СМУТА

Віднедавна я перестав навіть переглядати отримувані поштою газети-реклами, листівки-агітки. Для чого марнувати свій час на даремне читання і натруджувати очі? Читаю тільки підписні видання. Та якось мій погляд мимоволі зупинився на траурному з виду заголовку в газеті ЦК КПУ “Киевский вестник” від 6 серпня цього року.

Цей заголовок був “впресований” крупним шрифтом: “ЛЮДИ, БУДЬТЕ ПИЛЬНІ! Звернення до інтелігенції, усіх громадян України”. Матеріал буцімто був підготований  і підписаний учасниками антифашистського (з великої букви) конгресу інтелігенції  України, що відбувся в м.Київ 21 червня 2013 р.

І я прочитав цей матеріал. У ньому мені відразу відчувся стиль однієї знайомої особи, але аж ніяк не групи “конгресменів”:  «загроза», «наростаюча хвиля націонал-шовінізму й неофашизму, який утверджується в країні після контрреволюції 1991 року»,  «коричнево-блакитна пошесть поширюється з Галичини в центр і на схід України», «залишається русофобія, апологетика колабораціонізму» ...

Роз’яснення. Агітація. Пропаганда. Комуністи без цього не можуть існувати, до скону. Так вони навчені в свій час. Десь там вони згадували і про вміння аналізувати складні суперечливі процеси. Але в цьому, останньому аргументі я дуже сумніваюсь. Вони ніяк цього не можуть через свою фанатичну впертість. Вони навчені і чужі здобутки не бачити, не признавати. Бо сам Симоненко вдягається в імпортний одяг, запонки, годинники, телефони та інше - теж не вітчизняне. В його автопарку не знайдете “Запорожця” чи “Москвича”. Тільки українські “народні” гроші справно бере, ніби за якусь виконану ним важливу роботу, без якої Україна б не прожила…

Скільки літ і зим пройшло, як в усьому колишньому, побудованому вами таборі, в усіх західних соціалістичних державах скинули здобутий вашою ідеологією “рай”, що протяггм десятиліть гальмував всі життєві процеси. Албанія, Болгарія, Югославія, Румунія, Угорщина, НДР, Чехословаччина, Польща. Як вражені хворобою корені пригнічують ріст і розвиток рослин, так комуністична суспільна зараза, культивована в тих державах, стримувала життєві процеси, вони не могли розвиватися вище рівня “розквіту” СРСР. Ми всі не розвивалися, ми потихеньку деградували. Вас це якраз і влаштовувало. Завдяки Вищим законам, прозрінню, розуму, комуністичний міраж в світі розвіявся, табірні колись держави надолужують втрачені через минулі “гальма” можливості. В них це виходить досить добре. Про комуністів там ніхто вже й не згадує. Вони поза дійсністю. В нас – ще ні. Ми не можемо загоїти вражене колишньою хворобою коріння державної системи. Тому й хиріємо досі. Доколи це буде?

Чи хтось лічив, скільки в різні періоди, в різні країни Москва вгахала валюти, золота, індустріальних виробів та інших дорогоцінностей?! Все воно кудись ділося, втонуло, згнило, заіржавіло, або просто зникло в дорозі. А дві подруги - Росія з Україною – скніють в постійній нужді, зате з реальними признаками комунізму і олігархічними острівцями капіталізму. Доколи воно так буде? Куди ми йдемо, коли прийдемо? Де ви, симоненківські вчені аналітики, де ваші прогнози на складні суперечливі процеси?

Чому так “східняки” недолюблюють, або, навіть, ненавидять “западенців”? Це запитання стосується і всіх «старших братів»-росіян. Протягом майже вісімдесяти років життя в моїй пам′яті склалося саме таке враження. Чому? Тільки-но російські вояки окупували суверенну територію Чехословаччини — Підкарпатську Русь, і поки батьки ховалися під час артилерійськоі перестрілки в безпечному місці, росіяни вкрали від нас батьківський дорогий велосипед “SHUMAVA”, костюм, шерстяну матерію, корчагу зі сиртом та інше добро. Через пару місяців, під час міжвладдя, росіяни на кожному кроці погрожували розправою : «Тебе что, советская власть не нравится?!» Потім було мордування всіх селян в підвалі “Комітету”, щоб швидше вступали в цей клятий, нікому не відомий колгосп. З обійстя вивозили весь з горем колись придбаний реманент, гній, насіння та інше добро. Захисту не було. Плакали дорослі й діти. Прохання не сприймалися. Військовий місіонер в дублянці, кашкеті, галіфе, бурках з галошами, папкою та пістолетом на правому бедрі був невблаганним, навіть в оточенні купи заплаканих дітей. Йому навіть було не зрозуміло, чому плачуть діти. А вони, сердешні, плакали інтуїтивно — раз плачуть батьки, значить щось робиться недобре, очікується біда…

Можливо, комуністичні «конгресмени» в своєму опусі не мали на увазі під терміном “з Галичини...” територію колишньої гордої Підкарпатської Русі – счтеперішньої Закарпатської області. Тоді це їх хоч трохи виправдовує. Але це скоріше випадок, лише не розуміння ситуації. Але є ще й інші аргументи людиноненависництва, злоби до інших, неоправданих звинувачень. Та нехай би хоч як, якби це було об”єктивно.

На території Підкарпаття під час війни діяло багато партизанських загонів. В нашій місцевості діяв найбільш потужний і успішний загін Героя Радянського Союзу Олександра Тканка, по професії – педагога. Протягом літа 1944 року Тканко перетворив загін на велике з'єднання. Така була доля, що ми одного разу зустрілися з ним в буковому лісі за Магурою, з деяким хвилюванням познайомилися, а потім ці зустрічі відбувалися майже кожного дня. Чому не кожного? На це були причини. Умови мого нового знайомого – строга конспірація. Він боявся розголосу і мені строго наказав – навіть батьки не мають здогадатися про наші зустрічі. Я дав слово. Моєю задачею було спостереження за діями угорських військ по підготовці акцій проти партизанів.

Остання наша зустріч із Тканком була в магазині “Гондя” в сусідньому селі Раково, де жив мій дід. Мій партизанський друг тоді оточив село і зробив дуже вигідну для продавця закупку товарів. Пригостив досхочу всіх присутніх в магазині сільських чоловіків горілкою та пивом. Розрахувався з продавцем, бо грошей мав багато з розгромленого угорського табора “Бейла-тайня”. А тоді наказав допивати, але навіть до порогу не підходити протягом півгодини… Мене він ніби не впізнав. І я його чудово розумів.

І ще одна деталь: не тільки до кінця жовтня 1944 року, не тільки в бездержавний період до 45-го року, але загалом до 1950 року на території  Закарпатської області ніяких націоналістичних бандитських формувань чи навіть одиноких бандитів не було. Виловлювали кагебісти одиноких хлопців, що ухилялися від примусового направлення на роботи в шахти Донбасу. Можливо, затримували деяких осіб, що не мали постійного місця проживання. Це було добре для звітності.

У вересні 1953 року у військовому ешелоні з Свалявського збірного пункту нас,  призовників, повезли для проходження служби в армію.  Куди нас везли, не знав ніхто. Вагонів було багато, і нас в кожному вагоні теж багато. Вагони-теплушки були так заповнені, що важко було дихати. Тому двері були постійно відчиненими.  Проїхали ми Москву. Потяг прямує на схід. Похолодало. Далі Урал, Сибір. Там уже були  морози, сніг. Щоб не замерзати, крали вугілля для «буржуйок» з вагонів на станціях. Проїхали Байкал, потім єврейську автономію Біробіджан, далі паралельно Амуру на схід. Проїхали грандіозний міст через Байкал, а за ним Хабаровськ. Далі ешелон повернув на південь в бік Владивостока. На станції Манзовка поїзд залишив цей напрямок і знову поїхав на схід аж до тупикової Ворфоломеєвки. Там нас витряхнули з вагонів і, змучених півторамісячною дорогою, замерзлих, розсадили в колону вантажних машин, що рушила далі на схід. Десь ночували, мерзли. Одного дня переїхали Сіхоте-Алінський перевал. Одна машина злетіла на повороті вниз, її зупинив міцний кедр. Помер один солдат-киянин – син командира пасажирського літака. Весь ешелон був на похороні. Були й згорьовані батьки загиблого хлопця.

За перевалом ми всі були здивовані раптовою зміною зими на осінь - тепле повітря пестить лице, зеленіє буйна трава. Потім було прибуття на місце, різні процедури, що перетворили цивільного призовника в молодого бійця. І аж пізніше було навчання, звання, рознарядка і дуже довга служба.

…Це був зумисно довгий відступ. Таких ешелонів із Закарпаття було багато відправлено того року на Далекий Схід. Це я знав точно. Мабуть, далекосхідних призовників возили на захід. В той же час на Далекому Сході служило дуже багато середньоазіатів. Стільки їх служило в нашій області? Для чого робилася така громіздка і дороговартісна возня? Таємниця…

Оскільки в кожному підрозділі, в кожній військовій частині гарнізону було багато підкарпатських-закарпатських земляків, то досить скоро всім нам почали набридати факти образ. Всі росіяни ніби зговорились і називали нас не інакше, як  “бендеровцами”. Як міг, я почав перевиховувати тих нікчем, котрі, крім сквернослів'я, нічим не володіли. А одного разу в великій аудиторії звернувся від імені земляків до командира і про все розповів. Виказав такі аргументи, що всім росіянам треба знати історію, географію та інше. На території нашої Закарпатської області не було ні одного бандерівця. Якщо вони були в Галичині, то в нас про них і не чули. Крім цього, я просив командира, щоб до нас звертались, як слід - звання та прізвище. І дуже строгий та справедливий полковник Бойко навіть подякував мені і пообіцяв з тої хвилини кожний випадок карати позачерговими нарядами на важку працю і гауптвахтою. І ось одного разу мене викликав командир і розповів, що був в дивізії на нараді і переговорив з командирами та політпрацівниками з поводу  «бандерівщини». Вони сприйняли проблему серйозно і пообіцяли викоренити її.  

…А неофашисти з комуністичного опусу все пруть на схід, як молодняк крабів до моря… Чого далі очікувати від западенців? Неокомуністи чогось бояться. Та ви в тандемі зі своїми «регіоналами» боїтесь якихось крабів? Та один Колесніченко своїм гортанним риком всіх зупинить. За ним Олійник, Лук'янов, Чечетов, Богословська, Бондаренко та інші.

Чому так? Хто і коли привив росіянам таку фанатичну впертість, таку дику злобу до всього українського?! Подумайте лише по-людськи. Що вам поганого вчинив український народ? Та ж росіяни не в десять, а в сто разів більше вчинили зла для українців, ніж українці для «старших братів». Але ж ви українців ніколи не називаєте молодшими братами, а вони вас шанобливо величають старшими братами. Які, все-таки, наївні українці. Чому ви, брати, ПРИДУМАЛИ в односторонньому порядку “український націоналізм”? Чому протягом більш ніж шістдесяти років термін “український націоналізм” зрівнюєте з армагедоном, атомною бомбою чи ще чимось страшнішим? Українці, наприклад, не засуджують російський націоналізм. Кожна держава світу має право на свій націоналізм, кожний народ має право гордитися своїм націоналізмом. Ви, брати, десятки разів на день, як в давнину молитву, повторюєте прокльони в бік українців. А вони вам нічого поганого і не робили. Українці не завойовували російські землі, не стріляли в ваших громадян. Ви ж завойовували українські землі, стріляли в людей і розстрілювали. Багато раз. Ви постійно втручалися в українські справи. Яке ваше діло до того, що жменька західних українців боронила свою рідну, власну землю від німців? Боронила, як могла. Від німецького чобота. Чому, за яким правом, німці хочуть завоювати їхню землю, їхню батьківщину, їхній народ?! І чому росіяни хотіли того самого, чому не давали спокійно жити людям на своїй землі? І якщо в непотрібній сутичці закономірно загибли деякі російські вояки, що самі того хотіли, то росіяни вбивали не тільки підозрюваних в нелегальній діяльності, але знищували нізащо цілі села. Ви самі собі робили інструкції і закони для дій на чужій землі. Якщо тигр хоче завалити буйвола, а той захищається копитами і рогами, ранить нападника, то хіба звір має звинувачувати жертву? Чи ви знаєте, скільки свого російського народу ви знищили на всіх фронтах громадянської війни в результаті післяреволюційної комуністичної смути?!

У своєму траурному опусі товариші «конгресмени від КПУ» апелюють свої страхи до міжнародної спільноти. Хіба ви, такі чесні, потрібні міжнародній спільноті? Що ви корисного вчинили для якихось спільнот, крім комуністичної фата моргани? Виринули в минулому столітті дві ідеології для двох схибнутих особистостей – фашизм і комунізм. Але Гітлер не нищив свій народ, а Ленін зі Сталіним відразу почали знищувати свою ж націю. То давайте раз і назавжди знищимо навіть память про ті давні явища. Існують багато держав, де десятиліттями про це вже не згадують, не травмують ними сучасне покоління.

Чому б не збирати конгреси примирення, без конфронтації? Виробити такі форми дії тих конгресів, щоб помирити назавди народи заходу, центру та сходу України. Це давно треба було робити, але, не дивлячись на запізнення, ці заходи дадуть добрий результат.

Як подолати “смутні” фінансово-економічні часи в Україні? Була-б тільки воля. В короткий термін ми могли б стати квіткою серед європейських держав. І не треба буде кудись напрошуватись, в якісь “союзи”. Вони самі будуть до нас свататися. Не треба нам накопичувати валютні борги для нащадків, не треба розводити ганьбу на цілий світ зі всякими інвесторами, що і самі не так багаті. Наша Україна – багата держава в Європі, бо має достатній потенціал. І могла би бути передовою в економіці і добробуті населення. Але цього не дозволяє зумисно створена система.

Коштів в Україні більше, ніж достатньо. Вони циркулюють по всіляких руслах, оминаючи мільйони бідних українців. Кошти, зосереджені в сотнях “мішків”, більшість з яких з яких сидять в уряді, парламенті та інших установах. Якби ті «мішки» взялися за розум і совість, то протягом року можливо було б обновити всю інфраструктуру країни з більшим розмахом, як перед олімпіадою. І робочі місця з'явися б, перепало би щось і пенсіонерам, а самі «мішки» теж дістали б моральне задоволення.

Велику користь дало би скорочення наполовину кількості депутатів Верховної Ради. Щоб не відбувалися у парламенті такі непорозуміння, як на будівництві Вавилонської вежі. Тоді там був би спокій, бо наполовину менше б скандалили, не розмахували б кулаками, не голосували б за інших, не блокували б трибуну. Працювали би всі плідно, бо були б вдвічі збільшені умови праці, закони приймалися б без проволочок. Врешті-решт так має статися. Тоді наступить в державі мир і злагода.