Заочне знайомство із Дмитром Воронцовим та Віктором Губським відбулось у мить, коли в редакції ми почули їхні голоси з радіоприймача — хлопці були гостями однієї з місцевих радіостанцій. Ще тоді подумалось, що вони могли б стати гарними співбесідниками і для нас та розповісти чимало цікавого з власних подорожей. А вже за кілька годин мандрівники самі з'явилися на ґанку редакції — із заплічниками та собакою Джульєтою, яку ласкаво називають Жужою і яка, певно, є першим псом-мандрівником-”автостопером”.
Розмова наша аж ніяк не відбувалась у форматі інтерв'ю — ми невимушено говорили з хлопцями про все потрохи: про Академію вільних мандрів, про Джульєту, про Революцію Гідності, про майбутнє України та сучасне Росії, про війну... Але переважно, і це природно — про мандри.
І Дмитро, і Віктор опинились в Ужгороді вперше. Зате до цього встигли об'їздити десятки країн та міст, як от Росію, Білорусію, Грузію, Чечню, Казахстан, Турцію тощо. Дмитро Воронцов — росіянин із Санкт-Петербургу, котрий працює у сфері рекламного бізнесу. Віктор Губський — мешканець Івано-Франківська, дохід отримує з ремонту комп'ютерної техніки та мобільних телефонів. Відповідно, до офісу чи якогось іншого сталого місця роботи жоден із них не прив'язаний. Тож, виконуючи замовлення, підзбирують потрібну на чергову подорож суму і по завершенні за деякий час завжди рушають у путь. На двох мають 20-річний стаж “автостоперів” — по 10 років кожен. При цьому, більшу частину життя проводять у дорозі: кажуть, що мандрують в загальному 70% часу.
Те, що в обласний центр Закарпаття хлопці прибули разом — “продумана випадковість”: обидвоє мають статус членів Академії вільних подорожей, заснованої Антоном Кротовим. Росіянин Дмитро Воронцов, розповідаючи про Академію, називає її “всесвітнім братством, всесвітньою естафетою доброти”. Організація ця — такий собі “клуб мандрівників”, які за допомоги світової павутини домовляються про “вписку” на нічліг один в одного, з часом віддячуючи дозволом ночівлі вже у своїй хаті тому з “академіків”, хто цього потребує. Така форма взаємодопомоги дозволяє подорожуючим автостоперам не витрачати зайві кошти на хостели чи подобові квартири. В такий спосіб хлопці “вписались” і в Ужгороді.
Розповіли, що на “крайній захід” України потрапили вперше. І з захопленням зауважували, що, як зазвичай в Україні, зустріли їх тут тепло і дуже гостинно — дівчата, котрі згодились хлопців прийняти, “навіть зварили дуже смачний борщ”. І чотирилапа попутниця хлопців Жужа не стала для ужгородських панянок причиною відмовити у поселенні гостей.
Джульєту, розповів франківець Віктор Губський, він колись підібрав на автобусній зупинці — тоді Жужа була ще 4-місячним полишеним цуценям, яке тремтіло на вулиці під рясним дощем. Віктор забрав пса додому, відходив і відгодував, а вже за два місяці, як Джульєті виповнилось пів року, вирушив у подорож вже із кудлатим другом. З того часу вже більш як півтора роки Жужа супроводжує Віктора в усіх його мандрівках. Вихована, виважена та розумна, вона абсолютно спокійно веде себе у чужих автівках, коли водії погоджуються підвезти подорожувальників.
Таки доленосно знайомство Віктора із Жужею трапилось в останні роки, а не раніше. До... його місячного полону в Чечні у 2009 році. Про полон франківець у ході розмови розповів як про щось буденне: вирушаючи у подорож до Чечні, каже, морально готувався до можливих неприємних сюрпризів. Тим більше, зважаючи на тодішню другу чеченську кампанію. І неприємний сюрприз таки стався: хлопця підібрав водій вантажівки, в якій невідомі, що підсіли трохи згодом, оглушили мандрівника із подальшим взяттям у полон. У полоні, розповів Віктор Губський, його разом із сімома російськими військовиками чеченці тримали упродовж місяця. Жили бранці у споруді, схожій на сарай, звідки на відкрите повітря їх випускали лише надвечір чи вночі. Але й так, зазначив подорожанин, можна було зрозуміти, що ставляться до них як до гостей, хай і полонених — жили “арештанти” при якійсь хаті з тином, але аж ніяк не в підвалі чи ямі, в якій зазвичай тримають “смертників”. Навіщо аж місяць їх утримували під замком, Віктор достеменно не знає й досі: викуп за нього не просили, а російських військовиків на чеченських бійців не обмінювали. Так і вивезли за деякий час усіх бранців із мішками на головах та документами приблизно за 50 км від Грозного і лишили при дорозі, попередивши — в майбутньому сюди не потикайтесь.
Росіянин Дмитро Воронцов полону за плечима, на щастя, не має. Зате встиг отримати від затятих прихильників “русского мира” на батьківщині “клеймо” прихильника та вболівальника України. У Дмитра на руці — жовто-блакитна стрічка, у фотоальбомі — наліпка “Я люблю Україну”, у наплічнику — збірка “Українська кухня” та Атлас автомобільних шляхів України. Не дивно тож, що в Україну автостопер приїздить вже вдванадцяте. Востаннє прибув сюди ще наприкінці минулого року, 28 грудня — аби зустріти 2015-ий на Софіївській площі у Києві, відпочиваючи від російської пропаганди хоча б у новорічну ніч. Рік тому, у часи Революції Гідності, розповів Дмитро, аби не опинитись під пропагандистським впливом ідеологів і знаючи про Україну не по розповідям, а із власних подорожей, він встиг побувати на кількох Майданах в обласних центрах. І нині так само вивчає перебіг та наслідки російсько-української війни на власні очі — спілкуючись із українцями та висловлюючи жаль з приводу анексії Криму і кривавого жаху, що зчинила Росія в Україні. Й кому-кому, а Дмитрові достеменно зрозуміло: те, що нині коїться, матиме прогнозовано страшні наслідки найперше для агресора — Дмитро Воронцов є випускником Санкт-Петербурзького державного університету зі спеціалізацією “історик політичних партій”.
Разом з тим, росіянин переконує: агресія його співвітчизників щодо України продиктована надто потужною пропагандою, розгорнутою Кремлем. Опиратись якій навіть і подеколи освіченим інтелектуалам буває важко. Каже — кремлівська пропаганда сьогодні набула нечуваного розмаху, ллючись на обивателя звідусіль. Навіть у дитячих програмах пси заявляють про бажання ставати службовими військовими собаками, “щоб охороняти країну”, а заклики-агітки вступати “в лави російського війська” всуціль розклеюються в громадському транспорті...
Після нетривалої і неквапливої розмови зат горнятком закарпатської кави франківець та пітерець зазбирались — до вечора, коли планували вирушати в дорогу, мали залагодити ще деякі "місцеві" справи. За п'ять днів мандрівники вже будуть на Дніпропетровщині — на традиційному зльоті членів Академії вільних мандрів. І мають надію, що в Ужгород вони навідались не в останнє і в майбутньому місто знов, як і нині, гостинно зустріне романтиків-автостоперів.
Тетяна Кашуба, Закарпаття онлайн