«ДОВОДИЛОСЯ УСЕ ПОЧИНАТИ НАНОВО»

- Якою була ваша реакція на пропозицію співпраці? Який час до цього ви перебували на Сході? 

- Я ніколи не був на Сході, навпаки – тільки на Заході. Їздив у Європу, США, Скандинавію, побував у багатьох країнах, однак у східному напрямку далі Києва не був. Коли дізнався про призначення на посаду губернатора Геннадія Москаля, одразу припустив, що можу отримати від нього таку пропозицію. Знаю, що він кільком людям пропонував цю роботу, але ті відмовилися. Ми з ним дуже давно співпрацюємо, я був керівником його прес-служби, коли він обіймав посаду губернатора Закарпатської області у 2001-2002 роках. До 2012 року, коли в місті працювало його представництво, як народного депутата, очолював громадську приймальню. У нас завжди були тісні контакти, тому я не здивувався такій пропозиції. З Москалем доводиться працювати практично безперервно, але робота з ним дуже цікава. 

- Як родина сприйняла таке рішення?

- Дуже негативно. Це найважче і найболісніше запитання й досі. Дружину всі питають, як вона взагалі мене відпустила, зважаючи на те, що у нас двоє дітей. Я спілкуюся з ними скайпом, телефоном, але відстань понад 1,5 тисячі кілометрів відчувається. 

- Чи дуже болісною була адаптація?

- Перші 3 тижні звикнути було дуже важко. І не зовсім в тому справа, що це інший регіон і нові люди, а в тому, що умови для роботи були дуже складні. Геннадія Москаля призначили 18 вересня, він наступного дня перевів обласну адміністрацію зі Сватового в Сєверодонецьк. Там усе починалося з нуля, я взяв свій ноутбук, фотоапарат, диктофон. У нас є всього один автомобіль на всю адміністрацію, який під час захоплення ОДА був у відрядженні, тому не дістався сепаратистам. Ось цим 9-річним «Фольксвагеном» і користується Геннадій Москаль. Усе обладнання, техніка, документація – залишилися в приміщенні ОДА в Луганську. Тут доводилося усе починати наново, а грошей на це фактично немає. Усі в нашому департаменті працюють, використовуючи свою техніку. Зараз трохи легше, але все тільки в процесі налагодження. 

Я очолюю департамент, у нього входить кілька управлінь. За минулої влади у Луганській ОДА штат департаменту складав 24 особи, зараз – 9. Більшість колишніх працівників виїхали до Росії, 7 чоловік переїхали з нами до Сєверодонецька, плюс один працівник – місцевий. Дев’ять спеціалістів таки замало. Зараз ми фактично працюємо в режимі прес-служби. Сьогодні Донецька і Луганська області є територією особливої уваги, ми ж надаємо необхідну інформацію.

- А як щодо місцевих ЗМІ? 

- Загалом їх тут не дуже багато. Головні обласні видання були дислоковані в Луганську. На базі колишнього обласного телебачення працює сепаратистський канал «Луганськ-24», який пропагує лідера так званої ЛНР Плотницького. Сигнал із «Луганська-24» іноді доходить навіть до Лисичанська (контрольована Україною територія за 5 кілометрів від Сєвєродонецька). Є ще кілька сепаратистських ФМ-станцій, коли ми на виїзді у прифронтовій сільській місцевості, то я маю можливість їх послухати. Часто чую і нашу інформацію, яку ми офіційно поширюємо, єдине – вони використовують її на свій лад. Зазвичай, до нас офіційно з цих станцій по коментарі ніхто не звертається.  

«ДІАЛОГ ДАЄ ВІДЧУТНІ ПЛОДИ»

- Говорять, що проблема діалогу між жителями Заходу і Сходу криється і в тому, що більшість українців зі східних областей мало подорожують, і не тільки за кордон, а й взагалі – в інші регіони країни.

- Це дійсно так, у мене колега є по ОДА, дуже привітна, інтелігентна дівчина. Якось вона зізналася, що їй цікаво зі мною спілкуватися, адже до цього вона ніколи не комунікувала з жителями західної України, і це при тому, що це дівчина з самого Луганська. Думаю, що понад 90% жителів сільської місцевості ніколи не виїздили за межі своєї області, саме тому вони і вірять у міфи та легенди про страшних мешканців Заходу, які начебто здатні відрізати язика за незнання української мови. Саме тому, коли прийшли наші війська, вони й кидалися під танки. Вони свято вірили, що на їхню землю прийшли окупанти. Другий потужний міф – про Донбас, який годує всю Україну, вони були переконані, що без них Україна – ніщо. Зараз у багатьох уже триває переоцінка. Звичайно, на це потрібні роки, це тривалий процес, але той факт, що місцеве населення більш нормально сприймає українських військових  — цьому доказ.      

- Як часто ви супроводжуєте у поїздках по місцевості очільника області? 

- Щотижня у нас кілька поїздок у прифронтові села. Це людина, яка поводиться дуже сміливо, певною мірою навіть безрозсудно. Наприклад, він категорично  відмовляється одягати бронежилет чи каску. Однозначно, він дуже прямолінійний, легко запалюється, але й легко відходить. Іноді ми веземо місцевим пенсії, адже «Укрпошта» їхати під обстріли не наважується. У супроводі БТР-ів і автоматників, беремо на себе відповідальність за доставку мільйонів гривень. Звісно, вишикуються черги місцевих селян і починаються питання, чи то докори типу «Скажите Порошенку, чтобы нас не обстреливал», ясно, що чути таке Геннадію Москалю образливо. Особливо, зважаючи на те, що часто він сам з електриками їздить на відновлювальні роботи у ці прифронтові села. Такі речі його запалюють, починаються словесні суперечки, які й потрапляють у ЗМІ. Москаль їздить у села, де в мирний час представники влади майже ніколи не бували, особливо за останні 10 років володарювання там Партії регіонів. Він їздить, і це дає свій ефект, коли приїздив перший раз – сприйняли в штики, другий раз приїхав з електриками, пенсією чи гуманітарним вантажем – вже м’якше, а наступні рази вже навіть підходили, аби зробити спільне фото з губернатором. Такий діалог дає свої відчутні плоди, люди бачать, що влада їх не кинула, не сприймають його, як ставленика Києва чи «хунти». Це величезний плюс.          

«ДІТЕЙ ТРЕБА РЯТУВАТИ»

- Чим зараз живуть звільнені міста?

- У Сєверодонецьку руйнувань не було, в Лисичанську одна багатоповерхівка була зруйнована. Зараз ці міста живуть як звичайні населені пункти, однак залпи артилерії за 20 км іноді чути. Знаючи, що я їхатиму на кілька днів до Ужгорода, водій губернатора попросив мене привезти жовто-сині прапорці в машину, адже там їх важко знайти. Хвиля такого відкритого патріотизму поки сюди тільки дістається, але там, де колись був Ленін, вже встановлено синьо-жовтий стяг. 

Своєрідну українізацію ніхто не проводив, там не заведено вітатися «Слава Україні!». Нещодавно до україномовної школи в Лисичанську приїздили губернатор і гості з Черкащини, вони відновили у ній пошкодження від вибухової хвилі, яка знесла дах, повиносила шибки й двері. Гості привезли подарунки, а діти влаштували невелике свято. І був серед делегації представник козацтва, він привітався з дітьми «Слава Україні!», на що отримав відповідь «Героям слава!». Однак коли в кінці промови сказав «Слава нації!» відповіді вже не було, бо діти просто не знали, як відповісти. До слова, діти від гостей отримали сертифікат для поїздки на Черкащину, щоб побачити визначні шевченківські й козацькі місця.    

- Від будь-якої війни найбільше страждають діти. Нещодавно у соціальних мережах ви писали про малечу, яку відправили у санаторії. Що можете розповісти про дітей війни?

- Нещодавно ми відправили групу дітей з фронтових сіл у Вінницьку й Одеську область. Це переважно діти з Трьохізбенки, Щастя, Попаснянського району. Цю ініціативу започаткував теж губернатор, аби дітей з небезпечних районів відвозили на відпочинок в інші регіони, особливо на західну Україну, щоб діти могли побачити, які там люди і розповіли своїм ровесникам та батькам. До слова,  батьки спочатку категорично відмовлялися, однак з часом справа пішла, діти щасливі телефонують батькам, розповідають про харчування, хороше ставлення. Проте винятки усе ж залишаються. До прикладу, кілька днів тому ми були у Трьохізбенці, звідти майже усіх дітей ми вже вивезли на безпечну територію. І тут зустріли 9-річного хлопчика з батьками, який тягнув санки з різними уламками деревини, які допоможуть зігрітися. Їх вони назбирали у зруйнованих артобстрілами будинках. Малий одразу почав обурюватися, чому я його знімаю, однак потім усе ж пішов на контакт. Звати його Андрій, до школи він не ходить, бо там живуть солдати, фактично він залишився однією дитиною у колись великому селі, усі інші вже виїхали на безпечні території. За словами хлопчака, ні він їхати не хоче, ні батьки не відпускають. Насправді, таких дітей дуже шкода, ми дали йому солодощів, але це обличчя, ці очі я запам’ятаю назавжди. Найстрашніший відбиток війна залишає на дітях. Дітей треба рятувати, їх усіх треба вивозити, аби вони не бачили цих смертей, не чули ці залпи. 

Згадалась історія ще про одного хлопчика – 10-річного Славка. Того ж дня, після знайомства з 9-річним Андрійком, ми проїздили повз блокпост біля Новоайдару і побачили хлопчика, який стояв навпроти з іграшковим автоматом у руках. На запитання, що він робить, малий відповів: «Я охраняю Украину от тупых рассиян». Виявилося, що батько дитини їздить на автобусі з надписом «Слава Україні!», а хлопчик, коли виросте,  хоче стати спецпризначенцем, і «оберігати увесь світ окрім Росії». Видно, дитина росте у патріотично налаштованій родині, однак справжня лють до ворога з малого віку - це погано, краще б ці діти ніколи не бачили того, через що їм довелося пройти. 

- З екранів там багато говорять про те, що Схід і Захід разом. Що думають про це місцеві?

- Це гасло там не поширене, воно непопулярне. Однак війна на Сході стала рубіконом, після якого настане переоцінка цінностей. Сьогодні ще й досі є несприйняття центральної влади, але уже немає такого відторгнення, як було раніше. Потрібен час і зусилля, аби лозунг «Схід і Захід - разом» став гаслом Донбасу.