Щоденник євроатлантиста. Бухарестський саміт. Обіцянка членства

Проте, все по порядку. Те, що консенсус на винятково позитивному для України рішенні неможливий, остаточно стало зрозуміло вчора увечері, коли закінчилась робоча вечеря глав держав-членів НАТО. Група країн, до якої тією чи іншою мірою можна зарахувати Німеччину, Францію, Нідерланди, Люксембург, Бельгію і (увага!) сусідню з Україною Угорщину зробили все для того, аби публічно продемонструвати: на даному етапі пріоритетом для них є хороші відносини з Росією, а не євроатлантичний (а по суті – і європейський) вибір України. Представники офіційних делегацій країн-членів опонентів говорили про це в кулуарах фактично відкритим текстом. У вигляді цукерки, якою намагались підсолодити євроатлантичне життя Києва, скептики з країн Євросоюзу всіляко і дуже настирно пропонували формулу: не існує питання «чи буде Україна запрошена до ПДЧ», існує лише питання «коли вона буде запрошена». Саме так вони щосили підкреслювали передчасність приєднання Києва та Тбілісі до Плану дій щодо членства.

Сьогоднішній ранок пройшов для прихильників євроатлантичної інтеграції в болісному очікуванні: у палаці, побудованому ще Чаушеску, тільки й розмов було про те, які ж формулювання у підсумку знайдуть глави держав на Північно-Атлантичній раді для двох аплікантів на ПДЧ та кандидата на вступ Македонії. Після того, як була відмінена прес-конференція спочатку речника альянсу, а потім і Яапа де Хооп Схеффера, стало зрозуміло, що дискусії точаться ще ті. У кулуарах тим часом перешіптувались про те, що країни-члени спіткнулись на часових параметрах можливого запрошення України та Грузії. Зокрема, чи буде це рішення переглядатись у грудні в форматі Північноатлантичної ради міністрів закордонних справ, чи на ювілейному саміті, який країни-члени НАТО сьогодні вирішили провести «на дві країни»: Франції та Німеччині (точніше – у Страсбурзі та Кьольні).

Поки тривали дебати, в одному із прес-центрів саміту з’явився Віктор Ющенко. Судячи з усього, у нього не було ні найменшого бажання ділитись враженнями від того, що відбувається з українським ПДЧ: він просто використовував зал для роботи журналістів як транзитний коридор до «пункту призначення». Втомлений з виду Ющенко кинув втомленим від чекання журналістам лише кілька фраз: «Україна свій вибір зробила. Те, що відбувається сьогодні, – це тест для альянсу, наших партнерів... Я переконаний, що Україна буде в НАТО, і пройде всі нюанси на цьому шляху».

Лише близько другої дня стало відомо, що Яап де Хооп Схеффер готовий поінформувати журналістів про результати зустрічі у верхах. Генсек розпочав з вітання новим країнам-членам – Хорватії та Албанії. А коли офіційно підтвердив, що Македонія поповнить натівські лави щойно буде перейменована, македонські журналісти демонстративно залишили зал. До того, подейкують, те саме зробила і македонська офіційна делегація. На подив багатьох учасників саміту, Греції все ж вдалось заветувати рішення про приєднання своєї сусідки, назва котрої, як відомо, співпадає з назвою грецької провінції. Я пишу «на подив», бо ще вчора на саміті активно циркулювали чутки, що Буш домовився з грецькою владою щодо цього делікатного для Афін питання.

Потім Схеффер перейшов до України та Грузії. Було помітно, що генсек намагається уникнути будь-яких імпровізацій на цю тему, тому читав з папірця. Власне з нього він і озвучив довгоочікувані «часові параметри», в які може стати реальністю запрошення до Плану дій щодо членства. А саме – вже у грудні на засіданні Північно-Атлантичної Ради на рівні закордонних справ «буде проведена перша оцінка прогресу України та Грузії у вирішення тих питань, які необхідні для переходу до ПДЧ». Що важливо – міністри, за словами Схефера, матимуть повноваження приймати рішення з цього питання.

Не встиг генсек НАТО зійти зі сцени палацу, як на ній несподівано з’явились Ангела Меркель та Ніколя Саркозі. Обоє виглядали трохи знічено, але задоволено (канцлер Німеччини у салатовому піджаку ще й досить свіжо). Складалось враження, що вони спонтанно вирішили провести прес-конференцію лише для того, аби продемонструвати єдність французької і німецької позиції. Щоправда, Меркель, наче виправдовуючись, спочатку підтвердила сказане Схеффером, що Україна і Грузія будуть членами НАТО, і ніхто (натяк на Росію?) «не матиме права вето на це». Ніколя Саркозі робив ставку якраз на спільному баченні Парижу й Берліну у таких питаннях, як операція Альянсу в Афганістані та запрошення України і Грузії до Плану дій щодо членства. При цьому, він постійно апелював до своєї колеги, час від часу починаючи речення зі слів «як сказала Ангела». «Ангелі», судячи з лагідної посмішки на обличчі, це явно було до вподоби.

Через кілька годин перед більш обмеженим журналістським пулом з’явився нарешті і Віктор Ющенко. З перших слів Президента стало зрозуміло, що він буде робити ставку на формулювання про майбутнє членство, применшуючи на цьому тлі надважливість ПДЧ. Віктор Андрійович, не оминаючи нагоди ще раз за Схеффером зацитувати комюніке саміту, поділився інформацією, що в ході дискусії деякі країни-члени НАТО вже на нинішньому саміті виступали за те, аби Україна стала членом Альянсу, минаючи навіть План дій щодо членства. З Ніколя Саркозі, зізнався президент, він також провів «черговий раунд переговорів», після якого переконався: Франція – «є наш друг і партнер», коли йдеться про майбутнє членство України в НАТО.

Проте більш важливий, на нашу думку, інший момент. На відміну від багатьох учасників бухарестської зустрічі в верхах, які після рішення НАТО тільки й ділились здогадками, які вимоги будуть поставлені перед Україною, аби в грудні, з точки зору міністрів закордонних справ НАТО, вона досягла достатнього для запрошення до ПДЧ «прогресу», Віктор Андрійович дав чітко зрозуміти: за цим формулюванням, насправді, криється ніщо інше як політичний компроміс. Мовляв, таким чином країни-члени НАТО намагались нікого не принизити, а дорога, яку мають пройти міністри закордонних справ до грудня, на його погляд, є просто формальністю.

Оптимістичний настрій Президента дещо дисонував на тлі заяв, які робили в кулуарах наші співрозмовники з країн-членів НАТО. Вони, зокрема, нагадували, що, враховуючи специфічний підхід до питання ПДЧ у випадку України та Грузії з боку Німеччини та Франції, Києву потрібно врахувати: вони зможуть по-різному трактувати відсутність чи наявність такого прогресу. Аргументом проти може бути як політична нестабільність в Україні, так і, наприклад, відсутність зростання рівня підтримки ідеї вступу до НАТО з боку українського населення.

Крім того, непотрібно забувати, що в країнах-скептиках, швидше за все, зайняли вичікувальну позицію в тому, що стосується зміни президента Сполучених Штатів: ризикнемо припустити, що вони б хотіли бачити у Білому Домі політика, для якого членство в НАТО колишніх пострадянських республік не було б настільки принциповим, як для Джорджа Буша. (У випадку української заявки на ПДЧ, подейкують, що німецькому канцлеру не дуже подобалась сама ідея виконувати передвиборні обіцянки американського президента). Грудень – це той місяць, коли ім.’я нового глави Білого Дому вже буде відоме, але Джордж Буш ще виконуватиме свої повноваження. Так само ми не знаємо, як заявить про себе у Кремлі Дмитро Медвєдєв - фактор, який також, без сумніву, будуть враховувати в європейських столицях. Отож, формальність формальністю, але підтвердити своє право на отримання ПДЧ Україні, судячи з усього, доведеться в найближчі півроку ще не раз.

Якщо ж проаналізувати те, що відбулось у Бухаресті впродовж вчорашнього вечора та сьогоднішнього дня, то варто, на наш погляд, звернути увагу на кілька моментів. По-перше, майже за шістдесят років існування альянсу в НАТО створений прецедент, коли рішення, які до останнього відстоювали Сполучені Штати, не були підтримані європейськими союзниками. Чи ми говоримо про Македонію з її дещо відтермінованим членством, чи про Україну та Грузію з неоднозначною відповіддю на заявку з приводу ПДЧ. Чи не єдиний безсумнівний плюс для Києва в цьому випадку полягає у тому, що прихильники євроатлантичної інтеграції в самій Україні отримали цінний аргумент до вразливої на різні політичні маніпуляції теми «НАТО – це не Сполучені Штати».

По-друге, європейські союзники Сполучених Штатів наочно продемонстрували, що вони наразі надають перевагу тактичним, а не стратегічним крокам на українському напрямку. Адже майже беззаперечним є той факт, що ці країни навряд чи зможуть компенсувати свої підігрування Росії суттєвими дивідендами з її боку. А от своєю поведінкою ще раз наштовхнути експертів на думку, що наразі існують лише два центри прийняття рішень у вигляді Сполучених Штатів та Росії – можуть. Надто вже не самостійною виглядала позиція Німеччини чи Франції. Надто вразливою на російські дипломатичні конвульсії. Підхід Берліну та Парижу до євроатлантичних амбіцій України ставить Київ у таке становище, в якому ні у французьких, ні у німецьких полісімейкерів не повинно виникати питання, чому українці (як у свій час балтійці чи поляки) прагнуть орієнтуватись не на європейські країни, а на Сполучені Штати.

По-третє, після аргументів, якими закидали Київ опоненти приєднання України до Плану дій щодо членства, у деяких учасників саміту склалось враження, що такий інструмент як ПДЧ себе починає вичерпувати. Адже критерії, які висувались до Києва перед Бухарестським самітом, могли б спокійно бути озвучені до країни-претендента на вступ до НАТО, а не до країни, яка лише бажає належним чином підготуватись до такого членства: ПДЧ для того й було запроваджене у 1999 році, аби дати можливість країні пройти відповідну підготовку. Якщо ж країні не дають такої можливості, то й виникає питання про доцільність існування такого інструменту.

І нарешті: в самій Україні повинні розуміти, що з першої спроби потрапляли в число натівських кандидатів далеко не всі нинішні члени Альянсу. І вони не були сусідами Росії. І не займали настільки важливе, як Україна, геополітичне становище. Сьогодні, приміром, майже ніхто не згадує, що перед мадридським самітом НАТО в 1997 році, крім Польщі, Угорщини та Чехії, запрошення планували отримати ще й Румунія зі Словенією, однак лише в 1999-му були запрошені до виконання ПДЧ. Наразі важливо, що ми зробили першу спробу і, тим самим, внесли українське питання до порядку денного альянсу на найближчі роки.

Потрібно також розуміти, що відтермінований ПДЧ – це чи не найкраще з того, що ми могли досягти при настільки глибинних розбіжностях між Сполученими Штатами і окремими європейськими союзниками, при слабкому напередодні президентських виборів у США президенті Буші, при настільки жорсткій реакції все ще президента Путіна, при незрозумілій політичній ситуації в самій Україні.

Тепер ми маємо зробити все можливе, аби ПДЧ для Києва стало реальністю у грудні. Хоча б тому, що ніхто не знає, наскільки швидко подадуть свої заявки на виконання аналогічного Плану запрошені в Бухаресті до Інтенсифікованого діалогу Боснія і Герцеговина та Чорногорія. Інакше, нам доведеться бути в одному пакеті не лише з Грузією, але й з цими балканськими країнами.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати