Військовий капелан Іван Ісаєвич: «Я молюся, щоб не було третього Майдану»

Іван Ісаєвич під час зустрічі з тернопільськими обновлянами розповів про фронтовий побут, про те, чого не показують у репортажах журналістів та порадив, що потрібно робити в тилу.

«Хлопцям в окопах дуже потрібні священики»

Отець Іван розповідає, коли почалися події на Сході, не зміг залишатися осторонь.

– Я підтримував ще Помаранчеву революцію і був  на Майдані з перших днів до останніх, – каже капелан. – Мене обурило те, що після цих подій, такого сильного піднесення народ опустив руки і розчарувався. Цього не можна робити. Далі була Революція гідності. До неї ніхто не готувався, але після побиття студентів всі піднялися. Тоді я також був на Майдані і допомагав, чим міг.  Коли почалися події на Сході, вирушив до наших хлопців як офіційний військовий капелан.

За словами священика, ще три місяці тому у нашої армії був плачевний стан. Але зараз дуже багато всього змінилося – серед хлопців панує  сильний, патріотичний дух. І він дедалі більше зміцнюється. Не можна говорити, що в української армії немає зброї, засобів захисту. Можливо не така потужна, як у росіян, але все ж є і в достатній кількості, аби захищати рідну землю.

Отець Іван розповідає, що на передовій не вистачає військових капеланів. Доволі мало їх і в зоні АТО.

– У важкому районі Дебальцевого я працюю сам, – додає він. – Зараз там отець Іван з Чернівців, який мене підміняє. Священики зі Львова працюють в 25 бригаді, ще один в артилеристів і два отці православної церкви Київського Патріархату перебувають неподалік Артемівська . А от на передовій насправді бракує справжніх військових капеланів, але таких, які є у закордонних арміях, з військовою підготовкою, що можуть бути для солдатів водночас  і священиком, і психологом, і батьком, і солдатом.  Адже хлопці потребують спілкування, підтримки, розуміння. Священика, який буде поряд з ними у радості і біді, в окопах і під час боїв, бути готовим з ними померти, якщо буде потрібно. Хоча я прошу хлопців не говорити про смерть. Краще жити і виганяти ворогів з рідної землі. Адже є заповідь: «Не пожадай нічого, що є власністю ближнього твого». Якщо ти прийшов на чужу землю, то ти злодій. І той, хто виганяє тебе, то він є воїном, захисником, ангелом-охоронцем для своєї сім’ї. Якщо б ми перейшли на територію Росії і почали мстити, то ми б стали загарбниками. Священики зараз потрібні, щоб зняти жадобу до помсти. Мстити не треба. Потрібно вміти боротися, зупинити ворогів і жити далі.

«На Сході формується українська нація»

Бійці приходять до отця Івана зі своїми радощами і бідами, за благословенням або ж просто поговорити, відкрити душу.

– На війні багато людей змінюються, починають вірити в Бога, шукати в нього заступництва, – розповідає священик. –  Вони щодня бачать смерть, кров, постійно потрапляють під обстріли. ­Буває, сидимо вночі в окопах, не можемо заснути. А один з хлопців розповідає про те, як йому бракувало батька, адже він завжди був зайнятий і ніколи не знаходив часу на те, щоб поспілкуватися з сином. У таких непростих обставинах бійці починають відкриватися і розповідати про те, що досі не говорили нікому. Це дуже важливо, адже це і є навернення.  Там, на Сході формується українська нація. Приємно, що піднявся не тільки захід країни  і центр. Важливо, що серед нас багато хлопців із самого сходу і півдня. Просто цього так сильно не афішують у ЗМІ, щоб не накликати біду на їх родини. Вони вчаться в університетах, мають бізнес. Зізнаються: воюють за своїх дітей і їх майбутнє, щоб вони виросли і не були рабами, щоб ними не керували кримінальні авторитети. Одного разу я спілкувався з одним із бійців – йому 54 роки, він самодостатній чоловік: має бізнес, красиву дружину, дітей, прийшов на війну добровольцем. Я питаю його, чого ти  тут, а він каже: «Краще я тут буду боротися і тут загину, аніж вони прийдуть до мене додому. Я прожив уже 54 роки і багато у житті встиг. То нехай я тут буду, аніж 18-річні хлопці. Хочу, щоб вони хоча б до мого віку дожили». Дякуючи таким чоловікам, ми робимо багато і даємо добру відсіч нашим ворогам.

«Ми почали нищити нашу націю, коли стали купувати дипломи та платити за екзамени»

Отець Іван молиться, щоб не стався третій Майдан. Але боїться, що він буде. Про нього говорять там, на Сході, в окопах, ховаючись від обстрілів. Та на думку капелана, він не потрібен. Якщо ж буде,  триватиме не більше доби та принесе багато крові.

– Його не потрібно, треба, щоб змінилося щось в наших головах, – додає священик. – Нам варто навчитися добре контролювати політиків. Вони крадуть – це зрозуміло. Але ми не зможемо змінити все кардинально в одну мить. Багато в чому винні самі люди. Напередодні виборів мені телефонують  кажуть, що за голоси платять по 300 гривень і люди беруть ті гроші. З цим потрібно боротися.

Отець Іван розповідає, що серед бійців та керівництва трапляються різні люди. Дуже часто з журналістами спілкуються ті, що не мають жодних заслуг і не хочуть воювати, зате, коли приїздять ЗМІ або волонтери, то вони перші.

– Або ж, буває, хтось з майорів забирає гречку. Питаю, для чого тобі – віддай на кухню. А він відповідає: хай буде, може, пригодиться. Бувають різні абсурдні ситуації, але їх небагато і їх треба викорінювати, – зазначає Іван Ісаєвич. – Ми почали нищити нашу націю, коли стали купувати дипломи, а батьки почали давати дітям гроші на сесію. Українці почали деградувати, коли старости почали збирати гроші викладачу, щоб той поставив кращі оцінки. Це – абсурд. Але ми не говоримо про це. А саме від того все починається. Так, трапляються недобросовісні офіцери та волонтери, які заробляють гроші на допомозі АТО. Але їх мало і ми мусимо їх називати. Набагато більше є хороших, добросовісних людей, на яких тримається Україна. Просто ми дуже довго мовчали і були байдужими, зараз і споживаємо ці плоди.

У арміях ДНР і ЛНР добре платять, а «двохсотих» ховають вночі

Іван Ісаєвич інколи шокований жителями сходу та їх способом життя.

- У Дебальцево 80 відсотків алкоголіків та наркоманів, – розповідає він. –Складається таке враження, що у цьому містечку зупинився час, там процвітає споживацьке суспільство. Про тих чоловіків, які воюють на стороні ЛНР, ДНР місцеві мешканці кажуть, що вони поїхали на заробітки в Крим, адже там «сезон» і їм добре платять. А коли привозять «двохсотих», то ховають їх вночі. А на ранок можна побачити свіжі могили. Правду про такі смерті ніхто не говорить, зазвичай, кажуть: шота случилось в Криму. Там багато людей підтримують Україну, але вони дуже бояться, щоб це відкрито визнати, а ще бояться, що ми їх залишимо. Одного разу я поїхав у перукарню в Артемівськ. Я був у цивільному, але перукарка відразу запитала, чи я військовий. Каже, відчувається по запаху диму. Коли вона мене постригла, то обняла і каже: «Я вас дуже прошу, повертайтеся живим до своєї родини, але нас поки що не залишайте».

Найчастіше на Сході нам шкодять так звані  «божі одуванчики» -  старенькі дідусі і бабусі, які підходять до військових, просять їжу, а потім здають наші позиції ворогам. За кожен зданий блокпост їм платять по 100 гривень. За кожного вбитого солдата по 100 доларів, за офіцера – 500 доларів. Це дуже добрі заробітки.  А в Дебальцево в лікарню вони принесли кавуни і кажуть: «Беріте деткі, покушайте!». Хлопці скуштували, а потім їх ледве відкачали.

«Не кричіть хлопцям «герої», а відвідайте їх у лікарні»

На запитання, як ми тут, у Тернополі, можемо допомогти бійцям на Сході, отець Іван усміхається і каже:

- Ви тут можете зробити ще більше, аніж ми там. Головне – боріться із своєю байдужістю, контролюйте місцеву владу, не проходьте осторонь, якщо бачите неправду і несправедливість.  Потрібно молитися, писати листи, знімати відеозвернення, робити акції на підтримку українських воїнів, знімати і потім надсилати на Схід, –  додає капелан. – Там є можливість переглянути відео, прочитати газети, тому різні такі повідомлення для нас дуже приємні і дорогі. Для наших бійців надзвичайно важливі дитячі листи та малюнки. Вони навіть цінніші за якісь матеріальні речі, адже зігрівають душу і підтримують моральний дух, укріпляють бажання боротися. Тільки я би радив дітям і дорослим писати зворотні адреси, адже хлопці дуже хотіли б надіслати відповідь, подякувати, листуватися, потім приїхати в гості.  А ще я не підтримую того, що коли хлопці приїздять, їм кричать «геро»ї і плескають. Для них це дуже важко, адже вони потім приходять додому і їм хочеться плакати, плакати, плакати… Краще запросіть їх на обід, відвідайте в лікарні, поговоріть з ними, покажіть, що вам не байдуже те, що відбувається на Сході. Будьте активними і добре виконуйте свою роботу на своєму місці. Зміни відбудуться не відразу, не за рік і не за два. Але не можна опускати руки, зміни потрібно починати з себе, викорінюйте байдужість  і все в Україні буде добре.