалося. Так Лідія Степанівна і залишилася в Ужгороді. До Петербурга  не поверталася. Як казала сама – така вже доля. На сцену, правда, Лідія Степанівна також більше не виходила. Можна навіть і не гадати довго, чому, бо все і так зрозуміло. Вона не тільки дуже гостро відчувала себе людиною з іншої епохи, з іншого часу, з інших вимірів, вона насправді була,як кажуть, жінкою «не от мира сего». Ось вона пише: «Конечно, мне было трудно — я принадлежу к совсем другому поколению. Никогда не забуду, как не могла добиться исполнения сцены из оперы Пуччини “Тоска” — местное руководство неизменно прочитывало “тоска” и говорило: “Нет, нам тоски не нужно…” Или когда я с нашими осветителями работала над планами для “Русалки” Даргомыжского, кто-то из начальства наивно удивился: “Что вы беспокоитесь — вот приедет автор и решит!” Мы изъяснялись на разных языках…»
На роботу Лідія Степанівна влаштувалася до обласної філармонії. Але з більшим задоволенням давала приватні уроки французької мови, а також викладала курс етикету у молодіжній театральній студії. Керував театром-студією Лев Луцкер. Думаю, його пам’ятає багато закарпатців. Уже тепер я згадую, що якось він зайшов в редакцію газети, де я тоді працювала, і запропонував написати про жінку, котрої вже нема серед живих, але котра була близькою подругою Блока та Мейєрхольда. Пам’ятаю, головний редактор нашого видання «пожартував» тоді: «Якби вона була подружкою Березовського, було б цікавіше…» Якби ж я знала тоді, що за кілька років сама шукатиму інформацію про жінку, про яку Лев Луцкер міг сказати дуже і дуже багато.
Незнайомка і Маяковський
Кілька разів Лідії Степанівні пропонували писати статті для газет та журналів про її молодість, про її знайомих і друзів. Нічого дивного в тому не було – не так багато людей могли похвалитися дружбою з Блоком, Ахматовою, Маяковським. Лідія Степанівна статті писала, але не дозволяла виправляти їх. Так вони і залишилися в її течках. В кожній – не просто статті, в кожній – дорогі серцю спогади, переживання, доля. Майже всі мемуари – про Блока та Мейєрхольда. Вони – головні люди в її творчій долі. До речі, коли Мейєрхольд запитав Блока, кого б він хотів бачити в ролі Незнайомки в однойменному спектаклі, Олександр Олександрович, довго не думаючи, назвав Ію Ільяшенко. Про Блока Лідія Степанівна писала: «Невиданная слава, обаяние, красота… Истинный поэт».
А з Маяковським Ію Ільяшенко познайомила Анна Ахматова. Лідія Степанівна так згадувала цю зустріч: «Как-то, увидев меня, Анна Андреевна позвала: “Лилечка! Подойдите сюда! Поэт Володя Маяковский!” Он пробасил: “Вы Лиля? Тогда садитесь!” С Володей Маяковским мы очень подружились, и он часто приходил ко мне. Как-то он сказал: “Знаете, почему я к вам прихожу? Я у вас отдыхаю”. Однажды я решилась спросить его: “Почему вы любите Лилю Брик?” Многих удивляла эта его привязанность: Маяковский имел необыкновенный успех у женщин, у него был такой удивительно красивый, глубокий голос… Он ответил просто: “Знаете, есть вещи, которые люди делают некрасиво. Например, едят. А у нее все красиво получается”. Действительно, она была необыкновенно женственная… Однажды он позвонил мне по телефону и пригласил на поэтический вечер. Я долго не соглашалась: “Не хочу, если вы в желтой кофте!” Но он ответил: “Я знаю, как надо заезжать за дамами” — и повесил трубку. Вечером приходит совсем незнакомый — причесанный, в смокинге. Я не смогла скрыть удивления: “Володя, вы ли это?” Выходим на улицу, а у крыльца — рысак под сетью. Потом, уже в зале, мы шли по проходу к своим местам, а публика шептала: “Маяковский с Незнакомкой!” Хорошо помню и прыжок Маяковского на сцену, когда объявили его выступление, и смех в зале… Я его тогда спрашивала: “Почему футуристы так себя ведут? Красками лица разрисовывают, и эта ваша морковка в петлице…” А он отвечал: “Вы думаете, легко читать стихи, когда тебя осмеивают? Так вот, это тренировка…”» 
Доля, розділена з епохою
У листопаді 1979 року, згадує Віра Сабов, Лідія Степанівна впала і отримала перелом шийки стегна. Від операції лікарі відмовилися, посилаючись на вік потерпілої. У лікарні її підлікували і рухатися Лідія Степанівна могла тільки по квартирі і тільки на милицях. Саме у цей період найближчими людьми для жінки стали її сусіди – мама Віри Сабов Марія Іванівна і сама Віра, котра згадує: «Ми готували їй сніданок і вечерю і обов’язково хтось приходив додому в обідню перерву, аби погодувати Лідію Степанівну. А потім сталося ще одне лихо: вона впала зі сходів і зламала руку. Лікування у лікарні не допомогло. Рука зовсім не слухалася Лідію Степанівну і її не можна було залишати ні на хвилинку саму…». Сусіди знайшли у Львові єдину близьку родичку Лідії Ільяшенко-Панкратової. Та спочатку захотіла забрати Лідію Степанівну до Києва і влаштувати до будинку для перестарілих акторів. Та, обдумавши всі варіанти, все ж зупинилися на будинку для перестарілих у Мукачеві. Вдалося добитися, аби Лідії Степанівні виділили окрему кімнатку. Сім’я Сабов та інші знайомі  намагалися якомога частіше провідувати її і підтримувати, чим тільки могли. Майже щодня Лідію Степанівну хтось провідував. Вона довіряла своїм друзям і знайомим, щиро раділа кожному їх візиту, була вдячна їм до останнього подиху. Віра Сабов каже, що до кінця своїх днів Лідія Панкратова зберегла світлий розум і здоровий глузд. Померла вона на Пасху.
“Я разделила судьбу моего поколения — мы ушли со сцены…” - писала свого часу Лідія Панкратова-Ільяшенко. Вона так і залишилася до кінця днів своїх Незнайомкою. Її зірці, що так яскраво засвітилася у великому російському Петербурзі, доля напророкувала тихо і непомітно згаснути в маленькому закарпатському Мукачеві. І, здається, життя цієї жінки вже нікого не цікавить, як і не цікавлять її мемуари. Навряд чи доля літературної спадщини Лідії Панкратової буде щасливішою за її долю. Шкода…
Поет, безперечно, сказав чудово, коли стверджував, що, якщо зірки запалюються, то це комусь потрібно. Та, очевидно, він у це не вірив, він просто хотів, щоб так було…
P.S. Щиро дякую Вірі Сабов, Олені Овчаренко та Федору Гайдуку за допомогу у підготовці матеріалу.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати