Закарпаття: Край сонця, вина і... розбійників

Щойно в ужгородському видавництві «Ліра» побачила світ книжка Таміли Висіцької «Опришки: легенди і дійсність». Вона унікальна вже тим, що це перша солідна монографія на тему закарпатського опришківства. Але ще разючішими є висновки хустської авторки про те, що опришки — не народні герої, а звичайні кримінальники. Що ж, це цілком у дусі сучасного розвінчування міфів. Але чи насправді все так однозначно, спробували розібратися ми, уважно дослідивши книжку Таміли Висіцької.

«Пограбування в підкарпатській Русі — явище звичайне»

Безперечною заслугою дослідниці є робота в Закарпатському обласному архіві й опублікування нею кількох десятків нових документів на тему опришківства. Це те, чого так не вистачає нашим історикам — вони переказують уже відоме, замість того, аби власноруч відкривати нові сторінки. Зі знайдених матеріалів особливу увагу привертають дві цитати.

У 1569 році Закарпаття відвідала віденська комісія, яка вивчала економічну ситуацію в краї. Одним із її висновків є такий: «Русини на всякоє лукавство готові злодії». А ось заголовок із чеської газети «Подкарпатські гласи» за 1935 рік: «Пограбування в Підкарпатській Русі — явище звичайне».

Тож чи варто дивуватися, що Закарпаття в минулому було розбійничим краєм. Цьому сприяло кілька факторів. У їх числі — глибока периферія і віддаленість від столиць, зубожілість населення і неможливість мати нормальний заробіток, праліси, які вкривали дві третини області, та гірська місцевість. А ще — близькість кордонів, що сприяло швидкій втечі від закону.

По суті, маємо ще один закарпатський бренд, який до сьогодні розкручений лише в особі Миколи Шугая. Ім’я цьому бренду — розбійники, або як їх прозивали в Карпатах — опришки.

На думку авторитетних дослідників, слово «опришок» походить від латинського «oppressor» — «порушник». Латинською мовою вели документацію аж до ХІХ століття. Тож із книжної мови це слово потрапило і до народної. Однак народ не вкладає негативного змісту у назву «опришок». Навпаки — воно має позитивне забарвлення, хоча насправді йдеться про те саме розбійництво.

Парадоксально, але в нещодавно виданих у Харкові «Розбійницьких скарбах (казки про розбійників)» чи не половину об’ємної книжки займають саме закарпатські тексти. Те саме стосується і відомого збірника народних переказів «Ходили опришки». Жодна область не створила стільки фольклору про розбійників. А це значить, що, по–перше, розбійництво було розповсюдженим на Закарпатті явищем, а по–друге, народ його оспівував, а значить, йому співчував.

«Найбільшу перепону для переслідування злочинців становить неприязнь місцевого населення до жандармів»

Таміла Висіцька наводить документи судових розглядів різних років і навіть століть. Бачимо з них грабіжників, убивць, дезертирів, яких доля змушувала братися за сокиру чи карабін. На жаль, виявлених документів не так багато. Це дещиця з того, що представляло розбійництво на Закарпатті. А по–друге, розбійник розбійникові — не пара.

Робін Гуд теж порушував закони, грабував і вбивав, але чомусь англійці ним дотепер пишаються. Хоча, напевно, якщо прочитати судові документи того часу, то будемо мати таку ж картину, яку виявила і Таміла Висіцька. Але чи варто писати історію тільки на документах звинувачувальної сторони? Сторони зацікавленої, яка захищала існуючий порядок речей?

Це все одно що розповідати про український визвольний рух очима НКВД. Думаю, що протоколи допитів у сталінських казематах мають історичну цінність, але базувати на них висновки про суть цього руху не варто.

На жаль, народ, із середовища якого виходили опришки, був майже неграмотний, тому ніяких документальних свідчень після себе не залишив. В анналах історії збереглися хіба що судові розгляди. Але народ залишив інше — фольклор. І це було відповіддю на офіційні звинувачення різної влади — угорської, австрійської, чехословацької, яка, проте, ніколи не була своєю, рідною. І спілкувалася з цим народом завжди чужою мовою і чужими законами.

«Нещасним є той народ, героями якого є опришки» — робить категоричний висновок Таміла Висіцька. А що робити, якщо перші свідомі інтелігенти цього народу з’явилися лише у ХІХ столітті? Що було робити народу скотарів і лісорубів, який постійно визискували чужі пани та держави, для котрих він був «хлопом», «бидлом», «вонючим русином»? Без власної провідної верстви він спромогався лише на ось такі неусвідомлені протести проти системи, в якій цей народ був найупослідженішим.

Звідси й оспівування розбійників як одчайдухів, які, на відміну від більшості, все–таки виявилися здатними до дії. Адже грабували в основному заможних і маєтних людей, яких ніколи біднота не любила. До того ж, як правило, це були чужі пани — іншої віри і мови, бо своїх у середньовіччі не було. Тому й дивилися на ці розбої як на Божу кару, помсту, акт справедливості, вчинений руками таких кримінальників–героїв.

Зрештою, якби тепер пограбували когось із найбагатших людей України, думаю, що більшість українців не вельми співчувала б пограбованому. Бо добре знають, як це багатство на народних сльозах здобувалося. А за часів кріпаччини багатіти можна було, тільки нещадно експлуатуючи тих, хто працював на панському полі. Звідки ж тоді взятися співчуттю?

Навпаки — пісні і легенди складали не про жертв, а про Пинтю, Довбуша чи Яношіка, які змогли відплатити хоча б кільком десяткам народних кровопивць.

Ті ж чеські «Підкарпатські гласи» зазначають, що «найбільшу перепону для успішного переслідування злочинців становить велика недовіра і неприязнь місцевого населення до жандармів. Під час зустрічей на задані питання більшість мовчить або каже, що нічого не знають... Пасивність населення стоїть на перешкоді найвищим наказам про швидке реагування. Донині від населення не надійшло жодного звернення про переслідування обох розбійників». А це ж 1935 рік!

При шаленій нагороді (5 тисяч крон!) за голову Юри Кливця він «має можливість ходити від одного знайомого або родича до другого, де його старанно переховують».

«І будете гинути за те, що так мерзенно насмішкуєтеся над бідним народом»

Тут є та важлива інтонація, яку не вловила у своєму дослідженні Таміла Висіцька. Чому цього кримінальника усі «старанно переховують», а не видадуть чехам за великі гроші?

До речі, Юру Кливця так і не впіймали. Він розчинився в Карпатах назавжди. Як і не впіймали чехи Миколу Шугая. Його зарубали свої, але ж не видали, не зрадили, не виказали чужим.

Звідки ця народна солідарність довкола кримінальників? Просто народ у них бачив щось більше, ніж просто грабіжників. Чого, на жаль, не побачила авторка.

Вона цитує унікальний документ, знайдений нею в архіві. (Калап долу!). Це лист, який написав Юра Кливець у 1936 році до жандармерії. І навіть у цьо­му посланні простого селянина–грабіжника є відповіді на запитання, які ми ставимо.

«Я знаю, що пропащий, але мені вже байдуже. Маю 28 років. І за своє життя не пізнав ніякого добра, лише постійну біду. Чи буде шкода залишати такий рай, чи ж плакати про те, що якби хотів, то ваших могло бути уже 50 мертвих (жандармів. —Авт.). Скільки разів ваших могло загинути і по 5 одночасно, не огледівшись, із якого боку! І будете гинути за те, що так мерзенно насмішкуєтеся над бідним народом. Обходитеся з ним гірше, ніж із свинями. Думаєте, що русин дурний? Та ні, тільки узнаєте потім!

Відібрали від нього можливість пристойного громадського життя, і ще за то насміхаєтеся! І цей дурний народ чекає від вас якісь милостині і чуда від вашого товстопузого. При такому погляді ковтає слину замість хліба».

Хіба це не протест — і соціальний, і національний. Дикий, нерозумний, кривавий, але протест, непримирення з ситуацією. Хіба йдеться про звичайний грабунок?

Тому й не могли спіймати Юру Кливця сотні жандармів. Бо все одно, вони були чужим і чужинським елементом для цього народу. Уособленням системи державного насилля, за якої більшості верховинців жилося вбого і важко.

Таміла Висіцька старається дати відповіді на питання: «що» і «як» чинили розбійники. Але залишається ще головне запитання — чому вони це робили? І чому зараз народ не оспівує сучасних кримінальників? Може, десь тут і заховане оте зерно істини — у житті самого народу, його самовідчутті в ту чи іншу історичну епоху.

Народними героями, на думку дослідниці, є партизани. Але хіба партизани не грабують, не палять, не вбивають, не підривають? Хіба для влади вони не є кримінальниками і терористами, як були для неї опришки? Це нагадує давню суперечку: чим шпигун відрізняється від розвідника? А нічим! Усе залежить від того, на кого він працює — на нас або проти. Так і у випадку з партизанами та опришками.

Ніхто не робить з опришків ангелів, але не варто робити з них і провісників пекла. Якщо народ зберіг ім’я Пинті через 300 років, про якого майже не маємо жодних біографічних відомостей (навіть року народження не знаємо, навіть точного імені!), то очевидно це була непересічна постать, і вона заслужила на таку пам’ять. Якщо мукачівський князь Ференц Ракоці ІІ, який очолив угорське повстання проти Австрії, називає Пинтю Хоробрим і вельми тішиться, що опришківська ватага поповнила лави його війська, то це хіба не визнання військового і народного авторитету? Ачей, звичайна банда головорізів не укріплювала би його армію, а навпаки — підривала.

Якщо з нашого розбійника Миколи Шугая чехи зробили справжній культ і сотнями їдуть щороку на його могилу в Колочаву, то чому ми ним маємо ганьбитися і не бачити в ньому щось більше за звичайного дезертира–грабіжника?

Усе це — наша історія. І якщо народ не має ким пишатися в середньовіччі, окрім як опришками, то це не вина народу. Це його доля. І в неймовірних жорнах історії він таки вистояв.

І саме легенди про Довбуша чи Пинтю — нескорену силу, яка здатна на опір, і додавали нашому народу волі до життя.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати