Путін дійде навіть до Закарпаття, якщо його не спинити, — Олександр Гаврош

Письменник, журналіст, завідувач літературно-драматичною частиною Закарпатського облмуздрамтеатру Олександр Гаврош розповідає про роль Закарпаття в літературному процесі та історії загалом.

Олександр Гаврош: Цей рік для мене є успішним, вийшли мої нові книжки, деякі були перевиданими. Хоча загалом це був непростий рік для українського книговидання.

Василь Шандро: Використання закарпатського матеріалу, враховуючи, що ви живете в Ужгороді, є свідомим кроком для популяризації закарпатських мотивів чи це данина малій батьківщині?

Олександр Гаврош: Писати треба про те, що найкраще знаєш, в чому ти є найбільшим фахівцем, тому це природньо. Я займаюсь журналістикою в Закарпатті уже 20 років. Є певна тяглість інформації. Але в той же час Закарпаття мало прописане у літературному процесі, хоча це скарбниця для всього українства, тому що воно дуже цікаве і самобутнє. Ясна річ, наші письменники звідти активно черпають інформацію.

Але це роблять не тільки письменники із Закарпаття, це роблять і львів’яни, той же Винничук. Одесити, наприклад, весь час сидять на колориті Одеси і створили вже цілий тренд. Так само роблять Чернівці, Івано-Франківськ. Ми бачимо дуже потужні плеяди регіональних письменників, і це дуже добре, тому що ми одна з найбільших країн у Європі. Така велика країна зі складною історією не може бути одноманітною, особливо враховуючи, що народ століттями жив у складі різних держав. В цьому наш плюс. Це самопізнання дає можливість наснажуватись.

Василь Шандро: Закарпатська історія, культура, фольклор вже влилися в український контекст?

Олександр Гаврош: Ми це робимо. На наших очах Іван Фірцак, знаменитий силач, про якого знали спочатку тільки в народі, стає великою загальноукраїнською постаттю. Про нього за моєю повістю знято фільм. Цей твір зараз вивчається в школах, і це дуже приємно, тому що Закарпаття мало присутнє в історії України.

Не можна виокремлювати регіони і залишити їх напризволяще, бо буде те, що сталося на Донбасі та в Криму. Це наслідок того, що регіони не знаходять себе в загальнокультурному просторі.

Василь Шандро: В одній із своїх колонок, десь рік тому, ви писали про так зване русинське питання, про те, що воно не має реального відображення серед людей на Закарпатті. Є підстави вважати, що там може статися щось подібне?

Олександр Гаврош: Якби ще 5 років тому, сказали, що Донбас може відокремитися, ніхто б не повірив. Антиукраїнські сили є у кожному регіоні, навіть на Львівщині. Суть питання полягає в тому, наскільки ворожі до України центри можуть розвернути ситуацію настільки, що станеться те, що й на Донбасі. Загроза є завжди, тому не можна недооцінювати цього неорусинства, яке підтримується закордонними центрами у сусідніх державах, особливо у Москві. Має бути дуже чітка розумна державна політика, в тому числі і силових органів, бо все може перевернутися у будь-яку мить.

За нещодавнім опитуванням, 30% українців вважають Сталіна великим політиком. Ці 30% і є підґрунтям для антиукраїнських настроїв.

Василь Шандро: За вашими спостереженнями, на Закарпатті багато таких?

Олександр Гаврош: Закарпаття є багатонаціональним краєм. 20% населення Закарпаття (це 250 тисяч людей) — це, власне, не українці, це різні етнічні групи. Ці меншини налаштовані по-різному. Наприклад, найбільша група — угорці, їх 12%, і це не зовсім лояльні до України громадяни, точніше політичні сили, які за ними стоять. Якщо почитати угорську закарпатську пресу, то 90% матеріалу — це суцільний негатив про Україну. Це все є, і при певних провокаціях наших ворогів, ситуація може перевернутися, тому що зараз все вирішує інформація.

Дезорієнтовані люди в Донецьку блокували наші військові частини і кликали Путіна. Нас рятує те, що Закарпаття зовсім з іншого боку і Путін далеко, але є церква Московського патріархату, яка роздавала листівки за Януковича, і вони притримуються якраз не україноцентричних сил. Нехтувати цим не можна, треба розумно інтегрувати всі регіони України в загальнонаціональний простір: культурний, інформаційний, політичний. Інтеграція зробить своє, нація об’єднається. Південь, схід і Закарпаття — це особливі регіони України, туди треба спрямовувати особливу увагу і максимальну підтримку.

Василь Шандро: Чи можна прослідкувати якісь акценти в закарпатських ЗМІ на тему російсько-української війни? Можливо, є якась різниця між тим, що ви чуєте і бачите в Києві, наприклад?

Олександр Гаврош: В цілому, я думаю, війна об’єднала Україну і мешканці всіх регіонів сприймають її в більш-менш однаковому руслі. Це агресія проти нас. І, якщо на початку казали, що хай забирають те, що треба, то зараз всі розуміють, що Путін на цьому не зупиниться. Це просто ми його зупинили і не можна допускати можливість наступного наступу, треба тримати фронт всіма силами і зупинити його, бо Путін дійде аж до Закарпаття. Немає такого, щоб хтось виступав за Росію чи Путіна, казав би, що це братовбивча війна, крім того ж Московського патріархату.

Василь Шандро: Культурний контекст Закарпаття набув якихось інших форм за 25 років перебування  у складі незалежної Україні?

Олександр Гаврош: Так. Змінилося і суспільство, і Закарпаття. Зараз це не тільки смерічки, мінеральна вода, санаторії, з’являються нові бренди: і мукачівські стрілки, і якась контрабанда.

З’явилася дуже потужна українська плеяда: і Мирослав Дочинець, і Петро Мідянка, і Андрій Любка, і Галина Малик, і Оксана Луцишина. Вони показують Закарпаття по-іншому.

Василь Шандро: Інтеграція в загальноукраїнський контекст не несе втрати ідентичності?

Олександр Гаврош: Навпаки, це модернізація ідентичності. Візьмемо того ж Петра Мідянку. Він бере пласт архаїчної лексики, яка вже навіть не побутує на Закарпатті, змішує їх з сучасною високо літературною лексикою і робить з цього зовсім інший проект. Мова весь час потребує оновлення.

Василь Шандро: За останні кілька років ви зосередилися на легендарних та напівреальних персонажах, життя і біографії яких обросли новими цікавими фактами. Який в цьому сенс?

Олександр Гаврош: Закарпаття має дуже довгу історію, але вона дуже мало прописана, і виходить, що у нас насправді дуже мало історичних діячів. А ще менше їх вписано в загальнонаціональний контекст. Такими чином, ми маємо таку собі анонімну історію Закарпаття. Це тому що населення було неграмотним, не було цієї провідної верстви, яка б створювала літературу, культуру, історію. А в 20 столітті, коли тільки з’явилось те, що можна назвати літературою, радянська влада поставила табу на цю історію.

Зараз у суспільстві великий запит на історію. Тому і той самий Мирослав Дочинець, який видав свій історичний роман, і Сергій Федака, який зробив два дуже гарних романи про Закарпаття, і я, у тому числі, намагаємось все-таки підняти це на загальноукраїнський рівень в дитячій літературі, драматургії та прозі.

Василь Шандро: Ваші герої, Пинтя і Ерделі, – це люди абсолютно різних світів, які об’єдналися десь у вашій творчості. Така радикалізація героїв – це вимушений крок, аби догодити і великим естетам, і людям із гарячими головами?

Олександр Гаврош: Сюди треба додати ще й Івана Фірцака, який був силовим атлетом, і Олександра Духновича, про яких я маю п’єсу і оповідання. Моя мета — створити пантеон, зробити загальнонаціонально відомими 5-10 імен закарпатців, які варті того, щоб ними бути.