В Ужгороді на обліку у виїзної бригади паліативної допомоги майже сотня хворих

На обліку у паліативної бригади майже сотня хворих. Щодня вони виїжджають до своїх підопічних та допомагають їм боротися зі своїм недугом, а рідним – прийняти його. 

 

Про те, як працює паліативна бригада, чому її створили та про особливості роботи ми говорили з її ідейною натхненницею, головним лікарем УМЦ ПМСД Тетяною Козак. Далі – пряма мова. 

 

 

Все почалося з того, що 2 роки тому в Ужгороді планували збудувати справжній хоспіс, подібний до тих, які функціонують в Європі. Тоді громадськість та міська влада стали на заваді будівництву, хоча кошти й люди, які б цим опікувалися – були. 

 

Тоді Тетяна Козак вирішила, що можна було б зробити бодай щось для невиліковно хворих, кількість яких в Ужгороді, на жаль, чимала, тому й ініціювала створення виїзної паліативної бригади. 

 

Як це працює?

 

Паліативна бригада – це лікар, медичні сестри, психолог, соціальний робітник та духівник, котрі працюють з невиліковно хворими та їхніми рідними у них вдома. 

 

Зараз на обліку у бригади паліативної допомоги 92 особи. Переважно це хворі на рак чи інші серйозні захворювання. Хворого на облік бригаді передає дільничний лікар, однак сам пацієнт чи його рідні можуть відмовитися від послуг працівників паліативної бригади. 

 

Паліативна бригада забезпечена приміщенням у міській поліклініці, автомобілем, на якому виїжджає до хворих та певною кількістю медичного обладнання. Візки, спеціальні ліжка та інші речі для хворих можна брати на користування безкоштовно на якийсь час. Також працівники паліативної бригади забезпечують хворих потрібним для них знеболенням чи, наприклад калоприймачами та памперсами. 

Однак цих речей, на жаль, поки недостатньо для всіх.

 

Фінансується бригада із міського бюджету та за рахунок різних матеріальних допомог, тому всі послуги для хворих абсолютно безкоштовні. 

 

Працівники

 

Усі працівники бригади кваліфіковані та старанні, майже кожен з них проходив стажування за кордоном. Лікар слідкує за станом пацієнта, призначає правильне знеболення. Медичні сестри доглядають за хворим, роблять різні процедури та вчать рідних пацієнта доглядати за ним. Психолог та соціальний працівник працюють однаково, як з хворим, так і з його рідними. 

 

Сприйняття

 

У нашому суспільстві не прийнято говорити про хвороби та смерть. Тому, на жаль, коли в сім`ї хтось хворіє на серйозний недуг, життя цієї родини кардинально змінюється. Люди замикаються в собі, не говорять про свої проблеми, майже не виходять на вулицю. Звісно, що в такому випадку страждає не лише хворий, а й всі його рідні. Але так не має бути. Хвора людина також має право на повноцінне життя, розваги й задоволення. А ще людина має право на те, аби дожити своє життя без страшного болю. 

 

З роками ситуація вже стає кращою. Коли паліативна бригада лише починала свою роботу, дільничні лікарі спершу скептично до цього ставилися, однак зараз ставлення поступово змінюється. Рідні хворих теж спершу не надто охоче йшли на контакт з нами. 

 

Майбутній хоспіс

 

Виїзна бригада – це доволі значний крок у розвитку паліативної допомоги в місті, однак хоспіс Ужгороду все ж необхідний. Він не має бути надзвичайно великий, на сотню ліжок, однак він потрібен. Для Ужгорода достатньо хоспісу для 20-ти стаціонарних хворих, також має працювати й денний стаціонар. Крім лікарів у хоспісі мають працювати психологи, соціальні парцівники та волонтери, які зможуть розмовляти з пацієнтами, проводити різні заняття, концерти тощо. 

 

Хотілося б, аби в Ужгороді був хоспіс схожий на ті, що є в Європі. Це великі сучасні будівлі, в яких все побудовано й сформовано так, аби пацієнт почував себе зручно. У цій будівлі мають бути зручні та великі ліфти, пандуси, широкі проходи, аби хворих можна було перевозити на вулицю навіть на ліжку.

 

Різні заняття, концерти, арттерапія та музика – все це має бути для того, аби пацієнт не мав часу сумувати та занурюватися у свої проблеми. Однак, поки це все лише у планах, адже місце для будівництва хоспісу так і не знайшли.