За злуку з Україною Закарпаття проголосувало сто років тому

Про витоки, історичну вагу та сьогоднішню актуальність цієї події – наша розмова з професором УжНУ, істориком і краєзнавцем Сергієм Федакою.

– Пане Сергію! Чому саме тоді відбувся цей соборницький з’їзд? Чому саме Хусті, а не у більших Ужгороді чи Мукачеві? 

– Наш край у складі Угорщини не був єдиною адміністративно-територіальною одиницею, тільки церковною – Мукачівська єпархія об’єднувала більшість українських земель. За територіальним поділом це було 13 комітатів (областей), з них 4 приблизно співпадали з територією нинішньої Закарпатської області, ще 4 – теперішній Пряшівський край Словаччини з численними українськими селами, ще дещо припадало на Румунію і власне Угорщину. Були наші переселенці навіть у Сербії (Бачка, Руський Керестур). Хуст був одним з центрів Марамороського комітату, найбільш українського навіть за тогочасною статистикою. Комітат тягнувся якраз від Хуста аж до гуцульської Верховини, до Яблуницького перевалу, за яким вже Галичина. Натомість Ужгород вже на початку січня 1919 року був окупований чехословацьким військами, там запроваджено відповідний режим, то ж про відкриття там українського з’їзду не могло бути й мови.    

– А звідки раптом такий спалах соборницького духу у краї, що тисячу років був відірваний від решти українських земель?

– Цю відірваність не слід перебільшувати. Упродовж століть підтримувалися дуже міцні зв’язки – передовсім династичні (15 шлюбів між Рюриковичами і угорськими Арпадовичами), церковні, культурні (щороку перевали долали цілі вози з книгами – церковними, а відтак і світськими), кадрові (десятки наших просвітителів працювало по інший бік Карпат), науково-туристичні (край відвідали слобожанин І.Срезневський, багато галичан). Та найбільший імпульс, як не дивно, дала Перша світова війна. Щойно одна за одною побачили світ дві книжки нашого краєзнавця, правнука ветерана тієї війни Юрія Фатули «Загиблих ми так і не поховали» та «Неси мамці жалість мою». Він дослідив, що закарпатці воювали у складі австро-угорської армії на чотирьох фронтах тієї війни, зокрема на російському. Багато їх там загинуло, ще більше потрапило у полон і 1918 році повернулося з нього. Збереглися спогади, зокрема Омеляна Бокшая (родича знаменитого художника), що був у полоні на Катеринославщині, Василя Гренджі-Донського та багатьох інших. У різних світських салонах, на вечірках, просто у дружніх товариствах, сільських вечорницях колишні фронтовики постійно оповідали, що люди у тамтешніх селах точно так говорять і моляться, як у нас, що Україна казково багата і хлібна (навіть в умовах війни). Для малоземельних і постійно голодуючих закарпатців це була як оповідь про Ельдорадо. І таких оповідачів було десятки, якщо не сотні – практично, у кожному селі. Селяни, що постійно наймитували у чужомовному середовищі (на півдні Угорщини), почали просто марити цим краєм.

– Що відомо про з’їзд, наскільки це документально достовірно?

– У радянську добу він замовчувався. Проте тепер, особливо за останні роки, проведено колосальну роботу по відтворенню усіх обставин. Максимально обстежено фонди обласного архіву, особливо 21-й (Крайове управління Підкарпатської Русі),1148-й (Центральна Народна Рада в Хусті), 72-й (Товариство «Просвіта»), 1056-й (Михайло і Юрій Бращайки). Мій учитель О.Довганич розшукав і опублікував копію протоколу того з’їзду (оригінал, на жаль, не зберігся, проте копія засвідчена підписами керівників з’їзду). Останніми роками опубліковано десятки статей, присвячених тогочасним подіям. Крім закарпатців, звернувся до них у своїй кандидатській дисертації і молодий львівський дослідник Б.Ринажевський.– Якою нині вимальовується картина з’їзду?

У Хусті зібралося 420 делегатів від 176 сіл і містечок краю. За тодішньою статистикою у чотирьох комітатах краю було 420 тисяч русинів, то ж від кожної тисячі був один делегат. Понад норму було ще кілька сот селян з навколишніх марамороських сіл – ентузіазм був величезний. З окупованого чехами Ужгорода приїхали Гаджега, Желтвай, Бокшай, Григашій і Штефан. Приїхали навіть кілька представників з Пряшівщини та один богослов з Бачки. Конгрес почав роботу з богослужіння у Хустському храмі. Окрім звичних корогв із зображеннями Христа, Богородиці і святих, церковний інтер’єр містив і нові елементи, котрі одразу привертали увагу усіх, хто входив до середини. На амвоні стояли три синьо-жовті прапори. Загалом синьо-жовтої барви було доволі у храмі – у розписах і на іконах. Прапори  прекрасно гармоніювали з цим загальним колоритом. Наприкінці служби отець Парканій освятив прапори. Відтак люди перемістилися на подвір’я сусідньої з храмом церковної школи. Отам і відбулися основні події: головуючим обрали Михайла Бращайка, десятки виступів делегатів з місць, що виступали за входження до України. Багато хто при цьому опирався на рішення, прийняті у них вдома: меморандум Народної ради у Сваляві 16 грудня 1918 р., рішення окремих сільських сходів. Резолюція, прийнята на цьому конгресі, визнавала недійсним угорський закон № 10 від 21 грудня 1918 р. та існування Руської Крайни під протекторатом Угорщини, проголошувала возз’єднання Закарпаття з УНР, акцентувала на правовій основі його скликання. Над вечір учасники зборів знову повернулися до церкви, де біля синьо-жовтого прапору складали присягу на вірність Україні.  На зборах було обрано дві делегації: одну – до Будапешта, другу – до Станіслава і Києва.

– Такий серйозний форум не можливо було організувати за день-другий.

– Мінімум місяць його готували! Кілька років тому опубліковано унікальні мемуари Юліана Бращайка «Що видів я на Закарпаттю...». Це старший брат М.Бращайка, він і відкривав конгрес. Після його арешту радянськими спецслужбами у 1945 році дані спогади зберігалися в їхніх архівах. Навіть після розсекречення вони не зразу потрапили до науковців, але врешті-решт це сталося. За підтримки Закарпатської ОДА їх опубліковано окремою книжкою, яка надійшла в усі бібліотеки області. Ю.Бращайко згадує, що ще 10 грудня 1918 р. на з’їзд до Будапешта прибула спеціальним поїздом 200-членна делегація з Угорської Русі, одним з керівників якої був Агоштон Штефан. Він же головував на цьому з’їзді і висунув пропозицію прийняти маніфест про залишення краю у складі Угорщини: «Русини погоджуються на територіальну цілісність Угорщини», але просять створити з їхніх земель окрему губернію. На це Ю.Бращайко заявив, що долю рідної землі слід вирішувати вдома, а не в Будапешті, що вважає з’їзд не чинним і пропонує його розпустити.  Повернувшись звідти, він із колегами і почали готувати Хустський форум.

– Для висунення питання про територіальну соборність, мабуть, спершу слід було злучити тодішні не надто чисельний український політикум Закарпаття?

– Абсолютно вірно. За доби української незалежності ми мали десятки спроб об’єднати націонал-патріотичні сили, але не надто вдало. Зараз це знову на часі. Так-от, закарпатцям тоді це, як не дивно, вдалося.  Неформальна ще «українська партія» на Закарпатті мала два крила: юридично-правове і військово-революційне. На щастя, тоді вони не конкурували одне з одним, як було нерідко в нашій історії, а навпаки – взаємодоповнювали. Мілітарне крило очолював Степан Клочурак. Його спогади вийшли в Ужгороді уже кількома виданнями, але на решті України не надто відомі. Два місяці тому в Ясіні відбулася міжнародна конференція, присвячена цій постаті і Гуцульській республіці. Там йшлося, що у перші дні січня 1919 року С.Клочурак удвох з Ю.Бращайком їздили до столиці  ЗУНР Станіслава (нинішній Івано-Франківськ), мали переговори з її лідерами К.Левицьким і Є.Петрушевичем. Головне, чого домагалися – збройної допомоги від братів-галичан, надіслання на Закарпаття певного військового контингенту. Але ЗУНР воювали з поляками, сама шукала допомоги з боку УНР, то ж домовитися не вдалося. Тільки вже на зворотному шляху, у Коломиї, Клочурак все-таки загітував кількадесят галицьких вояків. У результаті на Різдво в Ясіні було роззброєно угорський гарнізон та проголошено українську владу. Далі Клочурак розгорнув наступ на комітатську столицю - Мараморош-Сигет. Він поспішав до відкриття Версальської конференції, аби поставити дипломатів вже перед фактом. Зрештою, так діяли тоді більшість політиків і воєначальників. Гуцули з галичанами таки зайняли Сигет, але наступного дня їх вибили звідти значно переважаючі румунські війська.

– Які безпосередні наслідки з’їзду?

– Через день після конгресу у Хусті було прийнято Акт Злуки у Києві, де сказано: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна». Очевидно, про хустське рішення знали у Києві. Існували телефон, телеграф. У Парижі вже працювала мирна конференція, у кулуарах якої були і дипломати УНР. У правовому відношення рядок про Угорську Русь в Акті Злуки ґрунтується якраз на волевиявленні Хустського з’їзду. Відомо, що одразу після з’їзду його рішення повезли до столиці ЗУНР Станіслава. У радянській історіографії писали, що були делегації до Києва і навіть до Харкова, але це вже швидше домисли.

Втілити рішення у життя не вдалося, бо УНР мусила воювати з Росією, ЗУНР - з Польщею. На Закарпатті невдовзі спалахнула Угорська соціалістична революція, придушена за сорок днів чеськими і румунськими військами. 7 квітня у Станіславі ще відбувся з’їзд закарпатців-втікачів, які знов проголосували за соборність. Та коли весь край окуповано двома чужими арміями, реалізувати український вибір стало геть неможливо. У складі Чехословаччини учасникам Хустського конгресу довелося діяти іншими методами: вони творять «Просвіту» (після заборони у радянський час її відновили у 1990 р), учительське товариство, ряд українських партій, газети, культурні інституції – все це було реалізацією хустських рішень, якщо не за буквою, то за їхнім духом.  Постійно відзначали річниці цього з’їзду, найбільш масштабно – в умовах Карпатської України, чия столиця була у тому ж таки Хусті.

– Яке значення мали хустські події для реального вирішення долі Закарпаття?

– Реалізувати рішення Хуста вдалося вже 1944 р., коли з приходом сюди радянських військ відбувається возз’єднання нашого краю з тодішньою УРСР. Фактичним продовжувачем хустської традиції став Перший з’їзд народних комітетів 26 листопада 1944 р. у Мукачеві. Правда, сам Ю.Бращайко і С.Клочурак були арештовані. Згодом така сама доля чекала А.Волошина і багатьох їхніх однодумців.  Проте їхня давня акція виявилася новій владі «в тему». Головне – вона спрацювала в інтересах української справи. У маніфесті Мукачівського з’їзду спеціально підкреслювалося, що подібні рішення вже приймали «народні Збори в Марамороші 18 грудня 1918 р. і в Хусті 21 січня 1919 р.». Як вчить міжнародне право, подібні прецеденти дуже важливі при вирішенні територіальних питань, тому про Хуст не могли не згадати. Більш того, у Мукачеві були присутні п’ять  делегатів Хустського з'їзду (В. Залізняк, В. Жабко, Ю. Дудла, В. Сабов і Ф. Повхан), що забезпечило історичну естафету.

– Як готуються до столітнього ювілею на Закарпатті?

– Буквально днями в Ужгороді виходить монографія мого колеги, професора УжНУ Ігоря Ліхтея, присвячена долі Закарпаття 1918 –1919 р. Очікується і наукова конференція, присвячена українським визвольним змаганням на Закарпатті. У нинішні дні, коли знову зі зброєю в руках доводиться захищати соборність і територіальну цілісність України, приклад наших предків сторічної давності стає особливо актуальним.

Теги: соборність, злука

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати