Попри ризиковану тему, збірки Олександра Гавроша („Фалічні знаки” (видавництво „Дніпро”, 2004 р.) та „Тіло лучниці” (видавництво „Піраміда, 2006 р.) не викликають вже знайомого почуття відрази. Поет ліпить образ жінки, як скульптор -- власними руками, прислухаючись до відчуття «на дотик», перепускаючи через себе найінтимніші, найпотаємніші емоції. Його майже пленерні вірші нагадують швидше витвори Огюста Родена. Наприклад, його знамениту «Вічну весну», що вражає чистотою білого, сяючого від екстазу злиття двох тіл, мармуру. Вічне почуття двох. Вічний і нестримний потяг природи.
Олександр Гаврош не фальшивить у своїх переживаннях, не приховує інтимності, не заграє з читачем. Він просто співає пісню закоханого гондольєра, пристрасного мачо, шляхетного лицаря. Створює світ, максимально комфортний і для ліричного героя, і для жінки, образ якої постійно різьблеться у безкінечних пошуках ідеалу.
З огляду на повагу до Жінки, яка постає з його поезій не приниженою, не розіп’ятою, а навпаки – возвеличеною, прекрасною, єдиною (адже так хочеться у це вірити!), його герой частіше одягає маску Казанови, а не Дон Жуана. А це так тішить жіноче самолюбство!
Ужгородський поет постає перед читачем з максимально оголеними почуттями. Він водночас і романтик, що живе мріями, і реаліст, котрий знає гірку іронію життя. У його поезії відчутна імпресія, намагання максимально продовжити мить насолоди, її увіковічнити. Але й експресії тут не бракує -- того характеру вираження емоцій, пропущених через гіпертрофоване авторське «я», котре не може не зачепити чутливі струни вразливої жіночої душі.
Не дивно, що його читацька аудиторія – переважно жіноча. Але це від рівня культури нації. Коли наше чоловіцтво буде читати таку поезію, можливо, воно стане більше поважати Жінку.
Калейдоскоп інтимних історій ліричного героя -- не просто банальне колекціонування. Це не «польові дослідження» в щоденниковому форматі. Це спроба творця-архітектора збудувати величний храм з об’ємними фресками та кольоровими вітражами. Від поетичних картин Гавроша, як і від картин Олександра Войтовича, який оформив збірку „Тіло лучниці”, струменіє сонячне світло, що виграє різними відтінками й у різних проявах постає перед читачами : «Я живу в твоєму серці мерехтливою свічечкою…», «колір вогню», «рожеве сонце». Ліричний герой поступово, штрих за штрихом вивчає жінку. Повз його увагу не проходять жодні дрібнички - ні погляд, ні тембр голосу, ні запах тіла, ні уста : «і смак твій, і запах, і дотик, і подих…».
Поезія Олександра Гавроша не стільки про жіночі принади, скільки про чоловіка, який уміє кохати, уміє розгледіти у кожній щось особливе, неповторне. І не лише помітити, а й показати цю родзинку самій жінці. І цим його збірки вигідно вирізняються з потоку літератури „про це”.
Поет оспівує жіночу вроду, як справжній Майстер, талановитий спостерігач: «Тримав я гарячу долоню, мов пташку тремтливу. Упивався пахучим волоссям. Цілував привідкриті уста, оголені шию і плечі». Вірші багаті на образну метафорику, асоціативність, алюзії. Його поетичні «східці» - намагання крок за кроком, поступово, невтомно розгадувати одвічну загадку любові -- складних, суперечливих, непередбачуваних стосунків чоловіка та жінки.
Автор чітко усвідомлює, що життя, на жаль, має свої закони. І вони часто не в користь закоханих. Все минає! Навіть найчарівніші миті...
Але ні! «Завтра я поїду звідси назавжди. (Як завжди). Аби якогось там дня, місяця, року, століття чекати тебе в осінньому парку з дітьми на колінах і голубами на плечах…»
Поезія Олександра Гавроша, як і його душа – не цинічна, не черства, не обмежена лише тілесними втіхами. Це душа людини, що прагне поділитися добром, творити Красу і Правду.
Не можуть не зачепити його одкровення (майже сповідь!), винесені автором як постскриптум до „Тіло лучниці”:
«Одного разу встати з ліжка і тричі проказати : «Я більше так не хочу». Проковтнути пігулку правди і запити довгим поглядом дзеркала. Послати всіх до дідька і вийти вільним у двері, вікна та шпарки.
Поцілувати руку здивованій сусідці. З’їсти морозиво з дітлахами у садочку навпроти. Купити повітряну кульку жебракові. Пробігтися навипередки з вітром. Позамітати вулиці довгим пальтом. Зайти до кав’ярні, яку завжди оминав. Замовити…
…Одного разу побачити ІНШУ».