Чехи, депортовані із Закарпаття, хочуть компенсації від свого уряду. До України претензій немає

Привид депортацій в історії ХХ століття постійно повертається. Йдеться не лише про виселення німців із Судет, татар із Криму, чеченців із Чечні чи про операцію «Вісла». Свої домівки були змушені покидати і громадяни Чехословаччини, які до весни 1939 року жили на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні). Питання про виплату їм компенсації за маєток, який вони залишили в нашому краї, постало тільки тепер.
«20 березня було холодно, йшов сніг. Приїхали відкриті, без плахт, вантажівки. Протягом 24 годин мадярські вояки нас змусили покинути домівки. Дозволили з собою взяти лише валізки з найнеобхіднішим, тому батьки нас, малих дітей, закутали в ковдри», — згадує нині Йозеф Лішка події 69–річної давнини. Він є членом громадської організації «Підкарпатська Русь — відшкодування майнових втрат», зареєстрованої в місті Брно. Організація вже багато років намагається від свого уряду отримати компенсацію за втрачену власність — переважно земельні ділянки, житло, у декого — будівлі дрібних підприємств чи магазинів.
Згадана громадська організація зареєструвала близько 250 заявників. Із них лише половина має достатню кількість документів, які б доводили, що у них чи їхніх родичів залишилося втрачене на Закарпатті майно. «У другої половини немає усіх необхідних документів. В основному це стосується єврейських дітей, які повернулися з концентраційного табору. Для них передбачено можливість декларації», — каже Йозеф Гавел, один із авторів законопроекту. Загальна сума компенсації має становити близько мільярда чеських крон (312 мільйонів гривень). Заступник пана Гавела Лібор Хітілек переконаний, що постраждалих у цій історії набагато більше — приблизно 6,5 тисячі, тож сума компенсацій, відповідно, має бути у 6—8 разів більшою. Обоє погодились, що один заявник може отримати максимально 2 мільйони крон (625 тисяч гривень), так і записано у законопроекті.
Відомий фотограф Ру­дольф Штурса, який народився у Воловому (нині Міжгір’я), зібрав найбільше документів для підготовки законопроекту. «Мій тато у 1922 році поїхав на Підкарпатську Русь, купив там приміщення колиш­ньої жандармерії і перебудував його на туристичний готельчик. Зміг його відкрити лише у 1936 році, через три роки повернув кредити. Та в березні 1939–го прийшла угорська армія, і офіцер нам сказав, що всі чехи мають забиратися геть», — згадує він. Хоча після війни край був формально повернутий ЧСР, але чехи до нього повернутися вже не змогли: від червня 1945 року він належав СРСР.
Штурса вже звертався до омбудсмена і навіть до Європейського суду в Страсбурзі. Омбудсмен йому відповів, що у 50–х роках деяким вигнанцям було вже виплачено компенсацію. У січні 1946 року маєтність чехословаків було описано, і Радянський Союз через кілька років виплатив Чехословаччині відповідну компенсацію. Однак більшовики, які прийшли до влади у Празі у 1948 році, ці гроші використали на власний розсуд: адже чимало вигнанців з Підкарпаття вважалися «буржуями» і «куркулями». Тому компенсації у 50–х роках отримали переважно родини, які були лояльніші до більшовиків і яких раніше «буржуазна Чехословаччина» засуджувала до «заслання на Підкарпатську Русь». Із цим і пов’язана відсутність претензій у вигнанців та в їхніх нащадків до держави Україна, а лише до Чеської держави.
Чеський уряд до законопроекту, запропонованого дев’ятьма депутатами парламенту, поставився негативно. Зокрема, міністр фінансів Мірослав Калоусек зазначив, що не встановлено, з яких цін слід виходити при можливих виплатах. Не кажучи вже про те, що такий закон, у разі його прийняття, буде додатковим навантаженням на бюджет і, що ще гірше, міг би відкрити «скриньку Пандорри», тобто зруйнувати кордон майнових претензій — 1948 рік, спровокувавши прецедент для перегляду, скажімо декретів Бенеша (щодо судетських німців).

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати