Володимир Симулик, вчений: "У 50 я ще не завершив усіх досліджень"

Він плідно трудиться в галузі фундаментальних досліджень з теоретичної фізики, виступає з лекціями та доповідями в університетах Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Росії, Болгарії, видає монографії, друкується в провідних світових журналах з фізики. Тобто, стає ученим із світовим іменем. У 2001-2004 pp. є заступником головного редактора та членом редколегії міжнародного журналу «Ареігоп» (Монреаль, Канада), з вересня 2004 року — член редколегії «International Journal of Pure and Applied Physics» (Делі, Індія).

Володимир Симулик — володар гранту «Вчені і викладачі» міжнародного фонду «Відродження» Дж. Сороса, двічі вигравав гранти Державного фонду фундаментальних досліджень України, опублікував понад 100 наукових праць. Нещодавно, у липні 2007 p., Міжнародним біографічним центром при університеті Кембридж (Великобританія) його зачислено у почесний список «Сто кращих вчених 2007 р.». Той Володимир Симулик, який живе посеред нас звичайним життям, ходить на роботу й назад пішки, у вільний час займається альпінізмом (майже десять років був головою клубу альпіністів та гірських туристів м. Ужгород), у ці дні зустрічає своє 50-річчя.

— Пане Володимире, яку формулу або рецепт ви запропонували б, щоб, як ви, потрапити в сотню кращих учених світу?

— Давайте спочатку зазначимо, що дана сотні — це лише окрема думка біографічного центру Кембриджського інте-ту. Щодо відповіді, то такі твердження вже формулювали незрівнянно кращі, ніж я. З відомих трьох пунктів, названих колись Альбертом Ейнштейном, мені до вподоби «Ставитися до життя, як до гри!». Додав би наполегливу працю, наукову інтуїцію, розкутість, свободу мислення і трохи везіння.

— У долі кожного з нас на певних етапах є людина, яка у той чи інший спосіб відіграє неабияку роль у самоутвердженні. Хто вона у вашому житті?

— У моєму житті було кілька таких постатей. Мій батько, відомий учений-філолог і педагог, з дитинства зумів прищепити мені любов до наукових знань і досліджень. В Ужгороді моїм учителем, науковим керівником кандидатської дисертації, був досвідчений учений, завідувач теорвідділу нашого Інституту Іван Кривський. З ним проводжу наукові дослідження, пишу статті й монографії і донині. В одному кабінеті зі мною трудився і часто обмінювались думками лауреат Державної премії України Омелян Сабад. У Києві доля звела мене з такими колосами, як Борис Струмінський та Вільгельм Фущич, які додали свого безцінного досвіду. Дуже шкода, що їх вже давно немає серед нас. Не обійшлося і без зарубіжних учених. Мені пощастило налагодити тісні наукові зв'язки з австрійським ученим Гансом Саллгофером, з яким зустрічався в його рідному Зальцбурзі понад десяток разів. Безпосередній учень відомого Нобелівського лауреата Ервіна Шредінгера, проф. Саллгофер передав мені секрет особливого духу наукових досліджень: потрібно відкинути догми, не боятися суттєвої новизни, не тріпотіти перед авторитетами, мати свою думку і відстоювати м, навіть усупереч думці наукової більшості (наукова істина, на щастя, не визначається голосуванням!).

— Словом, ідеться про дух сміливості?

— Так сміливість тут присутня, але, сказати б, справа — у розкутості, незаангажованості мислення та поведінки, зрештою — у свободі. Мій старший австрійський колега (зараз йому вже під дев'яносто) відіграв-таки значну роль у моєму становленні як ученого. А я, як бачите, не такий вже й самородок. Не було б згаданих учителів, не було б і великої частини моїх результатів, за що щиро завдячую їм усім.

— Чи можна навчити такому потрібному настрою наших аспірантів та студентів?

— Ні, на жаль, цьому не вчать ні в УжНУ, ні в інших вузах країни. Ну, як навчити такому в УжНУ, коли там, до прикладу, нещодавно кафедру ядерної фізики ліквідували? А ви кажете навчити таким тонкощам, як дух наукових досліджень?.. Коли обдарована молодь їде вчитися за кордон, то це, повірте, не лише з меркантильних економічних міркувань.

— Мені, наприклад, жаль, що обдаровані українці, особливо молодь, покидають Україну.

— Так, це правда. Але вченому там легше...

— Чому так?

— Ми — усі одинакові, рівні — переконували нас за часів Союзу, який панував сім десятиліть, а це - чимало. Іншими словами, совдепівський стереотип мислення, на превеликий жаль, укорінився в нашій свідомості настільки міцно, що ми донині гриземося тим, чому в сусіда хата чи машина краща? Це — по перше, а по-друге, — економічний, меркантильний бік питання. Наша держава суттєво недоплачує своїм ученим і педагогам. А це — фатальна помилка. Порівняйте зарплатню середнього чиновника і старшого наукового співробітника чи професора. А хто потрібен державі більше? Голодні вчені шукають шматка хліба за кордоном і ставляться до своєї держави так, як вона до них. Через кілька років доведеться купувати іноземні технології та за великі гроші — іноземних учених.

— Якими б мали бути кроки нової влади стосовно науки?

— Насамперед важливо зберегти й підтримати ті здобутки, які на сьогодні маємо. Перш за все - спадщину науково розвиненого СРСР. Не дай Боже щось ламати. Відтак не зібрати. Тільки еволюційний шлях розвитку дає прогрес. Ті, що кричать про реформування науки шляхом приєднання Інститутів НАН України до вузів, або невігласи, або виконують замовлення інших держав на повне знищення спочатку НАН України, а потім і України в цілому. Ні в якому разі не слід копіювати якусь модель — чи то американську, чи німецьку, навіть близьку, здавалося б, польську або російську. Тільки професіонали мають право приймати важливі реформаторські рішення! Отож хотілося б бачити значно більше професіоналів-науковців і у вищих органах державної влади. Звісно, ситуацію потрібно добре вивчити, проаналізувати на всіх рівнях й лише відтак прийняти відповідні рішення. Одна людина, в даному випадку я, не може бути суддею й порадником і давати готові рецепти. Надіюсь, я попередив, чого не слід робити, а що робити — цього навіть Чернишевський не знав.

— Між іншим, чи існує якийсь критерій вимірювання таланту вченого?

— У природничих науках існує чіткий критерій - це індекс цитування праць певного вченого у публікаціях інших авторів. У інших науках цей критерій теж є об'єктивним, хоча і не такою мірою, як у природничих. Зараз, заклавши списки літератури з різних статей (можливо, й з усіх наукових статей) у пам'ять комп'ютера, легко визначити, на кого і на які роботи посилаються інші автори. При цьому неважко врахувати рейтинг журналу, де автора процитували, його тираж тощо. Це і є індекс цитування, або рейтинг того чи іншого автора. Частковий рейтинг легко знайти в інте-рнеті. Частковий, бо на сьогодні ще не всі статті там охоплені. Наприклад, натиснувши google.com, потім Simulik, легко переконаєтесь, чи варто було брати у мене інтерв'ю. Попрацювавши на інших серверах, запустивши пошук по ключових термінах з моїх досліджень, знайдете в цілому кілька сотень посилань. Це буде вже майже повний список.

— Для вас як для вченого - це багато чи мало?

— Зробіть порівняння. Адже в порівнянні все і пізнається. Наприклад, на Нобелівського лауреата Шредінгера знайдете тисячі посилань. Щодо мене. На українському рівні - значно вище середніх показників. У порівнянні зі Шредінгером та справді вченими з великої букви — мені соромно. Єдине виправдання: у 50 я ще не завершив усіх досліджень.

— Перше посилання на себе пам'ятаєте?

— Так. Саме тоді вирішив залишатися в науці. Доти — сумнівався в собі.

— Якою публікацією найбільше пишаєтеся?

— Завжди — останньою. Інколи в ній лише невеличкий крок уперед, але він цінний для нас, авторів, бо лише додаючи такі кроки, можна досягти справжнього результату. Як виняток, згадаю передостанню, а це книга «Що таке електрон?», яка вийшла англійською мовою у Монреалі. Це збірник статей під моєю редакцією, який містить 17 статей авторів з 14 різних країн світу. У тому числі й дві мої статті. Вдалося об'єднати колективний розум та зусилля основних фахівців, що працюють у цій галузі. Радий, що разом із своїм іменем поніс у світ добру згадку про наш інститут, Ужгород, Закарпаття. Мабуть, саме цей вдалий проект звернув на мене увагу складачів списку 100 кращих.

— Як щодо туризму та альпінізму?

— Таке хобі неможливо занедбати. Двічі на місяць - обов'язково в горах. Майже готова моя книга «Горы, которые рядом». Це добре фотоілюстрований збірник майже 200 пішохідних маршрутів по Українських Карпатах. Гадаю, вона знайде свого читача. Крім того, це данина вдячності друзям-альпіністам. Якби не пройдені разом з ними маршрути, не виглядав би я так добре на свої 50...

— Подейкують, що ви декілька разів відмовлялись від спокусливих пропозицій працювати за кордоном. Чому? Вам не потрібні гроші?

— То правда. І гроші потрібні, але їх можна заробити й інакше. Наприклад, за популярну книгу про туризм. Але не варто робити з мене патріота, від якого завжди лише крок до ідіота. Тут дещо інше. У мене тут багато незавершених справ. Я зобов'язаний їх закінчити. Такі правила. Далі ще є сім'я, донька, якій треба забезпечити освіту не гірше, ніж мої батьки це зробили для мене, є рідні, близькі, друзі та учні — фізи-ки-теоретики, друзі та учні-альпіністи. Я їм потрібен. Ми ж відповідальні за тих, кого приручили. Тому я залишаюся тут, на рідній землі. Доки тут є у мене серйозні справи.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати