Василь Шкіря: "Перегортаючи підшивки газет, переосмислюєш спектри свого життя"

Як згодом з’ясувалося (про це свідчила редакційна пошта), -- каже Василь Шкіря, -- для багатьох читачів моє повідомлення виявилося просто несподіванкою. Особливо радів за мій сміливий вчинок поет Володимир Фединишинець. Справа в тому, що за радянських часів ім’я художника замовчувалося. Пов’язано це було з тим, що ідейно-естетичні погляди Адальберта Ерделі формувалися під час навчання на Заході – в Будапешті, потім у Мюнхені, Парижі. А до західного в часи тоталітарного режиму ставилися негативно і навіть з осторогою, щоб чогось не трапилося.

Василь Шкіря народився 21 травня 1958 року в селі Загаття, що на Іршавщині. Його батьки працювали в колгоспі. Жили бідно. Незважаючи на те, що батько закінчив всього чотири класи, він добре володів угорською, чеською та російською мовами. Постійно передплачував районну газету «Нове життя» і обласну «Закарпатська правда». А я передплатив за перші зароблені гроші «Молодь Закарпаття».

Після першої газетної публікації, -- продовжує Василь Шкіря, -- жага до писання не давала спокою. Пригадується, коли у рідне село Загаття приїхав ляльковий театр з Ужгорода, про його виставу «На сцені Іван Царевич» я написав до районної газети «Нове життя». Замітку було опубліковано. Окрилений успіхом, я продовжував писати. Готував матеріали про шкільне життя, успішність учнів, дозвілля хлопців і дівчат. А небавом одержав листа від тодішнього редактора районки Василя Звонаря, в якому йшла мова про те, що якщо й надалі буду працювати над словом, можу стати журналістом.

Вчителька української мови та літератури Ганна Василівна Устич теж пророкувала йому газетярське життя. Бо писав твори тільки «на п’ять». Та доля склалася так, що після закінчення Загатської середньої школи вступив до Мукачівського радгоспу-технікуму. Батьки-колгоспники неспроможні були фінансувати навчання в університеті.    

Та це його не зупинило. Він продовжував писати. Друкувався в районній та обласних газетах.

Писав і в армії, про яку залишились особливі спогади. В газетах і журналах висвітлювали одне, а насправді у військових частинах процвітала дідівщина, хабарництво, не всі однаково ставилися до несення служби. Траплялися і самогубства.

Повернувшись із армії, подав документи на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Радощів не було меж, коли листоноша принесла у їх домівку запрошення на навчання. Василь не знаходив собі місця. А листоноша від подиву не могла зронити ні слова: син простих колгоспників став студентом вузу! Батьки теж спочатку не йняли віри.

Василь Шкіря вчився добре. Навіть краще, ніж у Загатській СШ. Пощастило йому і на викладачів – на все життя запам’яталися професори Володимир Здоровега, Василь Лизанчук, Олександра Сербенська, Йосип Лось, Михайло Нечиталюк. Це були люди, які ніколи не кривили душею, говорили чесно, відверто, повсякчас повторювали, що сучасна журналістика – це високоінтелектуальна сфера, це романтика постійного пошуку і самоутвердження на нелегкому, а часом і небезпечному шляху до правди. Студенти повинні не лише набути практичні навики, потрібні у щоденній роботі, а й здобути ґрунтовні знання про трансформації сучасного світу і роль засобів масової інформації в них. Навчався у вузі заочно. Із роботою проблем не було – тодішній редактор газети «Нове життя» Іван Печора охоче взяв його на роботу кореспондента. «Освоював» усі посади – був редактором районного радіо, завідуючим відділом сільського господарства, відповідальним секретарем…Уже дванадцятий рік очолює районне видання.

Перегортаючи пожовклі підшивки газет, -- говорить Василь Шкіря, -- по-новому переосмислюєш спектри свого життя. Журналісти щодня пишуть історію сучасності, яка з часом стає просто історією. Завдячую Богу, що доля звела мене з такими відомими журналістами краю, як Мирослав Дочинець, Віталій Ящищак, Михайло Папіш, Іван Жирош, Василь Кухта, Ірина Звонар, Іван Чоповда, Олександр Сенинець, Юлія Зейкан… Давно вже стало для мене правилом: газета повинна доносити до читацького загалу правду, показувати життя таким, яким воно є насправді. Тільки тоді вона користуватиметься повагою серед населення, матиме стабільного передплатника.

Проживаючи і працюючи в місті над Іршавкою, я два рази ручкався з першим Президентом України Леонідом Кравчуком. У Іршаву приїжджав і Леонід Кучма, який вручив Іршавській дитячій школі мистецтв піаніно. Із народною артисткою України Оксаною Білозір пив каву, коли свого часу виступала в Іршавському амфітеатрі. В Іршаві виступали народні артисти України Юрій Багатіков, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, Степан Гіга. Брав інтерв’ю у знаних в минулому футболістів київського «Динамо» Василя Турянчика, Михайла Комана, московського «Спартака» Віктора Пасулька, ужгородської «Говерли» Івана Улинця, славнозвісного кінорежисера Григорія Кохана, актора Василя Фущича, письменників Андрія Кокотюхи, Марії Матіос, Андрія Куркова, Дмитра Стуса…

Звісно,    це вже стало історією. Якби все зібрав до купи, вийшла б ціла книжка.

До речі, про книги. Із 2002 року Василь Шкіря – член Національної спілки письменників України. Автор 18 книжок. Серед них – «25 казочок для маленьких діточок», «Сльоза лелеки», «Три бажання», «Михайлик-Насміхайлик», «Пригоди поштарика», «Іван Сила і брати розбійники», «Чупакабра», «Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром», «Шаркань» та ін.

Високу оцінку творчості дали письменники – лауреати Шевченківської премії Петро Скунць, Мирослав Дочинець, лауреат премії імені Лесі Українки Степан Жупанин, письменники Василь Густі, Василь Кохан, Василь Кузан, Василь Басараб, Володимир Товтин, Дмитро Кешеля, Василь Вовчок, Лідія Повх.

В одному з інтерв’ю письменник Василь Кузан запитав: «Як співіснують Шкіря-казкар і Шкіря-журналіст?». «Одне одному не заважає, -- відповів В. Шкіря. – Навпаки – доповнює. Робота в районній газеті підказує багато цікавих сюжетів. Ось і днями в Іршаві зайшов до одного великого начальника із проханням вирішити важливу проблему. Він довго розмірковував, мізкував, що і як, сказав, що для цього знадобиться 2-3 дні. Почула це дівчина-секретарка, яка там працює, люб’язно усміхнулася і вже в коридорі, щоб, бува, начальник не почув, мовила: «Це питання я вам вирішу за кілька хвилин. У мене в комп’ютері все є». Хіба не сюжет для казки?». Саме з курйозних життєвих випадків здебільшого і складаються мої казочки. Вони – як дзеркало доби. Сьогодні казка, як і сто, двісті, триста років тому, відображає свій час».

Минулого року уже втретє нагороджений обласною літературною премією імені Федора Потушняка. У 1999 році удостоєний Всеукраїнської премії імені В. Кобилянського.

У передньому слові до книжки «Майстер Нехай» науковець і письменниця Лідія Повх написала: «Казка потрібна й дорослим – хоча б як терапевтичний засіб, як специфічна рекреаційна зона, в якій можна відпочити від суєтності і стресів. Так було завжди, так є і так буде. Тому й творчість Василя Шкірі, вочевидь, завжди матиме свого читача».

А Сергій Федака так відгукнувся про творчість В. Шкірі: «Для дітей слід писати (грати, малювати) на порядок краще, ніж для дорослих. Бо саме від дітей залежить, чи існуватиме література в наступні десятиліття, коли вони виростуть. Коли не сформувати у них смак, установку до читання, не переконати, що там знайдуть щось життєво важливе, далі можна сушити весла. Нинішня криза закарпатської літератури зумовлена дуже багатьма чинниками, але головний з них – брак читача. А його нема, бо ми не виховали відповідне покоління. Це далеко не єдина причина, а все ж. Якщо в юного покоління сформується смак, все інше наверстаємо. Коли ж не буде на що нарощувати (літературного смаку), можемо метати бісер скільки завгодно. Якщо критик – вовк-санітар, то дитячий письменник – селекціонер, що виводить нову читацьку породу. Василю Шкірі велика подяка за те, що намагається це робити. У нашу добу порятунок дитячої літератури найчастіше є справою рук самих дитячих письменників. Я за те, щоб вона не тільки врятувалася, а й ставала все кращою і претензійною. Діти ж не винні».

Свого часу український дитячий письменник Степан Жупанин включив казки Василя Шкірі «Вівчарик і босорканя» та «Зайчик у місті» до навчального посібника для учнів 5-6 класів загальноосвітніх шкіл, 1-2 класів гімназій і ліцеїв Закарпаття «Верховиночка».

Відрадно зазначити, що багато казок іршавського казкаря інсценізовано. Піонером у цій справі став режисер зразкового дитячого театру  «Пролісок» Василь Філеш. Юні артисти поставили п’єси «Сила і закон», «Супервіник», «Золоторогий Олень і ненажерлива бабуся» та інші. Їх неодноразово показувало обласне телебачення.

А недавно надійшла приємна новина з Києва. Творче об’єднання дитячих письменників Національної спілки письменників України разом з експертами запропонували дітлахам, які книжки українських письменників слід читати. І серед них збірка казок «Шаркань» і п’єси «Ранок вечора мудріший» Василя Шкірі. Це говорить про те, що вони вже досягнули всеукраїнського рівня.

Теги: Шкіря, журналіст, письменник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати