Наталка Зотова. Журналіст – як хірург

Наталка Зотова нині є, мабуть, найбільш впізнаваною закарпатською журналісткою, адже її сюжети у випусках новин «ТСН» телеканалу «1+1» дивляться мільйони глядачів по всьому світу. Між тим сама Наталка залишається скромною, доброзичливою і завжди усміхненою людиною, котру люблять колеги і поважають чиновники. До Дня журналіста газета «НЕДІЛЯ» вирішила розпитати власкора «ТСН» про її роботу та захоплення. Не оминули і тему війни, адже Наталія, окрім всього, є ще й одним з найактивніших волонтерів Руху підтримки закарпатських військових.

– Наталко, знаю, що ви не є корінною закарпаткою. Розкажіть, як сталося, що оселилися в Мукачеві і стали тележурналістом.

– Справді, родом я з Івано-Франківщини, а навчалася у Кам’янець-Подільському університеті на філологічному факультеті (спеціальність – «Українська мова і література»). У Кам’янці й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. Він був курсантом військового училища. Коли закінчив навчання, отримав направлення на нове місце служби. Я перевелася на заочне відділення, здала екстерном третій курс і поїхала з ним до Німеччини. Це було якраз у період розвалу Радянського Союзу та падіння Берлінської стіни. Тоді офіцери багатонаціональної радянської армії мали визначитися, присягу якій країні приймають. Мій Діма обрав Україну. Це стало для мене приємною несподіванкою, бо він – корінний москвич і його батьки наполягали саме на Росії.

А от Закарпаття – це вже мій вибір. Дімі пропонували їхати у Самбір чи Мукачеве. Я обрала місто, в якому ніколи не була, але про замок якого читала багато казок та легенд. Спочатку ми потрапили на Берегівщину. Там три роки прожили у військовому містечку серед лісу. Коли почала розвалюватися армія, Діма звільнився і ми таки переїхали до Мукачевого. Кілька років не мали роботи. Чоловік ремонтував автомобілі, я готувала учнів до екзаменів, було, що торгувала на базарі якимось дрібницями. Але роботу не припиняла шукати. Якось відгукнулися з нашої ЗОШ №20 і взяли мене вчителем на заміну. Тобто якщо хтось із вчителів хворів, я проводила уроки. А потім на очі потрапило оголошення про пошук редактора для місцевого телебачення. Я подумала, що це за фахом, що потрібно буде редагувати тексти, а не писати їх. Тому дуже спокійно пройшла відбірковий конкурс. Шок був уже потім, коли у перший робочий день дали мікрофона в руки і відправили на зйомку.

– Пам’ятаєте свій перший сюжет на «М-студіо», а потім і на «1+1»?

– Звісно! На «М-студіо» вперше знімали святкування Дня пожежника у Будинку школярів. Тоді зі страху я принесла редактору не текст сюжету, а повністю занотовану подію десь так на десяток сторінок. Так і зрозуміла специфіку телевізійної “кухні”, й більше таких помилок не робила.

А перший сюжет для «ТСН» укріпив віру в себе, бо редактор не виправив жодного слова. Це був сюжет про фестиваль “Червене вино” у Мукачевому. Він вийшов в ефір 14 січня 2001 року.

– Своїм прикладом ви ще раз доводите, що освіта не є основним для роботи журналіста. А як гадаєте, які риси характеру потрібні, аби стати хорошим журналістом?

– Майже ті самі, що і для хірурга: холодний розум, швидкість, точність, велика відповідальність. Мені, наприклад, тривалий час бракувало холодного розуму. Я піддавалася емоціям, а вони – поганий порадник, коли хочеш бути об’єктивним. Крім того, емоції прив’язують тебе до сюжету і його герої стають частиною твого життя. Зрештою, одного дня усвідомлюєш, що повністю живеш для інших людей, а часу на своє життя не маєш зовсім. Тоді настає емоційне перегорання. Я з ним упоралася. І тепер чітко розмежовую роботу й особисте життя. Світ від цього не зупинився.

– Чи дружите ви зі своїми київськими колегами з «1+1»?

– За п’ятнадцять років у родині «ТСН» познайомилася з усіма журналістами, ведучими, операторами, режисерами, монтажерами і навіть водіями. В Києві буваю нечасто, але ці поїздки завжди дуже насичені й емоційні. Утім, столиця мене все ж виснажує. Я – провінційна людина і не змогла би жити в мегаполісі.

– Вам часто доводиться знімати «важкі» сюжети?

– Так, часто. Я – репортер, а репортер завжди працює в епіцентрі важких подій. Просто уявіть собі дзвінки, під час яких чуєш слова: «У мене донечка повісилася. Їй усього 14 років. Допоможіть». Або: «Я щойно втратив у ДТП онучку і невістку. Ще двоє онуків у реанімації. Винуватець утік». Це шок і біль, які потрібно приборкати, взяти камеру й мікрофон і поїхати на роботу. Навіть величезний досвід у таких ситуаціях не завжди допомагає «вимкнути» емоції. Це дуже важка ноша. І навіть якщо сюжети допомагають людям знайти справедливість, легше від цього не стає. Бо краще би такого не ставалося взагалі.

– Чи доводилося сюжетами допомагати людям?

– Таких випадків дуже багато, все ж «1+1» – дуже потужний і впливовий канал. Реакція влади на сюжети є завжди. Один з останніх випадків – це ув’язнення Павла Нагірного, екс-керівника хустської філії «Закарпатгазу». Він скоїв смертельне ДТП, втікав від правосуддя і навіть був у міжнародному розшуку. Ми зробили понад два десятка сюжетів про це, стежили за розвитком подій два роки і таки почули вирок.

З іншого – були відвойовані землі, скверики, прибрані сміттєзвалища, припинені незаконні будівництва та багато чого іншого. Окремо хочу підкреслити й сюжети для рубрики «ТСН-допомога», коли глядачі збирали кошти на лікування важкохворих діток.

– В тележурналістиці ви працюєте в парі з чоловіком. Бувало, що сварилися через роботу?

– Ніколи. Діма – мій оператор. Він є очима «ТСН». А я – журналіст. Я чую новину і про неї розповідаю. Ми доповнюємо одне одного, тому конфліктів практично не буває. Принаймні, серйозних.

– Дмитро зараз служить у війську, довгий час був у зоні АТО. Важко було його відпускати, а в плані роботи ще й звикнути працювати з іншим оператором?

– Мені досі важко говорити про це. Пригадую, ми стояли на вокзалі і чекали електричку. Він їхав на війну. Це було щось за межею дійсності, щось нереальне і дуже жахливе. Я дивилася на нього, слухала його голос, торкалася його руки і не знала, як маю відпустити. Не знала, чи побачу ще колись його, чи почую, чи доторкнуся… То колосальний життєвий досвід, який абсолютно нівелює усі набуті раніше цінності і підносить тебе на новий рівень у цьому житті.

Щодо роботи, то уже майже рік я працюю з іншим оператором. Жодних незручностей із цього приводу не відчуваю, бо сама монтую сюжети і «переганяю» їх, то ж менше залежна від роботи оператора. Десь у серпні ми знову почнемо працювати разом з Дімою.

– Ви дуже активно займаєтеся волонтерством. А чи пам’ятаєте, з чого все почалося?

– 31 травня минулого року у мене був перший досвід волонтерства. Моя колега Галя Ярцева попросила долучитися до організованої нею акції зі збору продуктів для військових і відзняти сюжет про це. Я почергувала у супермаркеті, відпрацювала сюжет, і це мене затягнуло. Вже за тиждень щось подібне організували в Мукачевомута інших районах. Пачка печива у благодійному кошику – такою було перша допомога бійцям рік тому. Потім пішли бронежилети, каски, приціли нічного бачення, тепловізори, джипи. Допомогу надсилали з Канади, США, Чехії, Словаччини, Німеччини, Австрії, Швейцарії.

Що змінилося з того часу? Змінилося бачення проблеми. Обурює, що за рік держава не спромоглася захистити своїх захисників і забезпечити їх усім необхідним. Уже й податки сплачуємо на АТО, і допомогу маємо з-за кордону, і волонтери уже працюють радниками у високопосадовців, а віз і нині там: солдати досі голі, босі, голодні.

З іншого боку, ми самі розбестили бійців. Бо подекуди їм легше прийти до волонтерів, ніж вимагати забезпечення у тиловиків. Іноді просять щось, ми передзвонюємо у тилову частину, а там все це є на складах. Маємо і кричущий непрофесіоналізм та інертність з боку вищого командування. Тож ми тепер зосередилися на покупці дорогих приладів, на реабілітації бійців, на допомозі у пошуку житла і на запитах до різних держустанов, щоб дати людям зрозуміти, чим займається влада і що роблять для перемоги чиновники. Для цього увійшли в законне русло і створили в Мукачевому громадську організацію «Мобілізація».

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що вивчаєте угорську мову і приділяєте багато часу саморозвитку. Зараз чим живете, окрім роботи і волонтерства?

– Я досі вчу угорську, це – надзвичайно важка мова. Намагаюся це робити шляхом перегляду художніх фільмів. Шукаю угорськомовний фільм і його українську копію, а потім влаштовую такий собі паралельний перегляд. Ще можу похизуватися вишиванкою, яку сама вишила. Нещодавно розмалювала маками стіну на кухні, але ще не розфарбувала. Дуже люблю куховарити. Випробовую старовинні рецепти: напій з бузини, хлібний квас. Маю вдома таксу і двох кішок. Не так давно купили акваріум, тож тепер вчуся доглядати за рибками.

– З точки зору досвідченого журналіста як оцінюєте закарпатські ЗМІ?

– Чесно? Не дивуйтеся, але я не маю телевізора уже вісім років, не передплачую жодної газети, а в інтернеті читаю лише заголовки новин. Це така спроба вберегти себе від зайвої інформації.

Відзначу лише одне: багато молоді зараз серед журналістської спільноти – і це мені подобається. Ймовірно, саме молодь змусить мене знову стежити за інформаційним простором регіону не просто по дзвінках від людей і власними зйомками, а своїми якісними публікаціями. Бо був період, коли багато місцевих ЗМІ скотилися до рівня жовтої преси і рясніли публікаціями, далекими від стандартів журналістики. Щодо сьогодення, то я не готова нічого коментувати й аналізувати. І ще раз підкреслю: причина не в якості журналістики, а в тому, що я поки що не слідкую за інформаційним простором.