Павло Чучка: За 55 років роботи в університеті на лікарняному я був 2 дні

Павло Чучка-старший

— Павле Павловичу, якби чорним по білому не прочитала, що ви 1928 року народження, нізащо б не повірила. У чому секрет енергійності?
— Що ж, дякую за комплімент. Мабуть, це в мене спадкове: батько дожив до 90 років, мама — до 73, і все життя вони трудилися. Я ж із простої селянської родини. В сім’ї народилося 10 дітей, правда, до дорослого віку дожили лише п’ятеро, і всі здобули освіту. Я починав навчання в руській, але не русинській школі в рідних Баранинцях, а коли в 1939-му мадяри її закрили, перейшов до україномовної Ужгородської гімназії. 5 класів був гімназистом, а в 1946-му її реорганізували в середню школу № 1, яку й закінчив, після чого вступив на філологічний факультет УжДУ.
— А правда, що ви збиралися стати медиком?
— Так, навіть подав документи на медфак, 5 іспитів склав на відмінно, а останній, хімію, провалив. Це тому, що в нас був добрий учитель хімії, за сумісництвом директор школи. Вирішуючи різні поточні справи, на урок він прибігав за 10—15 хвилин до закінчення, особливих вимог не ставив і не шкодував п’ятірок. Тоді ми раділи, а потім, як бачите, це вийшло боком. Але на філфаці ще залишалися вільні місця, нас, кількох таких розумників, зарахували. Там я знайшов себе, бо ще з дитинства опанував кілька мов.
— І скількома володієте тепер?
— Змалку вільно володію українською, російською (адже з 1939 по 1944-й у гімназії нас учили тільки російською, правда, як згодом виявилося, далекою від справжньої), чеською. Угорську теж міг вивчити з дитинства, бо в селі 10—15% населення становили мадяри, ми навіть колядували по-їхньому, щоб на католицьке Різдво якусь цукерку заробити, але тут спрацював спротив: у роки війни в гімназії запровадили уроки угорської мови, за незнання якої вчитель не шкодував ляпасів. Уже в університеті я угорську таки вивчив: не з-під палиці, а з власного бажання. Словацьку опанував, бо з нами до гімназії ходили хлопці й дівчата з ближніх словацьких сіл — після того, як їхні школи закрили. Іншими слов’янськими мовами вільно читаю і порозумітися на побутовому рівні, звісно, можу, а ось німецькою, англійською читаю зі словником. Словом, набереться з десяток мов, якими володію в тій чи іншій мірі. Ніколи не забував і діалект — вважав би себе невдячним сином, якби з батьком, котрий закінчив усього 2 мадярські класи, розмовляв літературною українською.
— А часи Карпатської України ви пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, хоч був тоді дитиною. Пригадую, Ужгород належав до Мадярщини, а ближні села — Барвінок, Підгорб, Горяни, Радванка — до України. Баранинці угорці зайняли 2 листопада 1938 року. Тоді порядні чоловіки з почуття патріотизму кидали свої сім’ї і йшли на схід до своїх українських братів. А там після 15 березня їх лупцювали, заарештовували. З нашого села туди люди теж подалися; частина загинула на Красному Полі, деякі пішли далі. Мій рідний брат навесні 39-го перебрався до Хуста і разом зі своїм товаришем Михайлом Томчанієм зустрічав угорців із кулеметом. А потім, звісно, тікали…
— Як змінив життя вашої родини прихід радянської влади?
— 7 гектарів землі, виноградники під лісом, зароблені тяжкою працею, забрали без будь-якої компенсації. Батька з трьома іншими селянами, котрі теж не тяжіли до колективного ведення господарства, 3 дні протримали в підвалі сусідської хати, не давали їсти, поки вони не вступили до колгоспу. Туди пішло все наше майно — і реманент, і сіно, і 10 голів рогатої худоби. Та, власне, якби не ця експропріація, я б учився в Мукачівській сільськогосподарській школі й продовжував справу батька — адже старших братів не вдалося до цього залучити, тож усі надії він покладав на мене. А так я з відзнакою закінчив філфак, де мав чудових учителів, конспекти лекцій яких зберігаю досі, — професорів Бевзенка, Дзендзелівського, Жовтобрюха, Чередниченка та інших.
— І відразу вступили до аспірантури?
— Не відразу, хоча мав рекомендацію, добру характеристику, був уже знайомий із деякими діалектологами з Києва й отримав запрошення до аспірантури. Але перед тим трапилася така оказія: я запросив друга разом готуватися до державних випускних іспитів у нас у саду. Був травень, гарна погода, ми полягали в траві та вчимося. Мама нас іще й годувала… Після цього йдемо селом. Якась жінка до мене привіталася: “Слава Ісусу Христу”. Відповідаю без задньої думки: “Слава навіки Богу”. Це був 1952 рік, і я з релігійних питань проблем не робив. Ще будучи першокурсником, перед іспитом з історії ВКП(б) пішов до церкви помолитися, щоб Бог допоміг мені скласти атеїстичний курс. А в перший рік радянської влади ми навіть у школі перед уроками щоранку молилися. Але про це здоровкання товариш нашептав, куди слід, і від заввідділу кадрами (це людина з КДБ) пішла команда мою характеристику до столиці не відсилати. Мені з Києва телефонують, де вона, а я не знаю. Допустити ж до іспитів без неї не могли, і так моя аспірантура відклалася. Чия це була “заслуга”, дізнався лише через рік, коли розвінчали культ особи Сталіна. Мене викликав ректор Ткаченко, вибачився і розповів, як усе сталося. З тим “другом” потім доводилося спілкуватися. Було неприємно, звичайно, але так і не сказав йому, що знаю про донос. Рік я попрацював у школі в Буштині, а потім як відмінника навчання запросили в річну аспірантуру при Київському університеті імені Тараса Шевченка, де готували викладачів для вузів. Саме там остаточно сформувався як мовник, слухаючи лекції світил мовознавства — професорів Білецького, Білодіда, Плюща, доцентів Тоцької, Тимошенка. З Києва повернувся настільки “підкованим”, що міг вести декілька дисциплін, і в 1954 році мені в УжДУ дали їх аж п’ять. Тоді всі були дуже навантажені, й кожен викладач за бажання міг узяти годин на півтори ставки.
— Невже так гостро не вистачало кадрів?
— Не те що не вистачало, просто їх треба було забезпечити квартирами, а з цим складалося дуже сутужно. Я сам на рік раніше міг влаштуватися в УжДУ, якби не проблеми з житлом.
— У столиці залишитися ви не мали можливості?
— Мав, але, знов-таки, все впиралося в квартирне питання. У Києві мені відразу пропонували посаду старшого викладача, бо потребували людей, які б володіли кількома слов’янськими мовами, але з житлом просили рік-два почекати. Я ж знав, які черги в Ужгороді, і міг уявити ситуацію в Києві. На той час уже мав дружину, сина, тому не наважився залишитися в столиці. З одного боку, вона вабила мене своїми бібліотеками й фондами, а з другого — після провінційного камерного Ужгорода боявся великого міста. Зрештою, я не порвав зв’язків із Києвом: їздив на наукові конференції, в 1959 році представив там до захисту кандидатську дисертацію, а через 10 років — докторську. Тож Київський державний університет — це моя друга альма-матер.
— Ви, здається, один із небагатьох, хто в ті часи став доктором наук, будучи безпартійним…
— Невдовзі по тому, як отримав звання професора, мене викликали для розмови в ректорат. Мовляв, в університеті 40 професорів, і тільки ви один безпартійний. У чому причина? “Я, — кажу, — опікаю старого батька, котрий заповів поховати його як християнина. Якщо ж стану членом партії і ховатиму батька зі священиком, то ви перші будете мене шпетити”. Як не дивно, ректор і секретар партбюро запевнили, що захистять мене у разі потреби. А через 3—4 тижні викликали знову й запропонували стати деканом філологічного факультету, бо там почався якийсь занепад. Аж тоді зрозумів, чому їм так важила моя партійність. Деканом пробув 2 каденції — 8 років, і нині шкодую за втраченим часом.
— Чому?
— Чим я займався в деканаті? Прикрашав корпуси перед Першотравнем і Жовтневими святами, водив молодь на ті ж демонстрації, кроси і здачу крові, відповідав за явку творчих студентів, котрі щось не так написали чи сказали, на співбесіду з товаришами із “сірого будинку” чи відділу кадрів, які ними цікавилися. А ще ж навчальні плани, різні комітети, комісії, поїздки — словом, на науку залишалося мало часу, тому аж зараз наздоганяю незроблене тоді, наприклад, хочу видати свою докторську дистертацію. Але навіть у ті часи в мене щороку виходило по 5—6 наукових праць. Наразі таких маю 250, під моїм керівництвом виросло 17 кандидатів наук і троє докторів. Вони працюють у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Донецьку, навіть у Пряшеві та Загребі, і я досі підтримую з ними зв’язок.
— А ще ж ви плідно працювали у галузі лексикографії, перекладали підручники, займалися громадською роботою.
— Так, наприкінці 50-х—на початку 60-х вийшли угорсько-український, українсько-угорський та словацько-український словники. Не так давно, у 2005-му, з’явився мій “Історико-етимологічний словник прізвищ українців Закарпаття” на 10 тисяч окремих прізвищ. Готував і підручники, і методичну літературу, перекладав підручники, навіть гумор словаків для книжки “Добридень, сусіде!”. Часом просто тому, що більше нікому було це зробити. Але чесно зізнаюся: мав від того і моральне, і матеріальне задоволення, бо гонорари тоді платили добрі.
Щодо громадської роботи, то, на відміну від бюрократичної, я її любив. Багато років співав у чоловічому хорі викладачів УжДУ, об’їздив усе Закарпаття, побував у Прибалтиці, Молдові, Росії, Чехословаччині, Угорщині. Причому ми примудрялися заодно з гастролями і лекції читати: удень розбіжимося по університету, з яким укладено домовленість, а ввечері — концерт. Довгий час очолював науково-методичну раду товариства “Знання”, потім — обласну організацію Товариства української мови ім. Т. Шевченка, далі — “Просвіту”, з мовних питань виступав і на радіо, і по телебаченню. Мені чомусь здається, що тепер у викладачів уже нема такого запалу до громадської роботи, як у нас свого часу. А шкода. Взагалі, я не зовсім розумію нинішні нововведення. Може, я занадто старий, щоб їх сприйняти, але, на мою думку, Болонська система в нашому варіанті виходить якась половинчаста і мінусів, хоча б у плані зайвої паперової роботи для викладачів, дає більше, ніж плюсів. Непокоїть мене і корупція у вузах. Не кажу, в часи мого студентства траплялося, що замість води викладачеві на іспиті наливали у графін слив’янки, щоб подобрішав, але нинішня ситуація — зовсім іншого рівня.
— Давайте повернемося до приємніших тем, наприклад, до створення кафедри словацької філології, що теж є вашою вагомою заслугою.
— Про це йшлося ще за ректорства Дмитра Чепура. У Пряшеві на філософському факультеті була кафедра української мови, і міністерство освіти Словаччини просило створити щось відповідне для закарпатських словаків. Звісно, мене викликали: “Ви єдиний, хто може нас виручити”. Але я зумів переконати керівництво, що тоді ця ідея була дочасною. Адже кафедра — це як мінімум 5 чоловік, котрим слід забезпечити навантаження, та й самих фахівців треба було виховати. Отож проміжним рішенням стало створення кафедри загального і слов’янського мовознавства, де викладали вступ до мовознавства, загальне мовознавство, спецкурси, а поряд із цим і словацьку. І тільки в 1994-му ми наважилися відкрити відділення словацької філології — коли вже знали, що відповідні спеціалісти потрібні для словацьких шкіл, для митниці, прикордонної та дипломатичної служб. Проблем на початку, звичайно, вистачало: і словакістів-літераторів не було, і книжок бракувало. Зате нині це найменша кафедра на факультеті, котра видає найбільше науково-методичної літератури. 7 років тому я, як футболіст, котрий має відчувати, коли йти з поля, передав кафедру словацької філології Світлані Пахомовій. Вона мої надії виправдала. Рік ще працював там професором, потім поступово відмовився від навантаження. Тепер залишаюся членом вченої ради УжНУ, обов’язково відвідую наукові конференції. Тим часом, дізнавшись, що я відносно вільний, мене попросили прочитати 1—2 курси в Хустському філіалі університету “Україна”, а згодом довелося там очолити і кафедру української мови. Щовівторка їжджу туди, викладаюся на всі сто. Так що однією ногою я в Ужгороді, а другою — в Хусті. Через це і на робочому столі в мене так багато різних паперів, недокінчених справ.
— Зрозуміло. Спокій вам тільки сниться. Коли ж відпочивати?
— Якраз пропонують від профспілки путівку до санаторію на 24 дні. Не тому, що скаржуся на здоров’я, — за 55 років роботи в університеті всього 2 дні був на лікарняному, хоч літа, звісно, беруть своє. Просто люди хочуть зробити мені приємність. Ось і поїду відпочити, а заодно попрацюю спокійно, може, закінчу реєстр із 10 тисяч діалектних слів, зібраних у рідному селі.
— За такої зайнятості, напевно, значний тягар побутових клопотів лягав на плечі вашої дружини. Скільки років ви разом?
— Уже 55. Познайомилися ще студентами, а одружилися через 3 роки, коли вона закінчила університет, а я вже працював у Буштині, — щоб за розподілом її не кинули в якесь інше місце. Дружина в мене з Лучок, із багатодітної родини, як і я, за фахом хімік. Ліза працювала у вечірній школі й дійсно перебирала на себе більшу частину хатніх клопотів, догляд за синами, даючи мені можливість займатися наукою, за що дуже їй вдячний. Правда, до такої роботи, як садити, косити, прищеплювати я привчений з дитинства і виконував її із задоволенням.
— А ще ви із задоволенням жартуєте. Мабуть, Павлу Чучці-молодшому це від вас передалося.
— “Вичурки по-баранинськи” маєте на увазі? Точно від мене. Він ще змалку за словом у кишеню не ліз. Зателефонував нам якось родич, шукаючи свого батька, і питає: “А папа у вас?” Павлик відповідає: “Ні, нема”. “А де?”. “У Римі”. У трубці мовчок, а потім: “Що він там робить?”. “Служить”. “Відколи?”. “Відколи його обрали”. Аж тоді до родича дійшло, що над ним потішаються і говорять про Папу Римського. Так що Павло мусив стати філологом. А молодший, Мирослав, — медик.
P.S. Редакція газети “Ужгород” сердечно вітає ювіляра з днем народження і бажає й надалі у доброму здоров’ї, творчому піднесенні та гарному настрої плідно працювати на науковій ниві. На многая і благая літ!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати