Дмитро Кремінь: Коріння - у Срібній землі, а крона - на Дикому полі...

Він пас ягнята за селом!

«Щоб зрозуміти поета, — писав Гете, — треба піти в його край». Дмитра Креміня я знаю з комсомольської юності. Точніше, знав його духопідйомні вірші, що друкувалися в популярній газеті «Молодь України», в якій мав честь працювати. І тільки нещодавно доля звела нас у Миколаєві. Саме тут і з’явилося бажання побувати на благодатній Срібній землі — малій батьківщині Дмитра Дмитровича. Бо хоч би яким могутнім було дерево, воно виростало з корінця...

Миколаїв багатий на талановитих людей, але дуже бідний на дороги, в тім числі залізницю. До Західної України (і не тільки) треба добиратися або з пересадками, або з Одеси. Звідти я і поїхав до Ужгорода, сподіваючись, що там поганих доріг менше. На жаль, помилився. Саме з райцентру Іршава до села Суха, звідки родом уславлений поет, почалося те, що народ назвав «напрямком».

Іван Попович (заслужений працівник освіти, колишній керівник райвідділу освіти), ризикуючи розбити власну машину, зголосився відвезти мене, бо, як з’ясувалось, автобуси до Сухої не ходять...

Віртуозно вивертаючи кермо на вибоїстому «автобані», він розповідав про свій край, про роботящих горян і можновладців, які мало опікуються дорогами. Та більше говорили ми, звісно, про Креміня.

Іван, як і Дмитро, навчався в Ужгородському університеті, рік жив із поетом у кімнаті гуртожитку.

— Він після лекцій вільний час проводив у колі колег по літературному цеху, — згадує Іван Степанович. — Нерідко читав свої вірші перед студентами, яким довіряв: гоніння з боку «вірних ленінців» тоді активізувалося. Однак він ніколи не виявляв агресії щодо опонентів. На критику реагував спокійно, ховав іронічну посмішку під вусами: «Ви говоріть, говоріть». Як писав інший поет — «Нам своє робить».

Занурюватися в спогади Поповичу, відчувалось, було так приємно, як їхати по добротному шляху.

...Невдовзі ми вже були в Сухій, що причаїлася між велетенських мальовничих лісистих вершин. «Та замало в селі моїм поля. Тільки гори. Гора на горі».

Зупинилися біля двоповерхової школи, де сім років на диво легко і успішно навчався Дмитрик. Ось вона яка, країна знань видатного дітвака, котрий прославив не лише рідний край, а й країну.

— Така та не така, — уточнює директор восьмирічки Віра Пупена. — Добудоване крило, є актовий зал, інші приміщення та обладнання, про які в сімдесятих і не мріяли. Навчаємо за новітніми програмами, де, до речі, передбачена сторінка і про уславленого односельця.

Вірі Іванівні та її колегам, зрозуміло, хотілося повідати якомога більше про школу, її нинішні досягнення. А мені кортіло пірнути в 60-ті, в часи Креміня. У якому класі, за якою партою він навчався, хто саме розгледів і розвинув його талант до математики, літератури, малювання. На жаль, побачитися з його наставниками й однокласниками не довелось. «Одних нема, а ті не з нами...» Зате бесідував із п’ятикласниками, добре обізнаними з біографією поета. І не дивно, в школі роблять усе, щоб діти шанували Дмитра Дмитровича.

...Ми завітали у народознавчий музей восьмирічки, з любов’ю створений і облаштований педагогами. Я не здивувався, що в світлиці зберігається чимало матеріалів, присвячених поету. Керівник установи Ганна Попик висловила бажання односельців: поповнити фонд музею, сільську й церковну бібліотеки новими книжками видатного земляка. Тоді уроки з творчості поета, що проводяться у школі (навчається 200 учнів), стануть насиченішими, яскравішими. Як-от спогади матері Дмитра Дмитровича, збережені сухівцями.

«Малим Дмитро ходив із ягнятами, але ніколи не розлучався з книжкою, ховав її у кущах, бо дуже любив читати, — розповідала свого часу Ганна Петрівна. — Потім помітила, що почали його боліти очі. Забороняла, але син наполягав на своєму».
Тоді, очевидно, у Дмитрика і пробудився бунтарський дух, захотілося забороненого плоду. Та якщо наперекір батькам він, ковтаючи книжку за книжкою, псував свій зір, то пізніше вбив не один мільйон нервових клітин улюблених вчителів. І по заслузі! Не треба було їм, виконуючи ідіотські вимоги тодішніх партійних клерків, забороняти... малювати Леніна. У нього портрети відбирали, батьків умовляли напоумити сина. А Дмитрик усе малював. Ще й як малював! Односельці порівнювали його роботи з книжними портретами. Та що там Ленін! Однокласниця на зустрічі випускників зізналася: вона, сидячи попереду, обернулася до Дмитра, щоб списати завдання, а він умить намалював її портрет. Інші згадують: коли Дмитрові набридло тиражувати лик вождя, він почав вирізати на корі дерев портрети знаменитого розвідника....

Вочевидь, Бог не раз поцілував сина простих горян і обдарував його талантами. То що більше любив вівчарик?

«Син ляже спати або приляже під яблунею, покладе біля себе ручку і зошит. Аж раптом схопиться і щось пише, пише, пише», — розповідала мама Ганна Петрівна.

Отже, ab ovo було слово.

У селі багато хто згадує вірш про «рукавички для своєї любої сестрички», один із перших, надрукованих в Іршавській районній газеті «Нове життя».
— Зайшов до кабінету хлопчина, відрекомендувався, поклав на стіл товстий зошит і спитав: «Чи не надрукуєте мої вірші?» — згадує тодішній керівник літстудії «Промінь» райгазети Іван Гудзоватий. — Надрукували кілька. Дебютант охоче приїздив на заняття з новими віршами. Якось у Сухій ми провели виїзне засідання «Променя», де Дмитрик читав свої твори перед односельцями. Потім ступив на шлях великої поезії, друкувався в обласній, республіканській пресі, в журналах і альманахах. Але ж починав у нас!

...Дорогу до обійстя Креміня покаже будь-хто. Тут знають: він із русинського роду, що з початку XVIII століття славився заможністю і законослухняністю. Пращур Данило Кремінь, свідчать документи, справно платив подать у королівську скарбницю Угорщини. Бо «мав кілька гір, ліси, річки, полонини...» Працелюбність родини підтверджують нині найстарший Дмитро, його двоє братів та дві сестри. Вони не володіють горами і полонинами, але шановані людьми за сповідування християнських цінностей.

...Найменша Людмила поралася на городі, коли ми прийшли. У батьківському домі мешкає із сім’єю, нещодавно оженила сина. Будинок відремонтований за міськими стандартами, великий та затишний. На подвір’ї господарські будівлі для худоби, техніки. І, звісно, батьківський колодязь із джерельною водою.

— Отут була кімната Дмитрика, тут стіл, ліжко. А за городами в урочищах Ясенова і Брища він пас худобу, косив траву, ходив по гриби. Пам’ятаю трохи його весілля, красуню-наречену Ольгу, добру і привітну.

На спогади Людмила Дмитрівна скупа — молодша за брата майже на двадцять років.

А ось Ганні, котра живе окремо, було що розповісти.

— Це мені братик присвятив вірш про рукавички, — гордо каже вона. — Згадую нашу зустріч в Ужгороді 1975 року. Я отримала диплом медика, а Дмитро — філолога. Файно відзначили це в кафе з друзями. Дивували мене його енциклопедичні знання з літератури та історії. А ще — пам’ять на події та імена. Я щиро вдячна йому за турботу в дитинстві, мудрі поради і допомогу протягом життя.

Не скупилися на компліменти і сухівці. Так вималювався у мене написаний земляками файний портрет Дмитра Креміня. Мудрого, оптимістичного, відкритого, толерантного, готового прийти на допомогу, дотепного — то чийсь шедевр процитує, то власний експромт видасть. Одне слово, великий і доступний водночас.
Бо велич — це продовження скромності.

«Поезія — це завжди неповторність...»

...Засіла мені в голові думка про імовірне майбутнє Дмитра Дмитровича, якби доля не пов’язала його з Ужгородом. Якби десятирічку він закінчував у сусідньому селі, а не в спеціалізованій (математичній) школі-інтернаті для обдарованих. Нині Креміня величають Поетом від Бога. А могли б називати Художником чи Математиком — теж від Бога. Його здібності у цих дисциплінах виявилися ще змалку і розвивалися паралельно. До вступу в університет наставники пророчили йому славні здобутки. Кожен у своїй сфері. Та юнак, щоб не образити учителя, успішно «гриз» точну науку і одночасно бігав на заняття до майстра пензля Золтана Баконія та в університетську літературну студію ім. Юрія Гойди. А в коло поетів увів його Василь Густі, відомий закарпатський поет, який нині очолює обласну письменницьку організацію.

— Уявіть, школяр, гордість школи, прославив її на всю країну, — зауважує Василь Петрович. — Його малюнки виставлялися на конкурсах, навіть міжнародних. Його поезія, високо оцінена закарпатськими Майстрами слова, стає відомою столичним класикам. Десятикласник на зльоті письменників — як вам таке?

Пізніше студент філологічного факультету потрапив у середовище інтелігентів, кредо яких було вільнодумство, нескореність, свобода. Дух університетської літстудії та ужгородських кав’ярень він переніс до гуртожитку, де готував та ілюстрував збірки самвидаву. Що миттєво привернуло увагу «шанувальників» із КДБ. Так бунтар Кремінь став побратимом поетів, шельмованих владою: Івана Чендея, Петра Скунця — тих, на кому трималося тоді творче життя краю. Чи думали вони, що самі будуть відзначені Шевченківською премією, а потім до списку лауреатів впишеться ім’я їхнього учня? Напевне, палко вірили в сходження Дмитра на вершину парнасу...

«Ні, нелегко і жив, і писав я», — зізнається лицар пера. І тут же застерігає: «Минуле не клени, немудро це і вбого».

Як поводиться людина, коли її цькують? По-різному. Дмитро до критиканів був на диво толерантним, чим морально добивав їх. Мудро вважав, що не варто розсипати бісер перед свинями...

Його поезію любили і цінували літературні метри, численні шанувальники. Та зірок без тернів не буває. На так званих звітах молодого поета, влаштованих комсомольсько-кадебістськими ура-патріотами, «знавці» присікувалися: а що означає цей вираз? А як це тлумачити? Потім безапеляційно заявляли: пишеш, Дмитре, незрозуміло і надто складно; рекомендуємо вибратися із багна модернізму. Та хіба цими недолугими «порадами» можна було зламати дух вільнодумця? Не лякало його ні відлучення від комсомолу, ні виключення з університету, що дамокловим мечем зависло над нескореним студентом.

...Повертаючись на Миколаївщину, я на прощання милувався чарівними краєвидами Закарпаття. Мабуть, не з такими почуттями залишав Срібну землю Дмитро. Він отримав «направлення» на Миколаївщину — по суті, це було засланням у гарячий степ (хай там засохне, бажали недруги), добре, що не в Сибір. На Дикому полі він знайшов свою Музу Ольгу та завдяки і її крилам долетів до парнасу.

Дмитро творив, як творилося: натхненно, продуктивно, самобутньо. Бо: «Не я пишу — це мною пише Бог».

— Його поезія невігласам не по зубах, — зазначає Василь Густі. — Вона потребує вдумливого, неспішного прочитання.

Читач мусить духовно співпрацювати з автором, додам. Про це свого часу ми говорили з однокурсником Ігорем Римаруком, Шевченківським лауреатом. Його слово, складне і витончене, з першого читання не осягнеш, поезію треба читати ще і ще. У цьому він схожий з Дмитром Кремінем, який ніколи не писав рівненько і гладенько. У цьому і геніальність Лицарів пера...

Щоб стати таким, Дмитро з відзнакою закінчив університети великих літературних Учителів: Тараса Шевченка, Павла Тичини та Ігоря-Богдана Антонича. У Кобзаря він навчався того, чого вчилися і багато інших майстрів слова. Тичину полюбив і наслідував раннього, не був серед тих, кого «партія веде». «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? Кохана спить, кохана спить. Піди збуди, цілуй їй очі». Це Павло Тичина. А ось Дмитро Кремінь: «Тільки ти... А вдвох ми — це родина. Все тобі, що нам дарує Бог. А впаде сльоза, бодай єдина. Ми сльозу поділимо на двох».

До Богдана-Ігоря Антонича у Дмитра Креміня особливе, трепетне ставлення. Здається, знаю чому: у них багато спільного в біографії. Обидва почали писати вірші майже в одному віці; закінчили університет відомими вже літераторами; сливе в одному віці підготували першу збірку творів і отримали першу літературну премію. Обидва багато читали в дитинстві, крім літератури, мали інші таланти — Дмитро малював, Антонич грав на скрипці.

Кремінь, як і Антонич — блискучий перекладач. Переді мною 20-й випуск чудової серії «Між Карпатами і Татрами», що видається в Ужгороді. Тут — вибрані твори словацького лірика Еміла Болеслава Лукача. Прочитав милозвучні вірші й в оригіналі, й у перекладі Креміня і з’явилось відчуття, що окремі твори в перекладі кращі за оригінал. Так не буває?

...Закарпатці і миколаївці вже не один рік полемізують: чий Дмитро Кремінь? У нас він народився, почав писати, кажуть одні. А у нас пригодився — видав десятки збірок, отримав безліч нагород, став лауреатом, кажуть інші... А крапку над «і» поставив сам Дмитро Кремінь: «Закарпаття — моя колиска. Миколаївщина — зріла доля, Україна ж — усе: і колиска і труна, мій рай і моя Голгофа».

Теги: Кремінь, поет, вірші

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати