Цьогоріч на Закарпатті святкували віковий ювілей поета-коломийкаря Ілька Гурдзана

... У цьому далекому верховинському селі, аж під самими Бескидами, проходив жалобний мітинг. Не стало Сталіна... Місцевий поет Ілько Гурдзан читав тут свої' вірші патріотичного змісту. Але в них не відчувалась аж надто сильна туга за вождем... Він закликав вірити в добро, справедливість, переборювати труднощі, сподіватися, що життя горян стане кращим. Цей чоловік не робив трагедії зі смерті Сталіна. Він пройшов пів-Європи і бачив, як живуть там люди. Тож надіявся, що і його земляки матимуть кращу долю. Мене зацікавив його виступ і після закінчення мітингу я звернувся до директора тутешньоїшколи Василя Удута з проханням познайомити мене з Ільком Гурдзаном.

.. .Селяни не поспішали розходитися по домівках. Із групою односельців вів бесіду і народний співець Ілько Гурдзан. Ми з директором школи також приєднались до гурту. Я запитав Ілька, чи може він дати мені прочитати вірші, які ще не надрукував. Він погодився і запропонував зайти до його хати, що була по-

Інад потічком, на крутому бережку. Ь ін жив одинаком. Запросив мене Р сісти на довгу дерев'яну лаву біля Метолу. Із-за святих образів витяг де-кілька зошитів, списаних друкованими буквами: писати навчився самотужки, бо до школи ніколи не ходив. Простяг їх мені, і я близько години перечитував його поетичні спроби. А сам Ілько, запаливши стару піпу, смачно покурював. У кінці я похвалив його за написане. А він говорить: «Надіюся ще за життя надрукувати свої вірші однією-двома книгами. Бо у них я писав і писатиму про нелегку долю верховинців, їх працю, віру в краще життя у наших горах».

Далі розмова пішла про долю його земляків, про події в країні, про Сталіна, який залишив цей світ. «Має щастя мій народ, що возз'єднався з братами по той бік Карпат. За післявоєнні роки сталися зміни і на Закарпатті. Бачиш, у кожному селі є школа, бібліотека, клуб, можна безкоштовно лікуватися, вчитися... Але народ очікував більшого. Люди у наших гірських селах злидарюють, не мають роботи. Хіба у наших горах треба створювати колгоспи? Влада забрала у верховинця все, що нажив він важкою працею. Колгосп у нашому селі на-

звали «Правдою». А яка то правда, коли людям за роботу не платять? Деколи кинуть десятину з врожаю

картоплі і трохи сіна, а грошей - ні копійки. Лихвар-єврей за старих часів - і той давав селянину за роботу в полі половину вирощеного врожаю чи кормів. А тепер люди мусять своє зароблене красти. До цього і'х доводять нові порядки, - запаливши піпу, продовжував знову. - Із села вигнали священика. Нас, греко-католиків, силою заганяють у православ'я. Кому заважає наша віра? Влада і ви, комуністи, кажете, що всі блага мають ділитись порівну. А в житті це не так. Один працює добре, інший лайда-кує. А платня - порівну. Сталін обіцяв народу комунізм. А коли настане цей рай? Невідомо! Людина живе у відведений Богом і

батьками час і чекати комунізму не хоче. Вона хоче жити по-людськи сьогодні. Тому багато людей не вірять цим солодким обіцянкам... А скажи мені, хіба можна утверджувати добро силою і страхом?.. Щось у цій державі не так, як мало би бути», - закінчив він свої думки.

-  А ви не боїтеся так відверто про це говорити? - питаю.

- Ні! Тебе не боюся. Бо знаю, що і твої батьки так думають. Та я не боюся нікого, бо кажу тільки правду, те, що наболіло. Не мовчав я за іншої влади. Мовчати не можу і тепер, бо то є не в характері верховинця.

- А де ж вихід, щоб люди в цих баґато-страждальних горах, як ви кажете, жили краще? - запитую я співбесідника.

- Звичайно, вихід завжди є, якщо його шукати і хотіти допомогти горянам. Раз уже створено колгоспи, то держава має допомагати їм кредитами. Землі тут для обробітку мало, а лише на Міжгірщині живе біля 50 тисяч чоловік. Тому тут необхідно сТвбрю-вати невеликі промислові підприємства. Ліс потрібно не вивозити кругляком, а переробляти його тут. Сподіваюся, знайдуться в державі та й у нашому краї розумні керівники, які будуть робити все, щоб народ жив по-людськи. Ось і вас, молодих, держава вивчила і надала роботу. Тож думайте, що варто зробити, щоб у горах верховинці не бідували.

Розмови з такими людьми, як Ілько Гурдзан, про долю і життя земляків були для мене великими уроками і університетами на все життя. Шкода, що проблеми 50-річної давності - безробіття, соціальний захист, стоять гостро на Верховині й сьогодні. А людям теперішні можновладці, особливо у передвиборні дні, знову обіцяють райське життя уже завтра: лише проголосуйте за ту чи іншу партію і блок. А після виборів мало чого зроблять, щоб люди жили добре. Бо в них є свої турботи - багатіти і надалі, а народ злидарюватиме. Сказав би сьогодні народний співець сучасним проводирям: схаменіться, бо погані ті пастирі, які пасуть лише самі себе.

Ім'я Ілька Гурдзана в нашому краї не забуто. В рідному Л ісківці його односельчанин, талановитий скульптор, художник Михайло Белень увіковічив Ілька Гурдзана пам'ятним знаком. Не встиг Ілько Гурдзан видати свої твори однією-двома книгами... Помер він у 47 років. Похований у Лісківці. Сподіваюсь, що знайдуться люди, які посприяють у виданні його творів.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати