Академік Микола Мушинка: останній пастух Карпат

«Моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Такими словами Григорій Сковорода відповів цариці Катерині Другій, котра пропонувала філософу посади-блага в обмін на вірнопідданість. Відмовився. Вони з ним в дечому схожі – Сковорода й Мушинка. Не відомо, чи Сковорода пас корови. А от Мушинка доглядав колгоспну отару, коли у 1970-ому його, як українського буржуазного націоналіста, на два десятки літ вигнали з Пряшівського університету. Як через п'ять років райком партії забрав ще й корів, бо до пастушої колиби весь час приходили якісь інтелігентні люди, а «безпекарям» не вдавалося підслухати зміст бесід, подався в кочегари котельні. Кочегарив 15 років. З будки котельні передавав репортажі для радіо «Свобода». Микола Мушинка, доктор філософських наук, іноземний член Національної академії України, багаторічний голова Асоціації україністів та Наукового товариства імені Шевченка у Словаччині. За період 1956-2020 рр. за його плечима: 142 окремі видання, 571 наукова стаття, 2565 популярних публікацій, 879 рецензій, 280 гасел в «Енциклопедії Сучасної України».

— Багато хто на вашому у місці звертався би до президентів незалежної демократичної Словаччини з вимогою зарахувати до когорти репресованих й реабілітувати, призначивши пожиттєву державну стипендію. Мовляв, хочу бути верхи на коні!

— До речі, коня я мав, з ним легше пильнувати двісті голів худоби. У мене ж реакція на це воістину сковородівська: мовляв, ой, як багато сотворив біля корів і вогню! Посудіть самі. За ці два десятиліття відлучення написав найбільше в житті статтей. Під псевдонімами і чужими іменами. Їх вільно друкував у США, Канаді, Франції, Німеччині. Не треба було відволікатися на всякі політзаняття, писати звіти. Якби у той час працював в університеті, довелося би написане складати в шухляду. Адже дозвіл на будь-яку публікацію давав закордонний відділ, в якому вважався персоною нон-грата.

— Мушинка би мав проклинати радянські часи, які його нищили. Та ви стверджуєте несподівано: тоді українська культура в Східній Словаччині буяла таким цвітом, що заздрила Україна й цілий світ. Якщо порівнювати з останніми 30-ма роками.

— Бо у Пряшівському університеті імені П.Шафарика нині кафедра україністики, якій віддав 35 років, кинута на задвірки, ледь жевріє. Я заповзято досліджую фольклор та етнографію русинів-українців Пряшівщини. У 1996-ому прем’єр-міністри Словаччини й України вирішили створити на базі Пряшівського університету Інститут українознавчих студій під моєю орудою. На це словацький уряд виділив півмільйона словацьких крон. У Пряшівському ж університеті заявили, що такий інститут їм не потрібний, кошти потратили на інші цілі. 1997 року я став першим іноземним академіком Національної академії наук України. Президент України в цьому ж році нагородив орденом "За заслуги". Академічне звання в Пряшеві не визнали, бо воно, бачите, зарубіжне. В 2004-ому звільнили з університету, відправивши на пенсію. На кафедрі української мови й літератури, яка існує понад 55 літ і яка випустила понад 700 україністів, зараз ніхто не займається багатющим фольклором русинів-українців.

— Походження вашого прізвища цікаве. Неподалік від словацького Пряшева, на території Польщі, біля кордону перше село має назву – Мушинка. Ваша родина вихідці звідти.

— Я був третьою дитиною Івана та Зузани Мушинок, з-поміж п’ятьох їхніх чад. Дитинство нічим не відрізнялося від ровесників – школа, допомога по господарству, догляд за коровами на пасовиську. Після закінчення російськомовної середньої школи в Пряшеві подався до Праги, де вступив до Карлового університету. Тут лекції з української мови та літератури читав професор Іван Панькевич, який, можна сказати, трансформував мене з російсько орієнтованого на свідомого українця. Згодом я написав книгу про доцента Панькевича — на основі великого архіву, який передала мені його сім'я. Іван Панькевич – педагог, мовознавець, історик літератури. Уродженець села Цеперів, що на Львівщині, він навчався в університетах Львова, Відня. Майже 10 літ працював учителем гімназії в Ужгороді, де видавав кілька журналів. У 1938-1958 роках викладав українську мову й літературу в Карловому університеті в Празі. Панькевич написав двісті наукових праць. Студентам він часто захоплено розповідав про Ужгород. Згодом я тут побував. Полюбив Закарпаття. Між пряшівськими та закарпатськими українцями великої різниці нема. Діалекти лем трішки відрізняються.

— На Закарпатті Ви свій серед своїх. Тут до карантину бували бодай раз на місяць, у Закарпатській Академії мистецтв викладаєте історію української літератури.

— Закарпаттю повернув з небуття багато історичних постатей. Так, видав книгу «Лицар волі. Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака». Її презентували в закарпатському селищі Ясіня, на відкритті пам’ятника президенту Гуцульської республіки Степанові Клочураку. У цих місцях вона діяла в 1918-1919 роках. У книзі стверджую, що науку воювати в горах Клочурак перейняв від опришків, зокрема від Олекси Довбуша, який до Ясіня часто навідувався. Степан народився в селі Чорна Тиса Рахівського району. Всього няньо й мамка настаралися 19 діточок. Степан – найстарший. Гуцульську республіку боронили 600 вояків. Степан Клочурак брав найактивнішу участь у створенні незалежної держави Карпатська Україна в 1938-39 роках. Її президент Августин Волошин призначив його міністром військових справ. Після окупації Закарпаття армією Угорщини разом з Волошином С.Клочурак виїхав до Праги. Як сюди у 45-ому ввійшли ввійшли радянські війська, Клочурака та Волошина вивезли до московської тюрми. Волошина там знищили. Клочурак же відбув концтабори. У 1956-ому повернувся до Праги, де помер в 1980 році. З ним я часто зустрічався. Заповідав родині поховати його в рідному закарпатському селі Чорна Тиса. Внучка С.Клочурака, дипломатка Люба Свободова хоче перевезти туди з Праги прах діда. Я їй всіляко допомагаю в цьому.

— Після закінчення Празького університету в 1959 році почали працювати на кафедрі україністики Пряшівського університету. Й одного разу вдалися до дещо опришківських дій.

— Оскільки в Чехословаччині на той час дослідженням українського фольклору ніхто не займався, то мене направили на трирічне стажування до Києва. На цей час припадають активні контакти з українським дисидентським рухом. Після «Празької весни» 1968-го каральні органи СРСР і ЧССР знищували в зародку всі прояви демократичного вільнодумства. В 1970 році втратив викладацьку роботу. На кордоні в Чопі знайшли в мене машинописну працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інші самовидавничі матеріали. Все це намагався провезти до Чехословаччини. 1990 року реабілітований. Повернувся працювати до університету в Пряшеві. Проводив міжнародні конференції, які відкрили світові українську Пряшівщину.

— Дотепер оживаєте, як одягнете вбрання пастуха. Так би ходили, їздили у ньому весь час, замість костюмів з краватками. Але домашні кажуть, що за тобою, чоловіче, всі будуть оглядатися.

— У Свиднику вже понад 60 років поспіль проводяться Свята культури русинів-українців Словаччини. Все на ньому звичаї, обряди, одяг – автентичне. В оточенні гарних дівчат, кремезних хлопців незмінно найстарший учасник свята – Микола Мушинка. Маю на собі одяг пастуха, в якому виступаю вже понад 45 років. Стільки літ має наш сільський фольклорний ансамбль «Курівчанин». Це історичне вбрання. Тому що чуга ( вид верхнього одягу з довгим коміром у лемків, пошитого з суцільних шматків домотканої тканини) успадкована від мого діда, котрий помер у 1936 році, коли я народився. А оці холоші, які тут маю, штани, то від мого батька. І всі члени в автентичному курівському одязі. Ансамбль має в репертуарі десятки обрядових програм, сценарії до яких я написав. А постановки здійснює словачка Яна Поповцева.

— Нещодавно хтось закинув в словацьку пресу дезінформацію про те, що Микола Мушинка під час комуністичного режиму начебто був агентом таємної поліції.

— Аби встановити істину, словацькі журналісти поїхали в Інститут пам’яті народу і з’ясували, що це неправда. Більше того, на підставі отриманих документів було встановлено, що за Мушинкою стежили 30 людей. Про це є відповідні документи. На мене було написано 485 справ. Коли впав комунізм, все знищили і залишили лише 2 справи. До речі, вісімнадцятьох з тих людей, що стежили за мною, знаю особисто і дотепер з ними спілкуюся. Якби відволікався на гризню з недоброзичливцями, заздрісниками, «стукачами», ніколи би не написав свої книги: «З українського фольклору Східної Словаччини», «Стоїть липка в полі. Лемківські народні пісні в записах Івана Лещишака», «Академік Станіслав Дністрянський», «Листи Степана Рудницького», «Володимир Гнатюк і Закарпаття», «Голоси предків», «Село Курів», «Музей Визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів».

— Дослідники Вашої творчості ведуть суперечки: який реґіон України любите найбільше. Вчені мужі Тернопільщини заявляють, що це саме їхній край.

— Дуже багато досліджував вихідців з Тернопільщини. Це вже триває п’ять десятиліть. Від першого дослідження творчості Володимира Гнатюка, яке стало кандидатською дисертацією, в 1965 році. Уродженець Тернопільщини, академік Академії наук України Гнатюк поклав початок систематизованому науковому вивченню і видаванню українського фольклору та етнографії. Він об'їздив багато міст і сіл Закарпаття, Пряшівщини. Про Закарпаття і Пряшівщину Володимир Гнатюк написав понад сто наукових праць. За понад піввіку я відкрив світові вісім славних особистостей Тернопілля. Багато з них такі, яких раніше в Україні не знали. Зокрема, це Степан Рудницький, зачинатель української географії. Він сам уродженець Перемишля, дитячі роки пройшли у Тернополі. Його сестра Софія Дністрянська – музикознавець, піаніст. Її чоловік Станіслав Дністрянський – правник-академік. Уродженці Збаразького району, лікар-поет Михайло Качалупа, політик Яків Остапчук. У краєзнавчому музеї є речі Степана Рудницького і Станіслава Дністрянського, які привезені з Чехії й Словаччини. Всі напрацювання мої щодо Гнатюка містяться в основному в селі Велесів, у меморіально-етнографічному музеї Гнатюка.

— 23 травня 2016 р. Ви подарували Львову власну збірку з півсотні картин славетного художника Олекси Новаківського. За «дякую».

 — Художник народився на Вінничині. Малярству навчався в Кракові, в Академії мистецтв. Тут його роботи вперше побачив Митрополит Андрей Шептицький. Він запросив Новаківського до Львова, де той плідно творив з 1913-го до самої смерті в 1935 році. Похований на львівському Личаківському кладовищі. Я випадково натрапив на велику збірку картин Олекси Новаківського у Празі. Спочатку ними володів близький друг художника Іван Голубовський. Помираючи, той заповів колекцію доньці. Вона покінчила життя самогубством. Оскільки не мала дітей, то картини потрапили на аукціон у Празі. 1974-й. Приїхав до Праги, подивитися твори. А ви хто такий? Так я є науковець. Не сказав, що пастухом працюю. І мені відкрили, там всі стіни обвішані картинами Новаківського. То не можна Новаківського сплутати з кимось іншим. Питаю, що з ними станеться? Ну, так то повинен з галереї спеціаліст оцінити, якби знайшлася якась галерея. Ясна річ, це буде їхнє. Тому що оця, яка покінчила життя самогубством, не мала ніяких нащадків. А інакше на аукціон виставимо. А могли би ви повідомити мене, коли буде отой аукціон. Так. Але знаю, як то є: забуде оця працівниця. Тож дав їй конверт, написав адресу, лишив дрібні гроші, щоб мала на марку. Одержую повідомлення: аукціон 1-го квітня 1974 року. Першого квітня – це день блазнів. Думаю, може, хтось кепкує з мене. Я вже другий рік працював пастухом худоби в колгоспі. Кажу дружині: знаєш, якби то купити одного Новаківського, бо то великий майстер. Вона: ну, мало тих картин маєш, кому воно ще потрібне. Але все ж таки цілу свою зарплату учительську дала. І я вперше в житті їду на аукціон до Праги. Дивлюся, що я там один-єдиний. А ціни мізерні. За оту, навіть не цілу зарплату купив 30 оригіналів Новаківського. Загалом моя колекція – 50 оригіналів. То найбільша приватна у світі, експертами оцінена в 225 тисяч євро. Вся подарована мною львівському Національному музею імені Андрея Шептицького, зокрема філії –художньо-меморіальному музею Олекси Новаківського.

— Ви любите рідну Словаччину. Правда, не приховуєте, що болить вас, як демократична євросоюзівська центральна словацька влада проводить курс на асиміляцію українського населення.

— Їх вона нещодавно поділила на русинів і українців. На початку 20-го століття в країні було 200 тисяч русинів. Під час останнього перепису населення русинами зголосилися 33 тисячі, українцями – 7 з половиною тисяч. У ці дні, з 15-го лютого по кінець березня триває новий перепис. У Словаччині раніше в кожному з 250 українських сіл була українська школа. На всю державу нині українських шкіл залишилася жменька – одна середня і менше десяти початкових.

Вирішив подарувати Словаччині свій безцінний скарб – власну Шевченкіану. Найбільшу в Словаччині. Жодна бібліотека не має стільки творів Шевченка і праць про Шевченка, як є у мене. Сила моєї колекції полягає в тому, що у ній перші видання творів Шевченка, скажімо, «Кобзар» 1840-го року. Всі Женевські видання Шевченка, празьке видання, перше безцензурне з 1876-го року. У цілому понад 300 позицій. Ціле життя збирав Шевченка. Чи таке унікальне видання як «Гайдамаки». Це таке рідкісне видання, якого в Україні навіть немає. Єдиний примірник є в Петрограді, він там досить пошкоджений. В мене такий, ніби вчора з друкарні вийшов. Моя Шевченкіана є складовою частиною бібліотеки, яка нараховує понад 30 тисяч одиниць. Я подарував цілу оцю бібліотеку Пряшівській державній науковій бібліотеці. Вона буде там становити окремий фонд Миколи Мушинки. І її складовою частиною буде Шевченкіана.

— Гордитеся тим, що і для Чехії зробили чимало доброго. У Чехії здобули вищу освіту, у Чехії в 1992-ому захистили дисертацію і стали доктором філософських наук.

— Основне моє спрямування це, дійсно, україністика. Але не можу оминути і тих чехів, словаків, які займалися українством. Для чехів відкрив такі імена, як Флоріан Заплетал. В Чехії він давним-давно був забутим, його відродив. Або Франтішек Тіхий, який був в Ужгороді, видавав перший щоденник, «Русин» називався. Або Главачек, який був президентом банку в Парижі. Всі ці люди були близькими знайомими, давали мені всі свої архіви. Я їх маю і тепер. На підставі цих архівних матеріалів відкриваю чехам: ага, дивіться, якого ви маєте знаменитого.

Тепер, наприклад, такий чесько-словацько-український культуролог, літературознавець Микола Неврлий. Він не дожив до свого 103 річчя. Помер за кілька місяців до цього, у серпні 2019-го року. Він найліпший франкознавець. Учився в школі й технікумі Харкова. В 1933 сім’я (батько – чех-залізничник, мама – галичанка) відчула загрозу знищення від сталінського режиму, написала прохання до посольства Чехословаччини про виїзд на постійне проживання й влада, на диво, дозволила перебратися до ЧСР. На Закарпатті, яке входило тоді до складу Чехословаччини, Микола Неврлий працював в Ужгороді, в Хусті, в кількох селах Закарпаття вчителював. М.Неврлий знався з Олександром Олесем, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком. Потім жив в Братиславі. Щодня ходив до бібліотеки, напам’ять декламував вірші Франка, співав.

— У Пряшеві від недоброзичливців можна почути: дивіться, який Мушинка лжепатріот. Внуків Михаелу та Юрія віддав вчитися не до вузів Пряшева чи Києва, а в Прагу.

 — Михаела студіювала україністику в Празькому Карловому університеті. Після отримання диплома вона мріяла викладати в Пряшівській українській гімназії імені Шевченка. Працює в Музеї української культури в Свиднику. Юрій закінчив навчання в Празі.

Я часто буваю гостем Пряшівської гімназії, тому що там вчилися мої сини, мої внуки. Коли мені було 10 років, почав вчитися саме тут. Тоді йменувалася греко-католицькою, руською гімназією. Якщо ти будеш казати комусь, що треба ходити туди, а сам своїх дітей даєш до словацької школи, якщо ти в себе вдома говориш по-словацьки з власними дітьми, то ти не маєш права говорити комусь іншому, як треба чинити. Я, на велике щастя, цих проблем не маю, тому що в сім'ї ми говоримо якщо не літературною українською мовою, то діалектом, яким ми спілкувалися з бабусею, коли вона жила з моїми батьками.

— Господь Бог дав вам багато, але найбільше Йому вдячні за дружину Магду.

— Уже 55 років, від 1966-го, як побралися, взяли шлюб, живу зі свою найдорожчою дружиною Магдою. Після нашого весілля дуже вподобав роль старости. Міг би на цьому заробляти більше, ніж за свої книжки і статті. Весілля з Магдою пам’ятаю до найменших дрібниць. Скромне весілля в Пряшеві. Приїхали мої батьки, хрещений батько за старосту. Першу ніч ми окремо спали. Такі речі не забуваються. З кожного весілля, де старостую, мені дарують тільки рушник. Ніякі гроші. У нас уже не дарують рушники, але коли мене запрошують на весілля, так мусить бути рушник. Так що маю 34 рушники. Кожен інший. Поки це колекція одна, з якої нічого не віддаю нікому. Десь до музею вона потрапить потім. Є різні. Найцінніший рушник, це мені моя тітка подарувала, вона його успадкувала від своєї бабусі.

Справа наліво: Микола Мушинка, його дружина Магда прозаїк Іван Яцканин, голова Спілки українських письменників Словаччини

Дружина Магда 42 роки працювала учителькою біології й хімії у середній школі імені Т.Шевченка з українською мовою навчання. Після виходу на пенсію стала моєю найнадійнішою секретаркою. Я навіть не маю мобільного телефона, взагалі не користуюся ним, вмію тільки включити-виключити комп'ютер. Усе пишу по-стародавньому – ручкою. То Магда набирає всі мої рукописні тексти, править їх, веде усе ділове листування.

—Кореспондент: А то не фантазія про те, як Микола Мушинка ледь не став французьким Ніколя - мешканцем Парижа?

Микола Мушинка: У 1981 році на запрошення доньки В.Гнатюка Олександри відвідав Париж. У бібліотеці імені Симона Петлюри брав участь в конференції до 110-річчя з дня народження незмінного секретаря Наукового Товариства імені Т.Шевченка – Володимира Гнатюка. На ній зустрівся з діючим головою НТШ у Європі, знаменитим істориком Володимиром Кубійовичем. Раптом він мовить, що збирається перевидавати англійською «Енциклопедію українознавства», до усіх розділів вже має редакторів, крім етнографії, тому пропонує мені за це взятися, переїхавши з сім’єю в Париж, квартира є, зарплата висока, мою дружину, дітей легально перевезуть сюди негайно. Категорично відмовився від такої привабливої пропозиції. Не міг собі уявити життя поза рідним краєм: без свого Курова, Пряшева, батьків, родичів, друзів. Тому для англомовної енциклопедії писав статті, працюючи кочегаром. Вдячний В.Кубійовичу за видані з його ініціативи, сприяння книги «Володимир Гнатюк - дослідник фольклору Закарпаття» та «Володимир Гнатюк. Життя та його діяльність».

— Своєю непосидючістю в такому поважному віці, мабуть, найперше хочете запалити вогнем молодих науковців-пошуковців.

— Хтось якось мене назвав вічним пастухом і кочегаром. Пастухом (пастирем) – бо весь час дбаю про молодих науковців, а кочегаром – оскільки запалюю їх благодатним науковим вогнем. Так воно є. Мовлю їм: тем, персон, подій, фактів, які чекають вас, громаддя, тисячі. То дерзайте. Скажімо, на екскурсії Ужгородом розповідаю студентам Закарпатської академії мистецтв про подружжя Станіслава та Софію Дністрянських. Уродженці Тернополя, вони жили і працювали у Львові, Празі, Ужгороді.

Зокрема, вчений-правник Станіслав, перебуваючи в еміграції з 1919-го, був одним із засновників Українського Вільного університету в Празі. Софія Дністрянська вела школу гри на фортепіано у Празі. У 1933-ому подружжя переїхало жити до Ужгорода і тут Софія Дністрянська у 1935-ому заснувала першу в Ужгороді музичну школу. Станіслав помер цього ж 35-го року, він похований в Ужгороді. А Софія дожила до 1956-го, померла в Чехії. Я розшукав її могилу і у 2000 році перевіз її прах до Ужгорода. Тепер вони покояться разом – Станіслав і Софія Дністрянські. В Ужгороді ці великі люди нічим не вшановані. Навіть меморіальної дошки немає на домі, де була музична школа.

Уже більше десяти літ їжджу в Ужгород, де читаю лекції про культурологію української діаспори в Закарпатській академії мистецтв. Отим 40-50 студентам, які слухають мої лекції, їм неодмінно щось запам’ятається з цього. Як вони будуть працювати на різних посадах, то, переконаний, що і дошку встановлять, якусь свою книжку видадуть. Тому мене так тягне до Ужгорода, щоб свої знання, свою культуру якось передати наступному поколінню.

Люблю їздити і до Чехії. Хоча мене у Пряшеві не визнають, але то воно вже так буває, що ніхто не є пророком у своїй країні. Так було і так буде в майбутньому. Але завжди залишиться праця. Якщо ця праця, чи вона в паперовій формі, чи вона на інтернеті, чи вона десь інше. Але вона збережеться. Я зберіг дуже багато архівів, які давно би пропали. Але, може, якась вища сила мене направила саме туди: йди там, там знайдеш. Чому це так, не знаю. Але маю таке враження, що не я шукаю ці матеріали, а вони шукають мене. Що Мушинка знайде їх. Ну а це найбільша моя втіха.

Мене з нетерпінням чекають, волають про зустріч сила-силенна архівів. І часто вони поряд, не за морями-океанами. Скажімо, як унікальний музей Визвольної боротьби України, який існував у Празі від 1925 до 1945 року. Перша колекція, це майже 40 тон, не центнерів, а тон, була вивезена в Радянський Союз. Ніхто не знав, куди. І ці матеріали вважалися безслідно зниклими, ніхто за ними не слідкував. Я почав їх розшукувати. Переважну більшість знайшов. В архівах Радянської України вони були. А притому були прекрасно документовані. Отже радянська влада нищила людей, але архіви зберігала. Коли я сказав, що за це заслуговує якусь подяку, то декотрі страшенно виступили проти мене. Але, дійсно, ці архіви збережено. І коли я йду вдруге досліджувати оце, то є завжди вказано, хто, коли досліджував ці матеріали, то знаходжу, що останнім, хто досліджував, був Микола Мушинка. Так що дуже-дуже багато дотепер матеріалів невідомих. Але я не збираюся далі їх досліджувати і оприлюднювати, бо маю масу матеріалів в своєму власному архіві, яких треба довести до читачів. Хай би молоді українські науковці за це активно взялися. Гайда! Дерзайте! Матеріали про музей Визвольної боротьби України містяться в Києві, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління, також вони є у центральному державному архіві громадських організацій.

— Кажуть, за Миколою та Магдою не вженешся. То разом їдете по містах і селах Словаччини, то вирушаєте до Чехії, України, Польщі. Все ж найчастіше прямуєте до вашого рідного села Курова.

— Як фольклорист, майже кожне село Пряшівщини відвідав. Й села на Лемківщині в Польщі, Румунії, в колишній Югославії. Ці мандри то є основа моєї професії, справою мого серця. Ніколи в житті під час фольклористичних експедицій не жив в готелі. Завжди мешкаю там, де записую. Тому що лише так можеш пізнати отой побут, написати добру роботу. Вже в похилому віці намагаюся жити простим селянським життям. Найліпше себе почуваю в своєму рідному селі Курові, де в мене є своя хата. І там спокій, і прекрасна природа. У селі вже 14 років проводимо міжнародні фольклорні фестивалі «Світ приходить до Курова». Я люблю столярити. Коли мене звільнили з роботи,  купив різні рубанки від майстрів. І кажу, буду займатися народним різьбярством. Не різьбити оте художнє, а робити. Теперішня техніка то вже не та ручна робота. Понад тридцять таких рубанків  подарував своєму сусідові Йосифу Боцку, який заснував у своєму – такому величезному – саду музей народної архітектури та побуту. Це поряд з моїм домом. Два будинки, дерев’яний рублений сипанець (зерносховище), амбари, стодоли, шопи. Я, коли читаю студентам лекції в Пряшівському університеті, є щороку такі курси «Повернення до народних традицій», то їх на семінари веду до того приватного скансена. І вони дивуються, і так вони пізнають оце народне мистецтво прямо в центрі Пряшева.

— Ви є лемко із лемківського села Курів. Вважаєте себе лемком-українцем.

— Як приїжджають з-за Океану у Пряшів, Свидник нащадки русинів, які колись виїхали до Америки, то на прохання керівників організації «Русинська оброда» читаю гостям лекції місцевим курівським лемківським діалектом. Декотрі колеги мені за це дорікають. Мовляв, підтримуєш організацію, яка заявляє, що для словацьких русинів Україна не є матірною землею і що ті русини то є окрема нація. У мене давно позиція кардинально протилежна. Й у десятках своїх наукових досліджень доводжу, що лемки Словаччини, Польщі, України є самобутньою, зі своїм особливим діалектом, піснями, музикою галузкою великого українського дерева. Задумав видати свої «Вибрані твори». Нещодавно вийшов перший том «Від отчого порога». Усього моїх «Вибраних» буде 20-25 книг. У березні цього року вийде другий том.

Теги: Мушинка, фольклор, Пряшів, Курів

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати