Емма Зайцева, головний художник облмуздрамтеатру: «Мій улюблений одяг – джинси й футболки»

«На Закарпаття потрапили завдяки старшій доньці»

– Зі скупої біографічної довідки на вашому сайті я довідалася, що народилися ви в Рівному, а вчилися в Туркменистані. Чому так далеко?

– Ну, це ж була одна країна, СРСР, а в Ашхабаді ми мали родичів. От батьки й вирішили відправити туди дитину, щоб жила не в гуртожитку, а в них. Я хотіла потрапити на відділення «художник по костюмах», але тоді в Туркменському державному художньому училищі ім. Ш.Руставеллі набирали лише на «театральної декорації», тож вирішила не чекати чотири роки, а поступати туди.

– По театральній стежці ви пішли стопами рідних?

– Та ні, це було моє особисте захоплення. Я в Рівному навчалася в дитячій художній школі, а після училища, знов-таки, повернулася додому й працювала художником-постановником у місцевому муздрамтеатрі. Тут і познайомилася з майбутнім чоловіком Олегом Зайцевим, котрого до нас направили після Одеського художньо-технічного училища. Народилася донька, а коли їй було 4 рочки, я вирішила продовжити освіту – вступила до Рівненського державного гуманітарного університету. Олег, до речі, теж його закінчив.

– Як же ви потрапили на Закарпаття?

– Фактично, завдяки старшій доньці. У Насті була астма, рівненський клімат їй не підходив, і ми переїхали до Ужгорода – ближче до знаменитого тоді Солотвина. 4 роки возили її до алергологічної підземної лікарні, і таки вилікували. Тим часом ми тут «вкоренилися»: Олег почав працювати в Падіюні, потім у Художньому музеї ім. Й. Бокшая, я трохи згодом – у облмуздрамтеатрі.

– До речі, його головним художником ви стали в 28 років. Не було заздрості, якихось підкилимних ігор?

– Ну, принаймні нічого такого не помічала (Сміється. – Авт.). Я нікого не «підсіла», вакансія була вільною – нині відомий дизайнер Вікторія Гресь на той час уже поїхала з Ужгорода, Сергій Маслов емігрував до Канади, й років 3 театр обходився без головного художника. Я ж, прийшовши сюди, старалася з усіма триматися по-дружньому.

В умовах скрути театральні костюми здешевлює секонд-хенд

– А які обов’язки покладаються на головного художника?

– Він разом із режисером ставить вистави (а ще – різні концерти до ювілеїв, державних свят тощо) й дивиться, так би мовити, за загальною естетичною картиною й деталями: декораціями, костюмами, впровадженням сучасних технологій, нових матеріалів. Тобто режисер перед новою постановкою змальовує концепцію, те, що він хоче побачити на сцені, а я вже думаю, як це реалізувати. Ну, приміром, він каже: «Виходить красуня, знімає пальто, а на ній костюм – ах!» От я й ламаю голову, щоб було «ах!» (Сміється. – Авт.). А коли про історичні костюми йдеться, то, хоч ми це й вивчали колись, доводиться додатково книжки погортати, журнали, часом в Інтернеті попорпатися. Це велика робота.

– І в скільки обходиться, скажімо, найдорожчий костюм у нашому облмуздрамтеатрі?

– Якщо чесно, в умовах скрути дали 100 гривень – то в них і мусимо вкладатися. Коли ставили «Здрастуйте, я ваша тітонька», на всі костюми пішло менш як півтори тисячі гривень. Хоча, якщо робити все з нового, зараз і один може в стільки обійтися. Викручуємося якось. Перш за все дивимося, що б використати з наявного театрального гардеробу, іноді хтось щось із дому принесе, а ще секонд-хенди виручають: там часом знаходимо дуже цікаві деталі – якісь фрагменти на платтях чи шуби, яким можна дати друге життя, різні аксесуари, східні костюми. Виходить дешево і сердито.

«Мій улюблений одяг – джинси й футболки»

– А собі й донькам ви теж самі шиєте?

– Не доходять руки. Це якраз той випадок, коли «сапожник без сапог». У мене взагалі улюблений одяг – зручний: джинси й футболка, сорочка чи светр. Якось на Новий рік усім костюми поробила, а тут донька озивається: «А мені?» Довелося наспіх придумувати щось. Просто не вистачає часу на все.

– Ви з чоловіком обоє – творчі люди. Це допомагає чи навпаки? І хто «тягне» побутові справи?

– Допомагає, звісно. Іноді я навіть питаю поради в Олега. Він постійно відвідує наші прем’єри, буває й на монтуваннях, при цьому часом висловлює критичні зауваження. У побуті в нас теж нема особливого поділу, хто чим займається. В мене робочий день ненормований, тож чоловік без проблем може вечерю приготувати, і то дуже смачну!

– Дочки збираються продовжити сімейну театральну традицію?

– Старшій уже 23 й вона обрала собі іншу галузь – туристичну. Ми й не наполягали, щоб ішла по наших стопах, хоча Настя, фактично, росла в театрі. Молодша, восьмирічна Амалія, також частенько буває в мене на роботі, особливо під час канікул. Коли ставили «Здрастуйте, я ваша тітонька», вона всі арії напам’ять знала й наспівувала собі. Але зі сцени – соромиться. Вона в нас дуже скромна.

– І насамкінець: маєте якусь рожеву мрію, щось, що неодмінно хотіли б реалізувати?

– Мрії, звичайно, є – і в роботі, і в особистому плані, хоча я якось не дуже й розділяю ці дві сфери. Загалом я оптимістка й вірю, що все найкраще в мене ще попереду.