Йосип Бабинець. Його творчість – це постійний потяг до світла, гармонії і радості буднів

Йосип Бабинець – митець, який упродовж усього творчого життя зберігає, продовжує і примножує традиції закарпатської школи живопису. З його іменем нероздільно пов’язана її історія.

Йосипе Михайловичу, Ви пам’ятаєте, коли вирішили вступати до художнього училища?

Зізнаюся, що рішення прийшло досить спонтанно. Батько мріяв, щоб я став паном учителем. На той час це було престижно. Я заперечень не мав. І разом зі своїм товаришем Іваном Мулесою поїхав до Ужгорода вступати до педучилища. Але не судилося. Ми «успішно» завалили екзамени, і коли постало питання, що робити далі, то вирішили вступити до художнього училища. Спроба виявилася вдалою. Ось так я став студентом. Моє рішення було, можливо, трохи несподіваним, але не випадковим, як показало життя.

Чим запам’яталися Вам студентські роки?

Вони буди дуже важкі. Ні фарб, ні олівців, ні навіть гумок не купиш. Матеріали для занять живописом були неякісні, що ускладнювало процес навчання і, звичайно, дратувало, адже якість твору та матеріалів взаємопов’язана. Певною мірою запам’яталася також тіснота в аудиторіях, де доводилося освоювати ази образотворчості, особливо на перших етапах навчання. Це створювало незручності, але чи могло тоді бути інакше? Мої студентські роки пройшли в дорозі, адже на навчання в Ужгород я доїжджав із Зарічова. Коротко кажучи: поїзд – училище – поїзд.

Ваші улюблені викладачі.

Моїм першим учителем з фаху був Шандор Петкі, нині вже трохи несправедливо призабутий. Рисунку мене навчав спочатку Ернест Контратович, а згодом, на другому курсі – Вільмош Берец. Нам пощастило з викладачами. Вони були талановитими педагогами і хорошими практиками. Вміли не тільки роз’яснити, як потрібно зобразити щось, а й могли власноруч зробити це. І ще, що важливо, ми, студенти, між ними почувалися рівними. Особливо добре ставився до нас Адальберт Ерделі, який навчав мене живопису на третьому курсі. Не можу не згадати і Йосипа Бокшая, котрий вів у мене роботу в майстерні. А щодо того, хто мій улюблений викладач… мені важко когось із них виділити.

Хто, на Вашу думку, мав на Вас найбільший вплив? Кого вважаєте своїм учителем?

Думаю, що найбільше я навчився у Бокшая та Ерделі. З Бокшаєм ми їздили на пленери, які часто проводилися на околицях Ужгорода. Незабутнє враження справив на мене Ерделі. Це людина особливого складу. Ерделі був дуже інтелігентний чоловік, завжди у випрасуваному одязі, акуратний і підтягнутий. Курив французькі сигари, що свідчило про його високий соціальний статус. Справжній аристократ… А у спілкуванні дуже простий і доступний. Він був «продуктом» іншого, буржуазного світу, людиною, що сформувалася ще за часів Австро-Угорської імперії. Освіту здобув у Будапешті, удосконалював майстерність у Мюнхені, Парижі. Саме через своє «буржуазне» минуле Ерделі вже з кінця 40-х років зазнав переслідувань з боку нової влади, що фактично не припинялося до кінця його днів. Він ніяк не вписувався в рамки соцреалізму. Був чужий у новому суспільстві, яке брати зі Сходу будували на Закарпатті. Ерделі не хотів чи не міг  перебудуватися. Він був безпосередній, як мала дитина… Бокшай і Ерделі наче вода і вогонь. Художнє життя на Закарпатті крутилося навколо цих двох митців, як Земля крутиться навколо Сонця. Для всіх студентів училища вони стали справжніми авторитетами. Їх поважали, до їхньої думки дослухалися.

Як склалося життя після закінчення училища?

Доля занесла мене у Київ, де я мав намір вступати до художнього інституту. Хотілося також навчатися і в хореографічному училищі, бо тоді дуже захопився танцями. І я таки вступив до Київського хореографічного училища, де провчився два роки, за тим був призваний в армію. Служив у Києві. Там багато працював як художник-оформлювач, також брав активну учась у художній самодіяльності. Танцював в Ансамблі пісні і танцю Київського воєнного округу. Після демобілізації повернувся до Ужгорода, де в 1958 році влаштувався на роботу в Закарпатський народний хор у танцювальну групу. Нашим художнім керівником тоді був нині добре відомий Михайло Кречко, а балетмейстером – Олександр Опанасенко. Згодом у 1960 році я одружився, це стало важливою подією у моєму житті. Можливо, навіть визначальною. Того ж року вступив до Ленінградського інституту живопису, скульптури й архітектури імені І.Рєпіна, який закінчив заочно. Навчався на факультеті «теорія та історія мистецтв».

Як Вам вдавалося поєднувати роботу в Закарпатському народному хорі, мистецтво й навчання в інституті?

Звичайно, було нелегко, але життя ставило свої вимоги. Хоч у молодості долати перешкоди значно легше, все ж довелося робити вибір чим займатись дали: мистецтвом чи танцями. Я обрав перше. Не обійшлося тут без впливу на мене Ф.Манайла та інших товаришів-художників. Так на початку 60-х років розпочався мій шлях у мистецтво. Я працював художником у філармонії, згодом – у ДТСААФі. Ще тоді на майбутнє планував влаштуватися на роботу в «Художфонд», де працювало багато митців, справжніх професіоналів своєї справи. Та й заробітки там були хороші, до того ж відносна свобода і відсутність жорсткої дисципліни. Робочий день був фактично ненормований,  що так важливо для творчої людини. У цей період у мене з’явився вільний час, я почав їздити на пленери. Найчастіше бував з Антоном Кашшаєм, Федором Манайлом, Золтаном Шолтесом, Андрієм Коцкою. Почалося нове й цікаве творче життя. У 1969 році, не без допомоги Кашшая, я влаштувався на роботу в «Художфонд». Це був художньо-виробничий комбінат, де виконувалися державні замовлення на різного роду оформлювальні роботи.

Якщо не помиляюся, комбінат складався з кількох відділів…

Так, звичайно. Там були творчий, монументальний та оформлювальний цехи, а також цех прикладників і скульпторів. Творчий цех вважався елітним. Свого часу в ньому працювали такі художники, як Золтан Шолтес, Ернест Контратович, Володимир Микита, Едіта Кремницька, Павло Бедзір.

Ви були секретарем Закарпатської організації Спілки художників України, директором «Художфонду», тобто займали відповідальні посади. Чи відчували тоді, у 70-х роках, ідеологічний тиск з боку партійних високопосадовців чи «кадебістів»?

Я ніколи не мав жодних проблем із «кадебістами». Ще працюючи у філармонії секретарем комсомольської організації Закарпатського народного хору, отримав від них пропозицію співпрацювати, але відмовився. Знаю, що з художників досить серйозні «проблеми» із владою були у Павла Бедзіра. Про це в середовищі митців ходить багато чуток донині. А правда, здається, відома мало кому.

Хто із сучасних художників близький Вам по духу і чому?

…Я був близький з Антоном Кашшаєм, Золтаном Шолтесом, Гаврилом Глюком, але вони вже відійшли у вічність… Нині в мене хороші стосунки з Йосипом Рущаком. Він подобається мені і як людина, і як художник. Добре ставлюся також і до Василя Свалявчика. Знаю їх не одне десятиріччя. Колись ми разом працювали в «Художфонді» в одній майстерні. З Рущаком раніше часто їздили на етюди по всій області від Ужка до Рахова. А найбільше мені імпонує Антон Ковач, котрий нагадує Антона Кашшая своїм артистизмом виконання творів.

Що є для Вас мистецтво?

…Це моє життя. Нині мистецтво в мене на першому місці, а все інше потім. Звичайно, також дуже важлива і сім’я. Маю чудову дружину, котра завжди розуміє мене і йде назустріч у всьому. Разом виховали прекрасну доньку, за яку не доводиться червоніти.

Якби Ваша дружина стала між Вами і мистецтвом?..

Я навіть не уявляю такої ситуації. Але, думаю, що обрав би мистецтво.

У Вашому творчому доробку портрет як жанр майже повністю відсутній. Чому?

Вірно підмічено. Справді, крім двох автопортретів, я більше нічого в цьому жанрі не написав. У минулому хотів малювати портрети, але в радянський час у суспільстві панувала така атмосфера, що не стимулювала мене до роботи в цьому напрямі. Тоді королем живопису був пейзаж. У цьому жанрі завжди працювала переважна більшість митців нашого краю. Причини цієї ситуації доволі очевидні і часто криються в банальному бажанні догодити уподобанням пересічного глядача. Я обрав пейзаж ще й за порадою Золтана Шолтеса, шанованого мною живописця, який зорієнтував мене на цей жанр.

Ваш погляд як дипломованого мистецтвознавця на еволюцію мистецтва. Які зміни відбулися, скажімо, за останнє сторіччя?

 Мистецтво, на мій погляд, розвивається циклічно. Його історія – це свого роду історія революцій у світоглядах сучасників певної епохи. Розвиток мистецтва відбувається через протест і заперечення. Приміром, у другій половині ХІХ століття у Франції імпресіоністи своєю творчістю, що базувалася на певних філософських світоглядних позиціях, кинули виклик академічному салонному мистецтву. Згодом подібні революції відбулися і в інших європейських країнах. У Росії в 1863 році група молодих художників кинула виклик Академії. Першими це зробили студенти Петербурзької академії мистецтв, які за ініціативою І.Крамського створили в 1870 році Товариство передвижник художніх виставок. Це було прогресивне демократичне об’єднання. Передвижники перебували під впливом суспільних й естетичних поглядів В.Белінського та М.Чернишевського. Учасники Товариства рішуче порвали з законами й ідеалістичною естетикою академізму, протиставили себе «казенному» мистецтву. Вони привнесли принципи критичного реалізму з літератури у свою творчість.

Французькі імпресіоністи, зокрема Едуард Мане та його послідовники,  здійснили справжню революцію в розумінні кольору. На їхню думку, у природі, на відкритому повітрі ми бачимо не окремі предмети з властивим їм кольором, а якусь суміш із точок і плям, що формується у нашій свідомості в певні образи. Імпресіоністи почали зображувати речі такими, яким вони їх бачать, намагаючись зафіксувати своє враження від них. Потрібно зазначити, що цей напрям живопису з’явився не на порожньому місці. Він виріс із Барбізонської школи, представники котрої і проклали його шлях.

Те, що відбулося і відбувається у мистецтві за сторіччя, перш за все пов’язане з динамікою науково-технічного прогресу, що рішуче змінив обличчя і ритми сучасного світу. Мистецтво у ХХ столітті – це експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, маженізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт та інші напрями і течії сучасного мистецтва. Але попри все, мені здається, що реалізм у мистецтві знову починає займати важливе місце. Абстракціонізм, на мою думку, втрачає свої авангардні позиції.

До слова, Ви пробували свої сили в абстракціонізмі?

Так, звичайно. Але у цьому творчому напрямі не можу конкурувати з Габріелем Булецою чи Владиславом Габдою, які мають уже чималий досвід. Але я спостерігаю, що навіть вони останнім часом приходять до фігуративного живопису, тобто відходять від чистого абстракціонізму. Мені цей напрям не цікавий.

Читав Ваші мистецтвознавчі статті, опубліковані в 70-х роках у газетах краю, про творчість багатьох закарпатських художників. Чому не продовжуєте писати далі?

За радянських часів я повинен був писати. Тоді від мене вимагали конструктивної критики. Після кількох моїх критичних публікацій про творчість одного з художників, я помітив, що він на мене образився. Та й інші почали ставитися до мене з пересторогою і підозрілістю. Така ситуація мене не влаштовувала. Мені вороги не потрібні, окрім того, не хотів завдавати душевних травм будь-кому.

Правило, яким Ви керуєтеся у житті і творчості.

…Я завжди намагався бути добрим до всіх. Але це, як виявилося, неможливо: усім не догодиш. Займаючи досить відповідальні керівні посади, я по можливості допомагав своїм колегам, коли вони до мене зверталися. Але, на жаль, вони часто з цього приводу розуміли мене неправильно.

Ви релігійна людина?

Я не фанатик, але людина віруюча. Хоча повинен сказати, що розчарувався у священиках, котрі нерідко релігію ставлять на службу своїм меркантильним інтересам. Вони часто розпалюють міжконфесійну ворожнечу між вірниками, що не додає їм авторитету у суспільстві. Тому до церкви ходжу не часто, але жити намагаюся за Божими заповідями.

Йосипе Михайловичу, чи маєте якесь захоплення поза мистецтвом?

Мав у минулому. Із 1961 року активно займався колекціонуванням марок, навіть був членом клубу філателістів. Нині з великим задоволенням працюю на землі. На околиці Ужгорода маємо дачу. Мені подобається збирати урожай, вирощений на своїй землі, своїми руками.

У чому бачите сенс свого життя?

Бажання збереження роду закинуло мого батька за океан, у Канаду. Він дев’ять років пропрацював там, уже будучи одружений, піклуючись про сім’ю. Повернувся додому у 1933 році через світову економічну кризу. Тому і я сенс життя вбачаю у продовженні роду, і, звичайно, у творчості. Гадаю, що це цілком природно і зрозуміло.

Вважаєте себе щасливою людиною?

Відчуваю себе щасливим, коли у творчості та в сім’ї в мене все в порядку. Загалом вважаю себе щасливою людиною У мене прекрасні дружина, донька, хороша робота, яка приносить мені задоволення і радість. А що ще потрібно для щастя?

Ви як зрілий художник бачите ще для себе можливості подальшого творчого зростання?

Вірю, що своєї максимальної творчої висоти я ще не взяв. Бачу можливості для самовдосконалення. Гадаю, що якщо митець визнає у своїй роботі якісь певні недоліки, то він знайде спосіб їх усунути. Було би бажання для цього. Така робота, на мій погляд, і є процесом творчого зростання.

Чи гальмує щось на цьому шляху?

Нестача грошей заважає удосконалюватися, шліфувати свою майстерність. Адже багато часу і сил відбирає турбота про хліб насущний, вирішення різних побутових проблем.

Ваша програма-мінімум на найближче майбутнє.

Хотілося б зобразити дерев’яні церкви Закарпаття. З кожним роком їх залишається все менше і менше.  Час і людська недбалість безжалісно руйнують їх. Колись прийде день, коли не залишиться жодної такої церкви… Вони продовжуватимуть жити тільки на полотнах наших митців. Дерев’яні церкви любили зображати Йосип Бокшай, Золтан Шолтес, Федір Манайло, а Іван Шутєв створив цілу серію робіт. А ще хочу зафіксувати для нащадків старе патріархальне закарпатське село, чарівні карпатські краєвиди, ще не спотворені діяльністю людини.

Теги: Бабинець

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати