В ужгородській "Ґражді" побачило світ поетичне «Заклинання болю» Віктора Грабовського

Найпростіше представити автора фразою, що це внук Павла Грабовського, отже, одразу виникнуть якісь асоціації, принаймні, неодмінно зринуть з пам’яті рядки: «Рученьки терпнуть…» Мабуть тому й сам Віктор Грабовський цього немаловажного факту біографії послідовно уникає, бо є самодостатнім і в прозі, і в поезії, і в публіцистиці, і в документалістиці… одним словом – у житті.

Чим дише пропонована книжка, про це найкраще мовить сам автор «Заклинання болю»:

«Часто в народі чуємо стосовно справжніх закоханих: “Вони пошлюбляться на небесах!”. Отже розуміємо, що ідеальні почуття здійсненні саме в духовному, вищому вимірі. Чому ж так остерігаємося, боїмось, а то й ненавидимо їх у земному житті?! Невже тільки через недовіру до ідеального?! Але ж недарма навіть недовірки мовлять про красиву пані: “Це жінка неземної вроди!”. Отже серцю не байдуже чуття духовного, тільки так воно й почувається повноцінним, одлічуючи час буття щедрої, усвідомленої  краси.

Адже чого бракує нам у цьому житті найбільше? Звичайно, Любові. Того всеосяжного, божественного почуття, котре, в силу певних обставин, здатне завдавати і неймовірного болю, примножуючи супутні йому емоції... Проте коли лють чи ревнощі полишають наші серця, їх обов’язково заступає радість умиротворення. Навіть без належного духовного підживлення.

Справді, серце людське хиріє, не споживаючи прекрасних почуттів! Саме тому воно мусить жадати краси, мусить її прагнути кожну мить, бо лише усвідомлення ролі краси у сотворенні гармонії почуттів убезпечить людство від матеріалістичного канібалізму, отже – здатне врятувати цей пропащий світ. Адже тільки усвідомлена віра в силу краси й спроможна рятувати…

Але ворог наш бачить рятунок лиш у плюндруванні краси! Зосібна – божистої краси людської гідності. Тож саме так, як належить, йому і воздасться… Бо все у світі цьому тримається на Господній – совісній – гармонії, на рівновазі почувань.

Щоправда, на жаль, далеко не всі вони – від Любові.

Якби земля і небо України, з її річками, гаями і птахами, не були милі нашому серцю, не підживлювали його міріадами невидимих світлоносних жил, чи змогли б Українці пережити, перемогти всі ті лиха й напасті, що випали на долю нашого народу?! Рідна земля не тільки годує, а й лікує: в її злаках і мінералах є все, потрібне душі та тілу. Як і мова. Саме тому, що, витворена з Ласки Божої, мова  живе у кожному звукові фольклору, назв хатнього начиння, збіжжя, дерев, птахів, рік, урочищ – вона, зцілюща та незнищенна в часових вимірах нації. Хоча й немає нічого вічного в цьому світі…

Отож, коли серце болить, воно застерігає: придивись пильніше до себе й усього, що діється навколо! Чи десь не кублиться лихо?! Адже, щоб не розрослося воно в горе-біду, мусиш якнайсумлінніше вивчати рідну мову, екологічні особливості своєї землі та їхню історію. Тільки так можна дорівнятися подвигові предків та протистояти облуді денаціоналізації.

Життєпис народу – метрика його походження й характеру. Мова – його душа. Негоже легковажити святинею на порозі всесвітніх випробувань. Адже, позбавлений ієрогліфа власної долі, себто “безпаспортний”, безрідний ти ворожий світові – таких остерігаються скрізь. Як ошуканців чи злочинців. І це так само потрібно засвоїти з дитинства, дорогий друже.

Тож нехай допоможе нам Господь!»

У поезії Віктора Грабовського це виглядає приблизно так:

КАЗАННЯ ПРО ЧИН

По берегах вічності ходить Сонце,

ходить Сонце в шлеях…

                                    Павло Тичина

Форма оживає змістом, і запам’ятовується –

сказав Учитель. Але зміст

має зійти як тісто –

мусиш явити його щоденним,

тяженним

тружданням душі,

без газетної фальші

й політичної

метушні.

Думку рухає

її націлена змістовність,

усвідомлена спрямованість чину.

Тож не наслідок пильнуй,

а причину!

Всесвіт уже зачекався 

на здвиг

у свідомості нашій,

чому ж не пустити мислення коней

на пашу?!

Коли сягаєш промислу Творця, 

втишуються смерчі, сумирнішають темні –

їх лякає дужче смерті

свята безмежність можливостей твоїх;

просвітлюються

погляди вдів,

які готуються стати

матерями…

Зачаття Слова

рухає

світами!

І кожен воїн ув оцім рядку

повинен знати ще зі сповитку,

яка він цінність

для твоєї тями.

Безтямність – ось найперша із причин,

чому ти не говориш, а кричиш.

Проте й трава

за тебе скаже голосніше,

якщо не відшліфуєш думку

й уві сні ще.

Благав у Господа Шевченко:

Ти всім нам, вкупі,

на Землі, єдиномисліє подай

і братолюбіє пошли…

А ми?! Чиї ми тут посли?!

На цій Землі, що хвора нами,

бо ми, невігласи і хами,

лише грабуємо

і нищим –

зробили з Нені кладовище.

То що ж бо віддамо  с в і т а м,

які цей шанс

дарують нам?!

Якої братньої любови, коли жадаємо лиш крови?

Землі чи ближнього – дарма…

Та тільки крови! крови! крови! –

єдиної для людства

мови.

Бо в нього іншої

катма.

Але не вірш – мені святий –

покличе серце до мети,

а – приклад, помислом сповитий,

явить нам,

як

Любов

творити.

Ходити у шлеях –

так Сонце ходить

і чесну родину

в коло виводить.

Із кола спровадять

не скоро ще…

Хай буде світові хороше!

Теги: Грабовський, Ґражда

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати